Громадська організація звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС, в якому просила зобов`язати відповідача надати інформацію на її запит на отримання публічної інформації щодо аукціону, проведеного товарною біржею, на якому продано об`єкт нерухомості, шо належав боржнику і перебував у податковій заставі. Про це повідомляє Протокол.
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов був задоволено частково, — зобов`язано ДФС повторно розглянути зазначений запит на отримання публічної інформації та надати відповідь по кожному пункту запиту.
Оскаржуючи судові рішення в касаційному суді, ДФС зазначала, що розпорядник інформації не має права надавати відомості, які містять інформацію з обмеженим доступом, що була одержана контролюючим органом під час реалізації ним своїх функцій.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду скаргу залишив без задоволення, а судові рішення без змін, сформувавши правову позицію, відповідно до якої обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Тому відмова розпорядника інформації надати відомості з тих підстав, що запитувані документи містять інформацію з обмеженим доступом є неправомірною, що відповідає приписам ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
При цьому суд зауважив, що ДФС, стверджуючи що запитувана позивачем інформація є інформацією з обмеженим доступом, не зазначив жодного запитуваного документу, який є свідчить про те, що доступ до них обмежено у відповідності до норм статті 6 зазначеного Закону.
Суд також нагадав умови, за яких може бути відмовлено у наданні інформації, що наведені у ст. 22 вказаного Закону, а саме:
Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (ч. 2 ст. 22 Закону). Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача (ч. 3 ст. 22 Закону).
Із постановою КАС ВС можна ознайомитися детальніше за посиланням.
Далее
Фабула судового акту: Нормами статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Однак чи стягуються такі санкції з боржника за період відстрочення або розстрочення виконання рішення суду?
Велика Палата Верховного Суду вирішила, що так – стягується.
У даній справі підприємство звернулось до господарського суду із позовною заявою про стягнення із боржника інфляційних витрат та трьох процентів річних, як це визначено ст. 625 ЦК України, у зв’язку із несвоєчасним виконанням рішення суду про стягнення боргу.
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив пославшись у своєму рішенні на те, що оскільки боржнику ухвалою господарського суду було розстрочено виконання рішення, то таке розстрочення не призводить до наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення.
З таким висновком погодився і апеляційний суд.
На зазначені рішення кредитором було подано касаційну скаргу мотивуючи її тим, що актами цивільного законодавства не встановлено випадків, за яких ухвала про надання розстрочки виконання рішення суду є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, тому як наслідок, ухвала не змінює строків виконання грошового зобов`язання за договором та умов прострочення боржника в такому зобов`язанні.
В цілому Велика Палата із такими доводами позивача погодилась на у своїй постанові зазначила наступне.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Одночасно положеннями ст. 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.
Таким чином, розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов`язання, у тому числі в частині строків його виконання. Натомість таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом.
При цьому розстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання відповідача, а тому не звільняє останнього від наслідків порушення відповідного зобов`язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
Фабула справи: прокурор звернувся до суду із скаргою на дії заступника начальника районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції (далі — заступник начальника районного відділу ДВС).
Суд першої інстанції вимоги скарги прокурора задовольнив частково. Визнав неправомірними та скасував повідомлення заступника начальника районного відділу ДВС про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа про стягнення із ОСОБА_1 на користь прокуратури відшкодування судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги. Апеляційний суд ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: заступник начальника районного відділу ДВС стверджує, що виконавчий документ повинен відповідати вимогам, встановлених ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невідповідності яким державний виконавець повертає документ стягувачу без виконання. Стягувач не позбавлений можливості звернутися до суду для приведення виконавчого документа відповідно до вимог закону, однак такі дії прокурор не вчиняв.
Правова позиція Верховного Суду: ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника — фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб — за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб — платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.
Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до ст. 26 цього Закону (п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавчий збір»).
Разом з тим, за змістом ч. ч. 1, 2 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
П. 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Висновки: відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.
Ключові слова: стягнення за виконавчим документом, вимоги до виконавчого документа, неправомірне рішення державного виконавця, сфера компетенції державного виконавця
Далее
Судом першої інстанції позов задоволено. Приймаючи таке рішення районний суд виходив з того, що відповідальною організацією для проведення своєчасного скринінг-обстеження є лікарня, однак, своєю бездіяльністю її робітники створили загрозу життю та здоров`ю малолітньої дитини, а саме: навіть після отримання тест-наборів проведення скринінг-обстеження дитини проведено не було, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись.
В свою чергу апеляційний суд вказане рішення змінив та зменшив суму відшкодування до 50 000 грн. виходячи з того, що моральна шкода була завдана в умовах, коли не всі обставини, що сприяли збільшенню розміру такої моральної шкоди (відсутність держзакупки тест-систем тощо) повністю могли бути усунені виключними діями адміністрації відповідача.
На рішення апеляційного суду позивачем подано касаційну скаргу, яку Касаційним цивільним судом задоволено – рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення районного суду.
Приймаючи таке рішення КЦС виходив із наступних міркувань.
Відповідно до положень 6.2.1 Наказу Міністерства охорони здоров`я «Про заходи удосконалення медичної допомоги хворим на фенілкетонурію в Україні» від 29 травня 2005 року, передбачено забезпечення укладання протягом січня кожного року договорів з медико-генетичними центрами про проведення обстежень новонароджених на фенілкетонурію згідно з розподілом регіонів обслуговування. Окрім цього, п. 6.2.2. даного наказу передбачено забезпечення своєчасної передачі зразків крові (не пізніше тижня з моменту забору крові) в медико-генетичні центри згідно з розподілом регіонів обслуговування для проведення постскринінгового обстеження дітей.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав і полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна і таке інше Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При вирішенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода — відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Згідно статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
У даній справі при поставці необхідних матеріалів для проведення дослідження на ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, а відсутність інформування позивачки було одним з елементів об`єктивної сторони, які, у сукупності з іншими, призвели до завдання моральної шкоди.
При цьому висновку про можливість зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції дійшов без витребування та дослідження нових доказів, натомість судами було встановлено, що після поставки необхідних матеріалів для проведення дослідження ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись, а тому такий висновок суду апеляційної інстанції є не обґрунтованим.
Із повним текстом постанови КЦС ВС можна детально ознайомитися за посиланням.
