Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу № 909/1294/15 на розгляд Великої Палати ВС, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2009 року у справі № 33/45-09-1388.
Так, у рішенні ВСУ зазначено, що спосіб відступлення учасником товариства своєї частки іншим учасникам обирається її власником, і закон допускає відступлення як шляхом укладення угод, так і іншим чином.
Аналогічний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 916/2386/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 904/9835/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 903/568/17.
Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від цих висновків і вказала на те, що відступлення учасником ТОВ частки у статутному капіталі товариства, передбачене ст. 147 Цивільного кодексу України та ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», є відчуженням частки і потребує волевиявлення особи, яка її відчужує, й особи, яка приймає її у власність. Відступлення (відчуження) частки не є самостійним непоіменованим видом договору, оскільки відбувається шляхом укладання договору купівлі-продажу, міни, дарування тощо.
Такий договір може укладатися в усній або письмовій формі залежно від вимог чинного законодавства України та статуту товариства. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Велика Палата ВС також зауважила, що відповідно до вимог статей 717, 719 ЦК України договір дарування частки (корпоративних прав) у статутному капіталі товариства має вчинятися у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Письмова форма договору дарування частки може вважатися дотриманою, зокрема, якщо волевиявлення сторін викладено в заяві учасника на ім’я товариства та протоколі загальних зборів учасників товариства за умови, що в цих документах зазначено про безоплатність передачі частки і протокол містить підписи обох сторін правочину (дарувальника і обдаровуваного).
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/84814533.
Вироком суду особу було засуджено за ст. 118 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки. Захисник у касаційній скарзі просив судові рішення щодо особи скасувати і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення,оскільки його підзахисний діяв у стані необхідної оборони, що відповідно до ст. 36 КК виключає кримінальну відповідальність.
Касаційний кримінальний суд скасував вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Суд зазначив, що в ході судового розгляду представником потерпілих — було заявлено відвід судді, заяву про відвід було задоволено та передано кримінальне провадження щодо на розгляд іншому судді. Підставою для задоволення відводу в цій ухвалі було зазначено п. 4 ч. 1 ст. 75 КПК, оскільки викладені в заяві про відвід обставини викликали сумніви у неупередженості судді.
Під час підготовчого судового засідання потерпілим було знову заявлено відвід судді. Заяву про відвід розглядала суддя яку було відведено в цьому кримінальному провадженні в зв`язку з наявністю обставин, які викликали сумнів у її неупередженості. За наслідками розгляду в задоволенні заяви потерпілого було відмовлено.
Касаційний кримінальний суд зазначив, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, безсторонність (неупередженість) суду в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції має визначатися згідно з (i) суб`єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі, та (ii) об`єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (рішення у справах: «Фей проти Австрії», «Ветштайн проти Швейцарії»).
Проте, між суб`єктивною та об`єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об`єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об`єктивний критерій), а також може бути пов`язана з питанням його або її особистих переконань (суб`єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру»).
У деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об`єктивної безсторонності (рішення у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства»). У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість — іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя — ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (рішення у справі «Де Куббер проти Бельгії»).
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судом не було забезпечено достатніх гарантій для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності, оскільки питання про відвід головуючого судді, який ухвалив вирок щодо особи , вирішувалося суддею,котра, виходячи з приписів п. 4 ч. 1ст. 75 КПК, не мала права брати участі у кримінальному провадженні (постанова від 17.09.2019 у справі № 277/599/15-к ).
Далее
Позивач оскаржив до суду наказ товариства про дисциплінарне стягнення та про позбавлення премії. Позивач покликався на те, що жодних дисциплінарних проступків він не вчиняв, трудової дисципліни не порушував та належним чином і в повному об`ємі виконував всі свої посадові обов`язки, які визначені посадовою інструкцією.
Відповідно до обставин справи працівнику було оголошено догану за порушення трудової дисципліни — систематичне передчасне залишення робочого місця. Позивач вказував на поважність причин залишення території товариства для вирішення службових питань.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову. У касаційній скарзі позивач зазначав, зокрема, про те, що суд першої інстанції самостійно визначив дату виявлення проступку дати написання службової записки та доповідної записки без будь-яких підтверджень (письмових доказів) зі сторони відповідача. А судом апеляційної інстанції не встановлювались обставини щодо чіткої дати виявлення проступку.
Касаційний цивільний суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги.
Суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 148 Кодексу законів про працю України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці.
Частиною другою статті 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Доводи скаржника щодо пропущення строків застосування дисциплінарного стягнення ВС визнав такими, що не заслуговують на увагу.
ВС зауважив, що норма статті 148 КЗпП України передбачає обчислення місячного строку для застосування дисциплінарного стягнення з дня виявлення саме проступку як такого. Тобто під виявленням проступку розуміється не лише виявлення факту (певного діяння), а й встановлення працівника, який учинив ці діяння, протиправність цих діянь, вину працівника, наявність шкідливих наслідків, причинного зв`язку між правопорушенням та шкідливими наслідками.
А позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у місячний строк з дня виявлення факту порушення трудової дисципліни та не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (постанова від 07.10.2019 у справі№ 718/801/17).
Далее
Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду звернулося до господарського суду з позовом до органу самоорганізації населення про виселення відповідача із нежитлового приміщення.
Позивач зазначав, що відповідач після припинення дії договору про передачу майна територіальної громади в оренду спірне орендоване приміщення не звільнив і не повернув за актом приймання — передачі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Касаційний господарський суд скасував судові рішення, а у позові відмовив.
Відповідно до встановлених у цій справі судами обставин між районною в місті Києві державною адміністрацією — орендодавцем, органом самоорганізації населення і КП — підприємством-балансоутримувачем укладено договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду.
Позивач звернувся до відповідача із заявою-попередженням, в якій поінформував відповідача про припинення договору у зв`язку із закінченням терміну дії, просив орендаря передати спірне приміщення за актом приймання-передачі.
Колегія суддів Касаційного господарського суду звернула увагу на те, що саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право визначати юридичну долю свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів.
Така правова позиція викладена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки чинне законодавство не надає КП права виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна та мати права орендодавця, балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно, як і повідомляти відповідачеві про відсутність наміру продовжити договір. Отже, балансоутримувач не має права замість власника (орендодавця) вимагати виселення орендаря.
Наведене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.09.2019 у справі № 910/7364/18.
Суд зазначив, що таку правову позицію стосовно прав орендодавця і балансоутримувача згідно з договором оренди комунального майна викладено у постановах Верховного Суду України від 07.06.2017 у справі № 910/9480/16, від 07.06.2017 у справі № 910/9482/16.
Тому висновок господарських судів про наявність правових підстав для задоволення позову ВС визнав помилковим (постанова від 01.10.2019 у справі № 910/4446/19).
Далее
?Постанова КГС ВС від 29.08.2019 № 909/1254/14:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84320429
⚡Ключові тези:
✔️5.4. Положеннями частини другої статті 16 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваних договорів) передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування — орендодавця, прийнятого у порядку,
✔️5.8. Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» » (в редакції, чинній на момент прийняття Голошинською сільською радою рішень щодо спірної земельної ділянки) передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законом України визнаються незаконними у судовому порядку.
✔️5.9. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Конституційний суд України у рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009 у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1 та 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
✔️✔️Судами не встановлено, а матеріали справи не містять матеріалів, що підтверджують, що рішення органу місцевого самоврядування, які стали підставою укладення спірного договору оренди земельної ділянки, були змінені або скасовані у встановленому порядку або на підставі рішення суду. При цьому за своєю правовою природою поняття «відсутнє рішення», тобто рішення, яке не приймалось уповноваженим органом та «рішення прийняте без дотримання встановленого порядку» є різними та тягнуть різні правові наслідки.
✔️✔️5.10. Вирішуючи спір у цій справі, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи ФОП Миронюка В.В. про те, що Голошинська сільська рада мала право розпоряджатися спірною земельною ділянкою, не надав жодної оцінки наявному у матеріалах справи витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.08.2014 та листу Відділу у Верховинському районі Головному управлінню Держгеокадастру в Івано-Франківської області від 31.10.2018 №0-9-0.22-66/102-18, згідно якого спірна земельна ділянка відповідно даних Державногоземельного кадастру знаходиться в селі Голошино, Верховинського району, Івано-Франківської області, а межі територіально-адміністративних одиниць можуть не відповідати кадастровому зонуванню, що відображається на Публічній кадастровій карті України.
Крім того, апеляційний господарський суд, не надав жодної оцінки доводам ФОП Миронюка В.В., викладеним у письмових поясненнях від 10.01.2019, що у межах кримінальної справи №340/832/14-к, ухвалою Косівського районного суду від 30.01.2018 закрито кримінальне провадження по обвинуваченню сільського голови Федорчака О.М. за вчинення кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України.
✔️5.11. Колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява № 44277/98) «Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії» встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції»
✔️Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Відповідно до вироку місцевого суду чоловік був засуджений за ч. 2 ст. 185 КК України (крадіжка): він з корисливого мотиву, діючи повторно, таємно викрав у приміщенні магазину з шухляди грошові кошти, що належали потерпілому, чим завдав останньому матеріальної шкоди на суму 1500 грн.
Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх належних та допустимих доказів причетності особи до вчинення крадіжки грошових коштів за обставин, встановлених судом першої інстанції, і про те, що вичерпані можливості їх одержання.
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що, на його думку, висновки апеляційного суду щодо закриття кримінального провадження з тих підстав, що докази в цьому провадженні зібрано з порушенням КПК України, є передчасними.
ККС ВС залишив без задоволення цю скаргу. Зокрема, колегія суддів Третьої судової палати вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи прокурора про те, що в силу ст. 93 КПК України сторони наділені правом на збирання та надання доказів, а отже, потерпілий вправі був добровільно видати оперуповноваженому диск із відеозаписом з камер спостереження магазину, що відповідно не може бути наслідком визнання такого доказу недопустимим.
Згідно зі ст. 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим. Сторона обвинувачення збирає докази шляхом проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, правом витребувати від будь-якої особи необхідні речі, документи, відомості тощо наділений слідчий, а не оперативний працівник, і лише в рамках кримінального провадження. В зазначеному кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції встановив, що оперативний працівник поліції проводив слідчі дії до внесення відомостей в ЄРДР.
Відповідно до ч. 2 ст. 56 КПК України потерпілий також наділений правом подавати докази, однак лише в рамках кримінального провадження під час досудового розслідування, що в цьому випадку не мало місця.
Не знайшли підтвердження й доводи касаційної скарги про те, що: добровільна видача відеозапису потерпілим не є слідчою дією, тобто фактично досудове розслідування до внесення відомостей до ЄДРДР не відбувалось; оперативний працівник поліції, який здійснював виїзд на місце події злочину, діяв відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію». Як убачається з матеріалів провадження, добровільна видача диска з відеозаписом із камер спостереження магазину була зафіксована оперативним працівником, що суперечить вимогам ст.106 КПК України.
Таким чином, здійснення процесуальної дії щодо збирання доказів та отримання такого доказу, як відеодиск із записом з камер відеоспостереження магазину, оперативним працівником відбулося поза межами кримінального провадження, тобто до внесення відомостей в ЄРДР, а також до проведення огляду місця події слідчим, що підтверджується протоколом огляду місця події.
Крім того, як вбачається із зазначеного протоколу, під час огляду було встановлено, що у приміщенні магазину ведеться відеоспостереження, однак при цьому будь-яких записів слідчий не вилучав і йому не надавали.
Докази визнаються такими, що одержані незаконним шляхом, коли їх збирання й закріплення відбулося з порушенням прав людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, порядку, встановленого кримінальним процесуальним законодавством, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Отже, умовами допустимості доказів є: одержання фактичних даних із належного процесуального джерела, одержання фактичних даних належним суб’єктом; одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку; належне оформлення джерела фактичних даних.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що диск відеозапису з камер спостереження магазину, який суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку, був отриманий від потерпілого не уповноваженою на те посадовою особою органу досудового розслідування без дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а тому доводи сторони обвинувачення щодо їх допустимості є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
