Фабула судового акта: На сайті Головного сервісного центру МВС, що здійснює надання платних і безоплатних послуг, віднесених до компетенції цього міністерства, можна з’язувати, що з 1 лютого 2017 року надання довідки про притягнення до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінальним процесуальним законодавством України, здійснюється територіальними сервісними центрами МВС та Департаментом інформатизації МВС. Довідка про несудимість потрібна для: оформлення на роботу, оформлення візи для виїзду за кордон, для участі у тендері, здійснення усиновлення, встановлення опіки, оформлення громадянства, оформлення або поновлення докуме нтів тощо.
На питання про те, хто може отримати довідку про відсутність судимості, сайт відповідає, — фізична особа, яка досягла 14-річного віку, має право на отримання з персонально-довідкового обліку відомостей про себе.
Справа, що пропонується увазі читачів, певним чином окреслює правове поле цього питання. Отже, при розгляді позову особи до Міністерства внутрішніх справ України, обласного Головного управління Національної поліції в області, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, було встановлено, що позивач з метою отримання довідки про відсутність судимості звернувся з відповідною заявою до «Паспортного сервісу Дніпро» («Державне підприємство «Документ»).
На свою заяву він отримав довідку, відповідно до якої: «За обліками МВС громадянин України» заявник «не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває. Разом з тим є особою, якій 11.11.2005 … пред`явлено звинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ст. 187 КК України, кримінальна справа № …. від … Відомості про результати судового розгляду до МВС не надходили. Довідка надана для оформлення участі в процедурі державних закупівель».
Позивач, вважав внесення до довідки про відсутність судимості інформації про пред`явлення йому обвинувачень такою, що завдає шкоди його професійній діяльності, значно знижуючи його можливості отримати роботу розпорядника майна або ліквідатора.
Судами позов був задоволений. При цьому постановою апеляційного адміністративного суду зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України в особі Департаменту інформаційних технологій надати позивачу повну і точну інформацію про наявність/відсутність судимостей без зазначення вказаних додаткових відомостей; відповідача також зобов`язано виключити із бази даних зазначену інформацію.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з судовими рішеннями погодився і, зокрема, зазначив, що вказан «додаткові відомості», не могли бути відображені у довідці, виданої позивачу, оскільки не відносяться до інформації ані про притягнення особи до кримінальної відповідальності, ані про відсутність (наявність) судимості, ані про наявність обмежень, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України.
Враховуючи викладене, протиправними є дії Міністерства внутрішніх справ України в особі Департаменту інформаційних технологій щодо зберігання та використання шляхом зазначення у довідці зазначених відомостей.
Крім того, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилась з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для її вилучення із бази даних.
Релевантні джерела права й акти їх застосування, якими обґрунтоване судове рішення, докладно викладені у постанові ВС/КАС.
Затверджуючи своїм рішенням план зонування території, місцева рада визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.
Так визначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом фізичних осіб до Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення від 19 жовтня 2016 року № 1316-VІІ «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) м. Одеси».
На обґрунтування позовних вимог позивачі вказали на порушення міською радою порядку розроблення плану зонування території (зонінгу) м. Одеси та порядку його прийняття.
Суд апеляційної інстанції залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, водночас змінив мотивувальну частину цього рішення, дійшовши висновку про те, що позивачі неправильно обрали спосіб захисту, оскільки спірне рішення відповідача як правовий акт індивідуальної дії не порушує їхніх індивідуальних прав, свобод та інтересів.
Верховний Суд за результатами розгляду адміністративної справи зазначив таке.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.
План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.
Проаналізувавши наведене, колегія суддів зазначила, що план зонування території містить правові приписи нормативного характеру, які розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово. Це, зокрема, сукупність обов’язкових вимог до використання земельних ділянок, щільність населення в межах житлової забудови; відсоток озеленення (для рекреаційних зон); гранична поверховість або висота будівель у метрах, інші містобудівні умови та обмеження.
Верховний Суд також установив, що рішення міської ради «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) міста» стосується неперсоніфікованих осіб: органів державної влади та місцевого самоврядування, забудовників, якими можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Здатність правового акта поширювати свою чинність хоч і на певне коло, однак неперсоніфікованих осіб є ознакою нормативності.
Суд зазначив, що для оскарження нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування передбачена інша процедура, ніж для оскарження актів індивідуальної дії.
Відмінність у правових наслідках при визнанні нечинним нормативно-правового акта та визнанні протиправним акта індивідуальної дії зумовлюють різні юридичні наслідки, зокрема строки втрати їх юридичної сили. Недотримання встановленого законом спеціального порядку розгляду спорів про визнання нечинним нормативно-правого акта є істотним порушенням процесуального права, який впливає на права та інтереси інших осіб, на яких поширюється дія нормативно-правового акта.
Постанова Верховного Суду у справі №522/22780/16-а (адміністративне провадження № К/9901/51766/18, № К/9901/51184/18).
Далее
Особу було засуджено за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
Потім вироком суду особу, який був свідком у кримінальному провадженні, визнано винним за ч. 2 ст. 384 КК України за дачу завідомо неправдивих показань у зазначеному кримінальному провадженні.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для перегляду вироку за ново виявленим обставинами, оскільки вирок суду ґрунтується не тільки на показаннях цього свідка, а ще й на інших доказах, які є допустимими.
У касаційній сказі захисник зазначав, що винуватість особи ґрунтується на показаннях свідка, які вироком суду визнані неправдивими, а також на доказах, які є похідними від цих показань, тобто також не можуть бути визнані допустимими, на що не звернув належної уваги суд.
Касаційний кримінальний суд скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що зміст норми ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що нововиявлені обставини характеризуються такими ознаками: невідомість їх суду з причин, які від нього не залежать; істотність цих обставин для справи; наявність нововиявлених обставин в об`єктивній дійсності до постановлення вироку; неможливість обліку цих обставин під час провадження в справі і постановлення вироку у зв`язку з тим, що вони не відомі суду; відкриття нових обставин тільки після набрання вироком законної сили.
Отже, нововиявлені обставини — це встановлені розслідуванням або вироком суду, що набрав законної сили, юридичні факти, що перебувають в органічному зв`язку з елементами предмета доказування в кримінальному провадженні і спростовують через їх невідомість й істотність висновки, які містяться у вироку чи ухвалі, що набрали законної сили, як такі, що не відповідають об`єктивній дійсності.
ККС вказав, що суди не дали жодної оцінки тим обставинам, що факт надання свідком неправдивих показань встановлено вироком суду, що набрав законної сили, а ряд інших доказів, які покладені в основу вироку щодо особи, були отримані на підставі неправдивих показань, що зобов`язувало суд дати і цим доказам відповідну оцінку з точки зору їх допустимості, а тільки після цього надати усім доказам в їх сукупності оцінку з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення про винуватість чи невинуватість особи. Цього місцевий суд не зробив, а суд апеляційної інстанції усупереч вимогам ст. 419 КПК України не звернув на це порушення уваги та не дав вмотивованої відповіді на доводи апеляційної скарги (постанова від 10.10.2019 у справі № 396/1752/16).
Далее
Позивач просив суд визнати недійсною довіреність, видану від її імені, визнати недійсним договір дарування житлового будинку та визнати за нею право власності на зазначений житловий будинок.
Особа покликалась на те, що на момент видання довіреності та укладення договору дарування вона знаходилася у депресивному стані у зв`язку зі смертю чоловіка та онуки, вживала ліки, які не давали можливості належно розуміти значення своїх дій, вона не пам`ятає коли і за яких обставин оформила у сільській ради спірну довіреність; вона продовжує проживає у житловому будинку понад 30 років. Також позивач мотивувала свої вимоги тим, що особа уклала договір дарування за довіреністю в своїх інтересах; довіреність, яка видавалася сільської радою знищена за закінченням строку зберігання.
Дійсність договору дарування оспорювалась з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України, як правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Суди виходили з того, що спірна довіреність є недійсною. Крім того, з огляду на статті 37, 40 Закону України «Про нотаріат» орган місцевого самоврядування не мав повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Суд дійшов висновку, що договір дарування слід визнати недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, оскільки після укладення договору позивач позбавлена свого нерухомого майна, яке є її єдиним місцем проживання.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суд касаційної інстанції спростував висновки судів щодо недійсності довіреності. Суд зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності секретар сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність особи щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до набрання чинності Законами України № 1054-VI та № 1055-VI заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало. Також ВС вказав, що оскільки за правовою природою довіреність є одностороннім правочином, явні описки у зазначені дати її посвідчення за умови додержання вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.
Не погодився КЦС й з висновками судів щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
Так, у пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
КЦС зауважив, що визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності волевиявлення особи на вчинення правочину на тих умовах, на яких його було укладено.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа довідалася про існування виданої 21 грудня 2004 року від її імені довіреності та укладення спірного договору дарування лише у 2016 році.
Тобто, суди встановили, що волевиявлення позивача в момент укладення правочину де-факто було відсутнє.
ВС дійшов висновку, що ураховуючи зазначені обставини, спірний договір дарування не може бути визнаний таким, який вчинено під впливом тяжкої обставин, оскільки підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України є добровільність його вчинення.
ВС роз’яснив, що лише за наявності волевиявлення на видання довіреності позивач могла доводити у суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не надавала б особі право в її інтересах укладати договір щодо розпорядження належним їй домоволодінням.
За таких обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не мали правових підстав для визнання недійсними довіреності та договору дарування (постанова від 16.10.2019 у справі № 185/7043/16-ц).
Далее
Судова практика щодо визнання права на проживання та реєстрацію без згоди власників зводиться до наступного: право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є. Із припиненням права власності особи втрачається і право користування жилим приміщенням у членів її сім`ї.
Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника квартири член його сім`ї вправі вселяти в займане ним приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині 2 статті 64 ЖК України, а саме: дружина наймача (власника), їхні діти і батьки. Членами сім’ї наймача (власника) може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем (власником) і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом.
Отже, ознака спільного проживання в даному випадку є обовязковою умовою розуміння сім`ї.
Верховний Суд, розглядаючи справу №731/34/17, вирішував питання: чи мають право на проживання у квартирі особи, які не є членами сім`ї власника і щодо яких власник не бажає дати згоду на реєстрацію місця проживання?
Маємо ситуацію: чоловік і жінка після одруження та народження спільної дитини почали жити в будинку батьків чоловіка. Останні надали згоду на реєстрацію місця проживання лише свого сина. Через кілька років подружжя розлучилось, однак жінка та дитина продовжували жити у спірній квартирі.
Власники квартири — відповідачі у справі — мешкають за іншими адресами, не у спірній квартирі.
В позовній заяві позивач (жінка) стверджує про наявність у неї права на реєстрацію в зазначеній квартирі, оскільки вона там постійно проживає зі згоди власників та довгий час проживала зі своїм колишнім чоловіком. Відповідачі апелювали, посилаючись на положення ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України, та вказували на право розпоряджатися своєю квартирою на власний розсуд. Один з відповідачів наголошував, що він ніколи не заперечував проти проживання позивачки у своїй квартирі, однак надавати дозвіл на реєстрацію у власній квартирі особі, яка не є членом родини, не бажає.
Суди першої та апеляційної інстанції залишили позовну заяву без задоволення. Позивачами не було доведено, що вони протягом часу проживання в спірній квартирі (з 2002 року) були чи є членами сім`ї власників квартири в житлових правовідносинах, що між позивачами та власниками було досягнуто згоди про самостійне право користування квартирою чи укладено договір найму жилого приміщення.
Важливою підставою для відмови в задоволенні позову стала наявність іншого приватизованого приміщення у позивачів.
Верховний Суд погодився з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій і визначив, що при вселенні позиваки та її неповнолітнього сина між нею та власниками квартири було обумовлено, що самостійного права користування спірною квартирою вони не набувають. За таких обставин підстави для визнання за позивачами права на користування жилим приміщенням та для реєстрації позивачів у спірній квартирі без згоди власників відсутні.
Верховний Суд наголошує: наявність у позивача іншого приватизованого приміщення є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання права проживання та реєстрації без згоди власників.
За особою, яка проживає у наймача жилого приміщення як член його сім`ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання у приватизованому нею жилому приміщенні.
«Доводи заявника про те, що фактично для визнання права на проживання у житловому приміщенні пріоритетне значення має сам факт проживання в ньому, який не заперечують і самі власники, не заслуговують на увагу, оскільки визнання права проживання автоматично породжує право на реєстрацію місця проживання. Як встановлено, власники категорично заперечують щодо реєстрації», — говориться в рішенні Верховного Суду.
Далее
??Постанова ВП ВС від 15.10.2019 № 903/129/18 (12-72гс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85174593
⚡Ключові тези:
✔️1.1. У лютому 2018 року заступник прокурора Волинської області звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом в інтересах держави в особі Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області до фізичної особи — підприємця Дармовиса С. А. , у якому просив зобов`язати відповідача повернути Городищенській сільській раді Луцького району Волинської області земельну ділянку водного фонду площею 10,4374 га з кадастровим номером 0722881700:01:001:1315, розташовану на території Городищенської сільської ради, за актом приймання-передачі у стані, придатному для подальшого використання.
✔️1.2. Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням відповідачем умов договору оренди водних об`єктів та земель водного фонду від 17 листопада 2005 року, зареєстрованого 21 лютого 2006 року Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру» Державного комітету України по земельних ресурсах за № 040607600011 (далі — договір оренди), щодо повернення земельної ділянки водного фонду у зв`язку з припиненням дії договору.
✔️6.37. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).
✔️6.38. Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
✔️✔️6.40. При цьому, хоч договір оренди й не було поновлено на новий строк на підставі статті 33 Закону України «Про оренду землі», у зв`язку з чим він припинив свою дію 21 лютого 2016 року, але Городищенська сільська рада Луцького району Волинської області неналежно виконувала свої повноваження щодо вжиття заходів з повернення земельної ділянки, переданої за договором оренди, а фізична особа — підприємець Дармовис С. А. продовжував використання указаної ділянки без відповідних правових підстав.
✔️6.41. Отже, у цьому випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку — місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
✔️✔️6.43. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян — членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
