Заступник військового прокурора звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс» про припинення права користування військовим нерухомим майном, оскільки спірне приміщення упродовж тривалого часу не використовується і перебуває у занедбаному стані.
Господарські суди всіх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про те, що у матеріалах справи немає доказів стану майна на день виникнення у відповідача права господарського відання, тому неможливо встановити факт знищення чи пошкодження майна як підставу для припинення права користування ним. Крім того, обраний військовим прокурором спосіб захисту цивільного права не передбачений законом, оскільки право користування майном як невід`ємна складова права господарського відання не може бути виокремлено самостійно та припинено без припинення права володіння та права розпорядження цим майном. Суд зазначив, що припинення правовідношення як спосіб захисту передбачений статтею 16 Цивільного кодексу України, не тотожний припиненню права користування майном.
Погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Касаційний господарський суд, роз’яснив, що, передаючи іншій особі майно на праві господарського відання, власник надає можливість відповідному суб`єкту підприємництва саме володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, водночас із певними обмеженнями. Однак встановлення таких обмежень щодо певного виду майна не може свідчити про виключення однієї зі складових права господарського відання. Суть права господарського відання полягає у сукупності прав щодо володіння, користування і розпорядження, а встановлені обмеження є лише унормуванням можливостей їх реалізації. Той факт, що відповідач не може розпоряджатись повною мірою спірним майном без згоди власника — Міністерства оборони України, не спростовує належності майна Концерну «Військторгсервіс» на праві господарського відання, а є реалізацією особливого режиму права власності на відповідне майно. У безспосередньому взаємозв`язку володіння, користування і розпорядження за своєю правовою природою слугує реалізації права господарського відання та фактично становить цілісний комплекс прав, який відповідно до мети своєї господарської діяльності може реалізовувати суб`єкт господарювання.
А тому звернення із позовною заявою щодо припинення права користування є неналежним способом захисту і не може бути задоволено з урахуванням нерозривності складових права господарського відання, припинення кожної з яких окремо суперечитиме цілісності такого права та можливості його реалізації відповідною особою.
Крім того, ВС зауважив, що для надання висновку про погіршення стану нерухомого майна, важливим є з`ясування стану, в якому майно перебувало до певного часу, що дає змогу за визначальними ознаками встановити зміни, які відбулися щодо погіршення його якісних особливостей. А сам лише факт виявлення незадовільного стану окремих складових майна у певний момент, без визначення стану, в якому майно перебувало до переходу у володіння до іншої особи, не може слугувати безумовною підставою для встановлення негативних змін, які настали внаслідок діяльності такої особи (постанова від 12.09.2019 у справі № 926/1102/18).
Далее
Попри те, що стосовно особи суд не ухвалював обвинувального вироку, закривши провадження, покладання на цю особу цивільно-правової відповідальності не становило порушення ст. 6 п.2 (Презумпція невинуватості) Конвенції.
ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Флешнер проти Німеччини» (заява №61985/12). Про це повідомляє інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect».
Герхард Флешнер та ще чотири особи були обвинувачені в викраденні людини. Усі вони крім Флешнера були визнані винними у вчиненні злочину. Того визнали недієздатним, а відтак, справу щодо нього було закрито.
Пізніше жертва викрадення подала позов та виграла суд в рамках цивільного провадження. Суд покладався на факти, викладені у рішенні, винесеному кримінальним судом, а саме те, що Флешнер та інші обвинувачені вчинили певні дії, що становили елементи складу злочину. Суд встановив цивільно-правову відповідальність Флешнера, незважаючи на припинення кримінального провадження проти нього.
Оскарження цього рішення успіху не мало.
Тоді Флешнер, посилаючись, на статтю 6 п.2 (презумпція невинуватості) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, звернувся до Європейського суду з прав людини. Він скаржився, зокрема, на те, що був визнаний відповідальним за злочин незважаючи на те, що кримінальне провадження проти нього було припинене.
Втім, Суд у Страсбурзі констатував відсутність порушення конвенційних гарантій.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Флешнер проти Німеччини» (заява №61985/12) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Водій оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Відповідно до постанови водій не виконав вимогу дорожнього знаку «Проїзд без зупинки заборонено», а також не пред`явив на законну вимогу працівника поліції посвідчення водія відповідної категорії, чим порушив пункт 2.4 Правил дорожнього руху України, та допустив адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 126 КУпАП.
Суд першої інстанції скасував постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а суд апеляційної інстанції ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції з відеозапису реєстратора встановив, що не зафіксовано безумовний та очевидний факт порушення позивачем ПДР України (порушення вимог дорожнього знаку), лише зафіксовано факт, що позивач на вимогу патрульного поліцейського не пред`явив жодного документа, а саме: посвідчення водія, технічного паспорту на транспортний засіб та полісу (сертифікат) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка»).
Апеляційний адміністративний суд зазначив, що факт порушення позивачем частини першої статті 126 КУпАП, а саме не пред`явлення на вимогу поліцейського документів для перевірки встановлено відеозаписом, а тому оскаржувана в межах даної справи постанова винесена правомірно, за формою та змістом відповідає вимогам статті 283 КУпАП, а тому підстави для її скасування відсутні.
В касаційній скарзі позивач покликався на те, що він мав право не пред`являти посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб на вимогу поліцейського для перевірки, доки останній не доведе, що зупинка його транспортного засобу була законною.
Таку позицію водія Касаційний адміністративний суд визнав необґрунтованою. Суд касаційної інстанції зазначив, що доводи позивача не мають відношення до обов`язку водія транспортного засобу мати при собі та пред`явити на вимогу поліцейського для перевірки документи.
Верховний Суд наголосив, що право органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб кореспондується із обов`язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред`явити такі документи.
З відеозапису судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач зазначив про готовність пред`явити документи лише після надання йому доказів вчинення ним порушення правил дорожнього руху, що стали підставою для зупинки його транспортного засобу. При цьому, на пропозицію працівника патрульної поліції пройти для огляду необхідних доказів, позивач відповів відмовою.
ВС звернув увагу й на те, що притягнення позивача до відповідальності та накладення стягнення за частиною першою статті 126 КУпАП за одне правопорушення з числа вчинених, є обґрунтованим, навіть коли факт невиконання вимог знаку пріоритету 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено» не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи (постанова від 25.09.2019 у справі № 127/19283/17).
Далее
Европейский суд по правам человека 28 сентября 2019 года рассмотрел дело Skomorokhov v. Ukraine, в котором констатировал нарушение ст. 3 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод в связи с пытками заявителя правоохранителями.
В июле 1995 года было возбуждено уголовное дело в связи с преднамеренным убийством Ч. организованной бандой в Ивано-Франковске в том же году. В марте 2001 года С. был объявлен в розыск в качестве подозреваемого в этом разбирательстве. 29 марта 2002 г. С. был задержан милицией.
По словам С., в тот день он был похищен из своей квартиры в Харькове группой людей в масках и увезен в наручниках и в черной шляпе на голове, мешавшей его зрению, в заброшенный полицейский участок «Восточный» в Орджоникидзевском районе Мариуполя («отделение милиции»), где он оставался в наручниках в холодной бетонной камере до утра следующего дня.
Между 30 марта и 6 апреля 2002 года С. был заключен без всякой фиксации этого факта милицией; его ежедневно доставляли в Главное управление милиции в г. Мариуполе, а вечером отвозили обратно. Заявитель постоянно находился в наручниках; ему не давали пищи и не оказывали медицинскую помощь. В период с 30 марта по 3 апреля 2002 С. пытали и жестоко с ним обращались с целью получения от него признательных показаний в совершении преступлений в Одесской области как члена организованной преступной группы.
2 и 3 апреля этого же года С. снова пытали. Не имея сил терпеть пытки, он согласился предоставить признательные показания. Ему был предоставлен список нераскрытых преступлений, совершенных в Одесской области, и, в соответствии с инструкциями работников милиции, он был вынужден выбрать те, в которых позже признался.
4 апреля 2002 года Управление милиции сделало шесть заявлений о добровольном признании. В тот же день С. также предоставил Управлению добровольное признание в умышленном убийстве Ч. в г. Ивано-Франковске.
6 апреля 2002 года был составлен протокол об аресте заявителя, и в этот же день он был помещен в Мариупольский изолятор временного содержания, где находился до 20 апреля 2002 года.
9 апреля 2002 года С. был допрошен в качестве свидетеля по «Мариупольским убийствам»; следователь предоставил заранее написанный протокол допроса, в котором «С . было известно о мариупольских убийствах». Он отказался подписывать протокол и отметил свои замечания в конце документа.
21 апреля 2002 года С. был переведен в Ивано-Франковское ИВС в связи с разбирательством по делу об убийстве Ч. Учитывая, что С. получил ряд травм, он не был госпитализирован, но отправлен в городское отделение травматологии. Там ему поставили диагноз «гранулирующие раны на запястьях» и оказали соответствующую медицинскую помощь.
С. был осмотрен экспертом 23 апреля, и 25 мая был составлен соответствующий протокол, согласно которому травмы, по словам эксперта, были вызваны твердыми тупыми предметами за одну или две недели до обследования.
В неустановленную дату материалы дела об убийстве Ч. были направлены в Ивано-Франковский апелляционный суд как суд первой инстанции. 25 октября 2002 года С. и другие лица были признаны виновными в участии в организованной преступной группе и убийстве Ч. С. было назначено наказание в виде шести лет лишения свободы.
20 февраля 2003 года Верховный Суд Украины оставил в силе обвинительный приговор суда в отношении С.
14 июня 2007 года Одесский областной апелляционный суд в качестве суда первой инстанции признал заявителя виновным по предъявленному обвинению и назначил наказание в виде пожизненного лишения свободы. Тем же приговором суда были также признаны виновными и другие обвиняемые. Осуждение заявителя в большей степени основывалось на признании и протоколе его допроса в качестве свидетеля 9 апреля 2002 года, а также на показаниях, предоставленными другими обвиняемыми по делу заявителя.
21 июня 2011 года Верховный Суд Украины оставил в силе обвинительный приговор в отношении С.
С 21 мая 2002 по февраль 2007 года заявитель неоднократно жаловался на пытки правоохранителями, приводя детали и предоставляя результаты медицинских осмотров. В ответ заявитель получал письма, в которых указывалось, что доказательств его задержания и пыток работниками милиции нет и, соответственно, нет необходимости проводить расследование по этому поводу. Жалобы заявителя на бездействие органов прокуратуры были безуспешными. Жалоба заявителя на пытки и жестокое обращение со стороны работников милиции была отклонена судами при рассмотрении дела «Одесских убийств» как необоснованная.
С. подал жалобу в ЕСПЧ, обосновывая ее тем что, что милиция подвергала его пыткам с целью получения признания в совершении преступлений и что эффективное расследование его жалоб не проводилось. Заявитель ссылался на статью 3 Конвенции.
Европейский Суд отмечает, что заявитель несколько раз подавал жалобу на жестокое обращение. Поэтому властям были предоставлены соответствующие возможности для борьбы с предполагаемым жестоким обращением на национальном уровне. Тем не менее, нет никаких оснований полагать, что прокуроры принимали какое-либо процессуальное решение в соответствии со статьей 97 УПК в ответ на жалобу заявителя. Вместо этого заявителю были отправлены письма, информирующие его об отсутствии оснований для возбуждения прокурорской проверки.
Действующее законодательство не связывает прекращение обязательства с наличием судебного решения или открытием исполнительного производства по его принудительному исполнению, а наличие судебных актов о взыскании задолженности не прекращает денежных обязательств должника и не лишает кредитора права на получение предусмотренных ч. 2 ст. 625 Гражданского кодекса сумм. Решение судом спора о взыскании денежных средств по договору не изменяет природу обязательства и оснований возникновения соответствующего долга.
Так, отсрочка исполнения решения направлена на обеспечение полного исполнения решения суда и является вспомогательным процессуальным актом реагирования суда на препятствия, которые делают невозможным или усложняют исполнение его решения.
Соответствующее заключение содержится в постановлении Большой Палаты от 4 июня 2019 года по делу № 916/190/18.
В то же время рассрочка или отсрочка исполнения судебного решения не является правопреображающим судебным решением. Сама рассрочка влияет лишь на порядок принудительного исполнения решения, а природа задолженности по соответствующему договору является неизменной.
Таким образом, рассрочка или отсрочка исполнения судебного решения не изменяет гражданского или хозяйственного обязательства, в том числе в части сроков его исполнения. Зато такая рассрочка или отсрочка делает невозможным принудительное исполнение судебного решения до истечения срока, определенного судом.
По результатам рассмотрения дела Большая Палата Верховного Суда решила отступить от заключения Верховного Суда Украины, изложенного в постановлении от 17 февраля 2016 года по делу № 905/3137/14-908/5775/14 (производство № 3-1276гс15) согласно которому невыполнение денежного обязательства при наличии судебного решения об удовлетворении требований кредитора с рассрочкой или отсрочкой не приводит к последствиям нарушения денежного обязательства, предусмотренного ч. 2 ст. 625 ГК, за период такой рассрочки.
Далее
Особа оскаржував складений державним виконавцем розрахунок заборгованості за аліментами. Скаржник вважав, що державним виконавцем було допущено помилку, а саме було враховано до видів його доходів, з яких утримуються аліменти, проценти, отримані ним від банківських вкладів, що є порушенням норм Сімейного кодексу України і Закону України «Про виконавче провадження».
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги.
Апеляційний суд частково задовольнив вимоги скаржника. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що дії державного виконавця щодо нарахування аліментів з процентів за депозитними вкладами боржника є неправомірними, оскільки такі грошові кошти по своїй суті не є доходом, який включений до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146.
Друга судова палата Касаційного цивільного суду вважала, що вірним є висновок районного суду, оскільки відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України. А пунктом 19 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб визначено, що утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, у тому числі з інших видів заробітку.
Поряд з цим, раніше Перша судова палата Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що отримання доходу від відчуження корпоративних прав не є таким доходом у розумінні заробітку, який враховується під час розрахунку розміру аліментів. А державний виконавець, визначаючи з яких видів заробітку (доходу) повинні утримуватись аліменти, повинен керуватись виключно визначеним Переліком видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, який не суперечить СК України та який є вичерпним.
Об’єднана палата КЦС погодилась з ухвалою суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасувала.
Відповідно до висновків ВС щодо застосування норм права положення статті 81 СК України та частини третьої статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим.
ВС зазначив, що при цьому зміст положень Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів, тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин.
