Державне підприємство звернулось до суду з позовом до працівників про стягнення пропорційно спричиненої товариству матеріальної шкоди.
Позивач обґрунтовував позов тим, що нестача виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих їм для зберігання передбачених договором про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Вина відповідачів в нестачі товарно-матеріальних цінностей підтверджується актами раптової перевірки фактичної наявності матеріальних цінностей.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у позові, з чим погодився і Касаційний цивільний суд.
Суди зазначали, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей,начальник цеху не мав повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність були укладені з порушенням частини другої статті 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів немає.
ВС зауважив, що згідно з частиною першою статті 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. А відповідно до статті 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції зазначив, що тлумачення наведених норм дозволяє зробити висновок, що при вирішенні питання про покладення на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків, та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, з`ясуванню та доведенню підлягають обставини щодо наявності прямої дійсної шкоди та її розміру; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов`язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.
Що стосується колективної матеріальної відповідальності, ВС звернув увагу, що результат аналізу частин першої та другої статті 135-2 КЗпП України дозволяє зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов: 1) колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом; 2) установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.
Далее
Постанова КЦС ВС від 03 жовтня 2019 року справа № 642/6675/18
Відповідно до положень частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.
Частинами першою-третьою статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статі 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
Відповідно до статті 68 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів.
Про звернення стягнення на заробітну плату виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі — підприємцю, які виплачують боржнику заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.
Згідно з частиною першою статті 69 Закону України «Про виконавче провадження» підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи — підприємці здійснюють відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника і перераховують кошти на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця у строк, встановлений для здійснення зазначених виплат боржнику, а в разі якщо такий строк не встановлено, — до десятого числа місяця, наступного за місяцем, за який здійснюється стягнення. Такі підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи — підприємці щомісяця надсилають виконавцю звіт про здійснені відрахування та виплати за формою, встановленою Міністерством юстиції України.
Відповідно до частини другої статті 70 Закону України «Про виконавче провадження» з пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру на утримання членів сім`ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств, установ і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також у зв`язку із смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках.
Відповідно до частини другої статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з пенсії може бути відраховано не більш як 50 відсотків її розміру: на утримання членів сім`ї (аліменти), на відшкодування збитків від розкрадання майна підприємств і організацій, на відшкодування пенсіонером шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також у зв`язку зі смертю потерпілого, на повернення переплачених сум заробітної плати в передбачених законом випадках. З усіх інших видів стягнень може бути відраховано не більш як 20 відсотків пенсії.
Статтею 46 Конституцією України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 25рп/2009 від 7 жовтня 2009 року зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та забезпечується статтями 7, 22, 46, 58, 68 Конституції України. А саме, кожний громадянин має право на соціальний захист, що включає право на пенсійне забезпечення і всі застраховані особи є рівноправними щодо отримання пенсійних виплат. Конституційні права і свободи громадянина України гарантуються і не можуть бути скасовані.
Норми статті 41 Конституції України встановлюють принцип непорушності права приватної власності.
Таким чином колегія суддів доходить висновку, що доводи касаційної скарги про те, що законодавством не заборонено державному виконавцю накладати арешт на рахунок боржника на який надходять пенсійні виплати є безпідставними, так як чинним законодавством передбачений окремий порядок здійснення таких відрахувань, а тому суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що арешт пенсійних коштів особи, після вирахування з неї сум аліментів за судовим рішенням, позбавляє її джерел до існування та порушує її право на соціальний захист.
Крім того Верховний Суд звертає увагу на ту обставину, що відповідно до пункту 1 частини четвертої статі 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
Далее
Відповідно до статті 1273 Цивільного кодексу України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку для прийняття спадщини. Така заява подається нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Згідно з положеннями статті 1274 ЦК України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
Частина п’ята статті 1273 ЦК України визначає, що відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
Поряд з цим, відповідно до частини п’ятої статті 1275 ЦК України відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Цивільне законодавство також надає можливість спадкоємцю змінити своє рішення щодо відмови від прийняття спадщини. Так, частиною шостою статті 1273 ЦК України передбачено, що відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Спадкоємці, які змінили своє рішення щодо відмови від прийняття спадщини, але не встигли відкликати таку відмову, нерідко звертаються до суду з позовною заявою щодо визнання недійсною відмови від прийняття спадщини. Проте зміна рішення спадкоємця сама по собі не є підставою для задоволення таких вимог.
Відповідно до частини п’ятої статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу. Це відповідно: вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; вчинення правочину під впливом помилки; вчинення правочину під впливом обману; вчинення правочину під впливом насильства; вчинення правочину під впливом тяжкої обставини.
Так, у справі № 404/5790/16-ц особа просила суд визнати відмову від прийняття спадщини за законом після смерті батька недійсною, покликаючись на те, що така відмова від спадщини була вкрай невигідною для неї та зроблена під впливом тяжкої обставини. Так, позивач відмовилась від спадщини на користь свого брата, який мав проблеми зі здоров`ям, постійно хворів і йому не вистачало коштів на лікування, а також йому потрібні були гроші на розвиток бізнесу. Проте брат позивача свідоцтво про право на спадщину не отримав, оскільки помер.
Верховний Суд у цій справі зазначив, що зміна думки щодо відмови від спадщини у зв`язку зі смертю у подальшому особи (майже через три роки), на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання такої відмови недійсною. Недійсність правочину є тією рисою, що притаманна правочину у момент його вчинення, а не у зв`язку з обставинами, що виникли пізніше.
З урахуванням підстав позову (вчинення правочину під впливом тяжкої обставини), ВС звернув увагу на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою за наявності одночасно двох умов: під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин). Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. У цій справі Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду щодо відмови у позові за недоведеності факту наявності тяжкої обставини у позивача, що примусило її відмовитися від прийняття спадщини, а також вкрай невигідних їх умов, за наявності яких відмова від спадщини підлягає визнанню недійсною на підставі статті 233 ЦК України (постанова від 31.07.2019).
У справі № 638/7528/15-ц позивач, яка було спадкоємицею за заповітом, відмовилась від прийняття спадщини на користь своєї матері. Згодом нотаріус повідомив, що в іншій нотаріальній конторі вже відкрито спадкову справу за заявою іншого спадкоємця. Позивач зазначала, що їй не було роз’яснено правових наслідків відмови від прийняття спадщини за заповітом, а вона вважала, що оскільки проживала разом із батьком, то вже є власницею майна. Також позивач вважала, що державний нотаріус не здійснила належним чином пошуку в єдиному реєстрі спадкових справ. Суди всіх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову та вказали на те, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У справах № 334/1221/16-ц та № 273/175/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовів про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, у яких позивачі покликались на вчинення відмови під впливом помилки.
Так, у справі № 334/1221/16-ц суди, зважаючи на те, що позивач (який покликався на те, що мав на меті оформлення спадщини, а не відмову від неї) на час укладення оспорюваного одностороннього правочину мав хвороби очей і вух, був особою похилого віку, після відмови від спадкового майна, а саме будинку, продовжував проживати у ньому, дійшли висновку, що позивачем доведено наявність правових підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, для визнання недійсною відмови від прийняття спадщини у зв’язку з вчиненням такого правочину внаслідок помилки щодо його природи.
У справі № 273/175/16-ц суди першої та апеляційної інстанцій відмовили особі у задоволенні позову та вважали, що не доведено, що на момент написання заяви про відмову від спадщини мала місце помилка щодо природи правочину, або прав і обов’язків сторін. Проте Верховний Суд судові рішення скасував та позов задовольнив. Суд касаційної інстанції зазначив, що доказами підтверджено те, що при поданні заяви про відмову від обов’язкової частки у спадщині особа припустилася помилки, оскільки є особою похилого віку, інвалідом І групи, у зв’язку з чим потребує стороннього догляду; до обов’язкової частки у спадщині, від якої позивач відмовилася, входить частина будинку, який є місцем її постійного проживання; на час відмови від спадщини позивач мала переконання, що відповідач буде продовжувати її доглядати і після смерті чоловіка.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83387624
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73627749
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73627551
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72587716
За матеріалами адвоката Богуцької Людмили Павлівни
Далее
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз’яснено, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов’язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальну тривалість вважається робочим.
Слід мати на увазі, що звільнення за появу на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння застосовується до працівника незалежно від того, чи притягався він раніше до дисциплінарної відповідальності та чи вживались до нього заходи громадського стягнення. Власник або уповноважений ним орган вправі звільнити працівника за цією підставою і при одноразовому порушенні трудової дисципліни, дотримуючись при цьому порядку і строків накладення дисциплінарних стягнень.
Також відповідно до зазначеної постанови Пленуму ВСУ, а також судової практики вирішення спорів про звільнення з роботи у зв’язку з появою на роботі в нетверезому стані, нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп’яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів, яким суд має дати відповідну оцінку.
Так, у справах № 640/17224/15-ц, № 295/3233/17 Касаційний цивільний суд не визнав обґрунтованими покликання позивачів на те, що акти про появу працівника на роботі в нетверезому стані та про відмову давати пояснення не є доказами, що підтверджують факт перебування у нетверезому стані, оскільки законодавством передбачено інший порядок встановлення цих обставин. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанції надали належну оцінку наявним в матеріалах справи доказам нетверезого стану працівника та за наявності відмови особи в проходженні медичного огляду, а також непроходження такого огляду в самостійному порядку та неспростування наявних в матеріалах справи доказів перебування позивача на робочому місці в стані алкогольного сп’яніння, суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Також згідно зі статтею 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
У справі № 761/26558/15-ц Верховний Суд погодився з тим, що звільнення позивача за відсутності згоди профспілки було незаконним. Суд зазначив, що враховуючи те, що звільнення на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП України є дисциплінарним стягненням, питання доцільності застосування такого виду дисциплінарного стягнення також мають бути враховані з метою додержання принципу співмірності. В даному випадку, як вказує профспілка і це підтверджується матеріалами справи, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем більше 20 років, мав позитивні характеристики, був звільнений за появу на роботі у нетверезому стані, який достеменно не підтверджений. А отже, обрання такого виду дисциплінарного стягнення не може вважатися співмірним, виходячи з засад розумності та справедливості.
Поряд з цим, у справі № 701/536/17-ц Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду щодо необґрунтованість відмови профспілкового комітету у наданні згади на звільнення позивача та відповідно погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. А в даному випадку рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не містило посилання на правове обґрунтування висновку про незаконне звільнення працівника з роботи, а ґрунтувалося тільки на ділових якостях та сімейному стані позивача, що є недостатнім для відмови у дачі згоди на звільнення.
Відповідно до частини дев’ятої статті 43 КЗпП України якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті
Так, у справі № 408/1847/16-ц ВС скасував рішення апеляційного суду про поновлення працівника (звільнення позивача було проведене без попередньої згоди профспілки) та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд, встановивши, що позивач є членом виборного органу профкому первинної профспілкової, відповідач із поданням про надання згоди на його звільнення за пунктом 7 частини першої статті 40 КЗпП України до первинної профспілкової організації не звертався і попередню згоду на звільнення позивача не отримав, вимог частини дев’ятої статті 43 КЗпП України не виконав.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71807609
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75099305
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72489590
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76381738
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72009682
За матеріалами адвоката Богуцької Людмили Павлівни
