Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 встановлено, що до членів сім’ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв’язках. Обов’язковою умовою для визнання їх членами сім’ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Цікавою з точки зору встановлення юридичного факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю є постанова Верховного Суду у справі №748/897/18.
Жінка з чоловіком перебували в зареєстрованому шлюбі з 1978 року. Звернувшись після смерті чоловіка до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, жінка з’ясувала, що шлюб розірвано рішенням районного суду від 2012 року. Після розірвання шлюбу та поділу майна ні вона, ні спадкодавець не здійснювали фактичний розподіл майна, не отримували свідоцтв про право власності згідно з визначеними частками та продовжували вести спільне господарство.
Після розлучення чоловік склав заповіт, яким все належне йому майно — 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та 1/2 частину земельної ділянки — заповів Особі 2, яка виступила у справі відповідачем.
Коли чоловік помер, жінка звернулась до суду з заявою про встановлення юридичного факту проживання однією сім’єю, адже виникла необхідність визнання спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання з 2012 по 2017 роки, тобто з моменту розлучення до моменту смерті чоловіка.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд погодився з рішенням районного суду, аргументуючи свою позицію тим, що після розірвання шлюбу у колишнього подружжя існували права та обов’язки, притаманні лише співвласникам майна.
Касаційна скарга жінки ґрунтувалася на тезах про неповне з’ясування обставин справи. Судами не взято до уваги покази свідків. Дана справа мала виняткове значення для позивачки, оскільки стосувалася майна, яке набуте за спільні кошти.
Верховний Суд при розгляді справи звернувся до ухвали апеляційного суду, винесеної на рішення суду першої інстанції про розірвання шлюбу. Апеляційний суд частково визнав мирову угоду між колишнім подружжям та виділив частки спільної часткової власності на будинок та земельну ділянку.
Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції. Після розірвання шлюбу часткова пов`язаність спільним побутом чоловіка та жінки була зумовлена тим, що після поділу майна вони залишилися співвласниками житла та не мали іншого місця проживання, ці відносини не носили характеру сімейних. Відсутні будь-які докази, що між ними існували взаємні права та обов`язки, зумовлені саме проживанням однією сім`єю, а не права та обов`язки співвласників майна.
Факт проживання колишнього подружжя за однією адресою не заперечувався, однак не було доведено, що стосункам були притаманні ознаки сім’ї.
Далее
Далее
Фабула судової справи 352/342/17: близько 23:00 на автодорозі Стрий — Чернівці відповідач-1, керуючи автомобілем марки «БМВ-316», на своїй смузі руху вчинив наїзд на пішохода, який після цього впав на смугу зустрічного руху, під автомобіль марки «Кіа Rio». Від отриманих тілесних ушкоджень пішохід, який був у стані сильного алкогольного сп’яніння і переходив дорогу в неналежному місці без розпізнавальних знаків у темний час доби, помер на місці.
Кримінальну справу за даним фактом за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, було закрито за відсутності складу злочину.
Дружина загиблого звернулася до суду з вимогою відшкодувати моральну шкоду в розмірі 4 608 000 грн.
При цьому водій БМВ добровільно відшкодував потерпілій матеріальну шкоду в розмірі 17 000 гривень, які були витрачені на поховання чоловіка та встановлення пам`ятника. Водій Кіа матеріальної допомоги не надавав.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області, позов задоволено частково. Стягнуто з водіїв у солідарному порядку на користь дружини загиблого 50 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідачами не доведено наявності умислу пішохода або наявності непереборної сили, тому на них, як на володільців джерел підвищеної небезпеки, покладається обов`язок з відшкодування моральної шкоди, незалежно від їх вини. Зі змісту постанови про закриття кримінальної справи вбачається, що дана ДТП сталася внаслідок необережних дій пішохода, тому вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, не є безпідставними.
Верховний Суд посилається на положення частини 2 статті 1167 Цивільного кодексу України, яка визначає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, якщо її завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
При частковому задоволенні позовних вимог постраждалої суди першої та апеляційної інстанції зазначили, що заявлений розмір моральної шкоди є завищеним, незважаючи на те, що вона, безсумнівно, зазнала душевних страждань від утрати чоловіка. Однак суди наголошують: в тому, що загиблий знехтував правилами дорожнього руху, перебував у нетверезому стані, вини водіїв немає.
Крім того, водії БМВ та Кіа не мали технічної можливості попередити дане ДТП шляхом застосування своєчасного екстренного гальмування з моменту виникнення небезпеки для руху.
Використання транспортних засобів є джерелом підвищеної небезпеки. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то, залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини), розмір відшкодування зменшується.
Положення статті 1193 ЦК України про зменшення розміру відшкодування з урахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках завдання шкоди майну, а також фізичній особі, однак у кожному разі підставою для цього може бути груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність.
Верховний Суд погодився з думкою суду першої інстанції про те, що водії БМВ та Кіа як особи, які керували джерелом підвищеної небезпеки, повинні нести відповідальність за моральну шкоду, завдану такими джерелом, незалежно від наявності їх вини.
Нагадаємо, ЦК України надає широке тлумачення поняттю «моральна шкода». Зокрема, моральна шкода полягає:
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, Верховний Суд зробив висновок, що звичайна необережність або вина, допущені потерпілим у ДТП, не можуть впливати на розмір відшкодування або на звільнення від відшкодування в розумінні вимог статті 1193 ЦК України.
Далее
Рівненський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду від 22 лютого 2019 року про визнання за громадянками Г. та Є. права на спадкове майно: земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Україна» (далі — КСП) Здолбунівського району, що залишилося після смерті їх батька, передає «Судова влада України».
У ході апеляційного розгляду з’ясувалося, що дві сестри зі Здолбунівщини звернулися до Здолбунівського районного суду про включення їх у списки осіб на отримання сертифіката на право на земельну частку (пай), оскільки їхній батько 27 років працював у місцевому колгоспі, пізніше перейменованого на колективне сільськогосподарське підприємство «Колос», яке згодом, згідно з протоколом загальних зборів, приєдналося до приватного сільськогосподарського підприємства «Україна». Оскільки батько помер, а вони є спадкоємцями за законом І черги, то жінки просили суд визнати за ними право на земельну частку (пай) в КСП. І місцевий суд таке право визнав, повністю задовольнивши їхні позовні вимоги.
Судове рішення в апеляційному порядку оскаржив керівник Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави. Він наполягав на його скасуванні та ухваленні нового — про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Рівненський апеляційний суд, дослідивши матеріали та обставини справи на предмет їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про її задоволення.
«У висновках апеляційного суду зазначено, що на земельну частку (пай) колективного сільськогосподарського підприємства особа набуває за наявності трьох умов: перебування в членах КСП, отримання цим підприємством Державного акта на право колективної власності на землю, а також включення особи до списку, доданого до цього акта», — розтлумачила суддя-спікер Рівненського апеляційного суду Надія Ковальчук.
«Батько позивачок, відповідно до даних відділу у Здолбунівському районі ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, на день отримання КСП «Колос» державного акта на право колективної власності на землю (23.06.1994 року) у списку осіб, що мають право на земельну частку (пай), не значиться, а тому сертифікат на право на земельну частку не видавався.
Нормами Цивільного кодексу України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Іншими словами, батько позивачок не набув права на земельну частку (пай), і таке право не увійшло до складу спадщини після його смерті, а тому вимоги позивачок є безпідставними та задоволенню не підлягають», — резюмувала Надія Миколаївна.
Далее
Фабула судового акту: Неявка учасників процесу у судові засідання є справжнім бичем сучасного українського судочинства і особливо це стосується кримінального судочинства.
У «підстражних» кримінальних справах люди, вина яких ще не доведена, через таку неявку змушені перебувати у місцях позбавлення волі та фактично відбувати покарання без вини.
З метою стимулювання учасників справи, зокрема свідків, належним чином виконувати свої процесуальні обов’язки законодавцем у нормах Кримінального процесуального кодексу передбачено накладення на нерадивого свідка штрафу у розмірі до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У даному випадку судом розглядається кримінальне провадження стосовно двох осіб, один з яких перебуває під вартою.
Незважаючи на неодноразові виклики до суду один із свідків у справі, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи у засідання не з’являвся.
У зв’язку із цим прокурором суду було подано клопотання про накладення на цього свідка штрафу, яке судом задоволено.
Мотивуючи своє рішення суд послався на те, що частиною першою ст. 139 КПК України визначено відповідальність свідка, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний судом (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з`явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, шляхом накладення грошового стягнення у розмірі від 0,5 до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб
Таким чином законодавець, намагаючись забезпечити режим максимального процесуального сприяння у розгляді справи судом шляхом внесення норми щодо приводу та/або накладення грошового стягнення на недобросовісного учасника процесу, надав суду таке право.
Враховуючи, що свідок був належним чином повідомлені про необхідність явки в судове засідання та в яке не з`являється без поважних причин, що є порушенням процесуальної дисципліни, суд прийшов до висновку про обґрунтованість клопотання прокурора та його задоволення.
За матеріалами Протокол
У справі №910/5438/17 Підприємство звернулося з позовом до Товариства про припинення порушення прав інтелектуальної власності. Про це повідомляє прес-служба суду.
Предметом спору у справі є вимога позивача про припинення порушення прав інтелектуальної власності шляхом визнання дій, що здійснюються відповідачем під час продажу масляних фільтрів «М FILTER» TF23, порушенням прав позивача та заборони здійснювати продаж зазначених масляних фільтрів.
Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовив.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Підприємство отримало дозвіл (невиключну ліцензію) на використання винаходу «Процес контролю забрудненості масляного фільтра в автомобільному двигуні» за патентом України № 79603 від 10 липня 2007 року на підставі укладеного з фізичною особою, яка є власником цього патенту, ліцензійного договору.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи в позові, дійшов висновку, що позивач не довів належними і допустимими доказами використання відповідачем винаходу за патентом України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року саме шляхом реалізації автомобільних фільтрів «М FILTER» TF23 для легкової та вантажної техніки.
КГС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», правова охорона надається винаходу, що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності. Об’єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона якому (якій) надається згідно з цим Законом, може бути, зокрема, процес (спосіб).
Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, процес, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.
За результатами дослідження та оцінки висновків судових експертиз суди попередніх інстанцій встановили, що кожна ознака, включена до незалежного пункту формули винаходу за патентом України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року, або ознака, еквівалентна їй, не використана у конструкції масляного фільтру «М FILTER» TF23.
У своїй діяльності відповідач здійснює імпорт та продаж в Україні масляних фільтрів торговельної марки «МFilter®» TF23. Однак відповідач сам не здійснює процесу контролю забрудненості масляного фільтру, не надає послуг з встановлення/обслуговування автомобільних двигунів, не здійснює встановлення на двигун масляного фільтра.
Верховний Суд зазначає, що реалізація товару, переданого виробником цього товару відповідачу як дистриб’ютору, не є свідченням того, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, порушене саме відповідачем та внаслідок чинності патенту України на винахід № 79603 від 10 липня 2007 року. Цим патентом охороняються права його власника на використання певної технології винаходу, а саме — «Процес контролю забрудненості масляного фільтра в автомобільному двигуні».
Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів, у чому полягає порушення його прав та законних інтересів саме відповідачем, є обґрунтованими.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
