Вироком районного суду особу було засуджено за ст. 366-1 Кримінального кодексу України до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн., з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.
Відповідно до вироку суду інспектор Управління патрульної поліції при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» умисно не подав зазначеної декларації.
Апеляційний суд вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо особи закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Прокурор, оскаржуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, зазначав, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що особа не мав умислу на неподання декларації не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а особа був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її.
Касаційний кримінальний суд погодився з висновками апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до обвинувального акта особа обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції».
З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.
З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
ВС вказав, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.
Далее
Управління Пенсійного фонду України звернулось до суду з позовом про стягнення надміру виплаченої пенсії.
Позивач покликався на те, що відповідач перебуває на обліку та отримує пенсію за віком як матір інваліда з дитинства відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідач звернулась до управління з трудовою книжкою для перерахунку пенсії за стаж роботи. У трудовій книжці було зазначено, що відповідач працює на державній службі. З 01 квітня 2015 року відповідно до Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» та Закону України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» призначені пенсії з 01 квітня до 31 грудня 2015 року та з 01 січня до 31 грудня 2016 року особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених, у тому числі Законом України «Про державну службу», не виплачуються. Таким чином, особа не мала права на отримання пенсії у період законодавчого обмеження та не повідомила позивача про обставину, що спричиняє припинення її виплати (робота на державній службі).
Суди встановили, що відповідно до копії трудової книжки, особа з 2006 року безперервно працює на державній службі. У 2010, 2012, 2014 роках особа зверталася до відповідача із заявами про перерахунок пенсії, додаючи до заяви копію трудової книжки, в якій є запис про перебування на державній службі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Суди виходили з того, що відповідачем доведено, що інформація про місце роботи нею не приховувалась, вона не вчиняла жодних дій, які б могли бути кваліфіковані як недобросовісність під час отримання пенсійних виплат, що виключає застосування частини першої статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку з чим позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
З таким вирішенням спору погодився і Верховний Суд.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Суд зауважив, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Далее
Касаційний адміністративний суд розглядав касаційну скаргу Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції на ухвалу апеляційного суду, якою було відмовлено у відкритті апеляційного у зв`язку з пропуском строку апеляційного оскарження понад рік.
В касаційній скарзі відповідач зазначав, що порушення строків на апеляційне оскарження обумовлено несвоєчасним отриманням ним оскаржуваного рішення, а тому строк на апеляційне оскарження підлягає поновленню, оскільки пропущений з поважних та незалежних на те причин.
Касаційний адміністративний суд у задоволенні касаційної скарги Управління ДАБІ відмовив та зазначив, що виходячи зі змісту норми абз. 3 частини четвертої статті 189 КАС України (в редакції до 15.12.2017), суд апеляційної інстанції зобов`язаний відмовити у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга суб`єкта владних повноважень подана після спливу річного строку на апеляційне оскарження незалежно від поважності причин пропуску цього строку. Тобто, встановлений річний строк є присічним, таким, що не може бути поновлений.
Крім того, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи, зокрема, зобов`язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно.
Також суд касаційної інстанції звернув увагу, що статтею 44 КАС України (в редакції, чинній з 15.12.2017), яка кореспондується з положеннями частини 2 статті 49 КАС України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено обов`язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, щодо дотримання процесуальних строків.
Таким чином, особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов`язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту такої скарги, в тому числі процесуальних строків подачі апеляційної скарги. Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Далее
За останній тиждень Європейським судом з прав людини прийнято низку цікавих, у правовому сенсі, рішень.
Одна зі справ стосується правового положення, яке виникло у зв’язку з існуванням «Придністровської Молдавської Республіки» — справа «IOVCEV AND OTHERS v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA». У цій справі констатовано, зокрема, порушення Російською Федерацією права на освіту, яке не так часто встановлюється в рішеннях ЄСПЛ.
Заявниками, за згаданих обставин були, як самі школярі, так і їх батьки, а також вчителі шкіл, розташованих на території т.зв. ПМР. У своїх скаргах до ЄСПЛ восьмеро заявників (п’ятеро школярів та троє їх батьків) скаржились на заходи, які були до них застосовані через прийняте ними рішення про продовження навчання румунською та молдавською мовами. Окрім іншого, десять заявників (працівники шкіл) скаржились на переслідування у зв’язку із їхнім вибором використовувати румунську та молдавську мови, і на те, що їх право на культурну самовизначеність було порушено.
У школах, які розташовувались на території, контрольованій т.зв. ПМР використовувалась латинська абетка і відповідні навчальні програми, затверджені Міністерством освіти Молдови. При цьому, статтею 12 Конституції самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» було передбачено, що офіційними мовами самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» є молдовська, російська та українська. За статтею 6 Закону «Про мови» ПМР встановлено, що молдовська мова має бути прописана кирилицею, а використання латинської абетки може бути визнано правопорушенням, що також було однією з підстав переслідування заявників представниками ПМР.
Відтак, за результатами розгляду справи констатовано порушення сукупності прав, гарантованих Конвенцією, саме Російської Федерацією, а не Молдовою.
У справі «AKIF HASANOV v. AZERBAIJAN» встановлено також доволі непоширене порушення ст. 34 Конвенції (право на подачу індивідуальної заяви до Суду). Згідно обставин цієї справи заявником та його адвокатом здійснювався збір матеріалів для подання заяви до ЄСПЛ з підстав порушення державою положень Конвенції при притягненні заявника до адміністративної відповідальності. Так, адвокат заявника А. був затриманий за підозрою в ухиленні від сплати податків, незаконному підприємництві та зловживанні владним становищем. Під час обшуку адвокатського офісу органами влади були вилучені документи та матеріали, включно з матеріалами справ відносно заяв, поданих до ЄСПЛ, які належали А. як представнику скаржників в ЄСПЛ. Саме у цьому й полягало порушення державою права на подачу індивідуальної заяви до Суду.
Справи «MARTINOVIĆ v. SERBIA», «RODIĆ AND SVIRČEV v. SERBIA», «OKILJ AND OTHERS v. SERBIA» свідчать про те, що на теренах Ради Європи у антирейтингу держав, які допускають порушення розумних строків розгляду судових справ, в України є солідний конкурент. Цивільна справа заявника (MARTINOVIĆ) розглядалась судами Сербії 10 років 2 місяці і 2 дні, заявника (RODIĆ) – 8 років, 9 місяців, 2 дні, заявника (SVIRČEV) – 10 років 1 місяць 21 день; шести заявників у справі OKILJ AND OTHERS – від 7 до майже 12 років.
Справа «ANDERSENA v. LATVIA» із категорії справ щодо застосування, у цьому випадку Латвією, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей – конвенції, яка застосовується у тому разі, коли один із батьків виїжджає із дитиною на постійне проживання в іншу державу, без згоди іншого з батьків. Ця конвенція регламентує спрощений порядок повернення дитини, яка в таких випадках визнається викраденою. Саме рішення про повернення дитини відповідно до вимог Конвенції було прийнято судами Латвії, однак вони ж визнані ЄСПЛ такими, що порушують вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод. У цій справі ЄСПЛ визнав порушення, власне, процедурного аспекту розгляду справи, оскільки при її розгляді не було забезпечено принцип змагальності, однак у контексті самої суті питання про повернення дитини до Норвегії, ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушення. Це рішення є досить ґрунтовним для розуміння правових позицій ЄСПЛ щодо застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Згідно з пунктом 1.1 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого
2012 року № 296/5 (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій), для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів.
За змістом пункту 1.2 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 3.1 Глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року.
Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня
1999 року № 1172 (далі — Перелік).
Пунктом 1 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього Переліку) подаються: оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.
У пункті 1.1 Переліку зазначено, що для одержання виконавчого напису за іпотечними договорами, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання подаються: оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; довідка фінансової установи про ненадходження платежу.
При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису — це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань застосування права. Мета вчинення виконавчого напису — надати стягувачу можливість в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.
Відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Також на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем повинна бути безспірною. З дня виникнення права вимоги має пройти строк, який є меншим за три роки.
У свою чергу, боржник може в судовому порядку оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі, установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто: чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі; чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису; чи не минуло три роки з дня виникнення права вимоги.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові
від 11 березня 2015 року (справа № 6-141цс14).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на момент звернення
ПАТ «КБ «Надра» до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого нотаріуса Солом`янським районним судом м. Києва розглядалась справа № 760/3250/14-ц за позовом ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року. Отже, на час вчинення виконавчого напису існував спір, який розглядався у судовому порядку, щодо розміру заборгованості за вищезазначеним кредитним договором, що спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника.
Крім того, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2012 року у справі № 2-3179/11 стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь
ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 10 липня
2008 року, яка станом на 26 березня 2010 року складала
1 635 683,72 грн, у тому числі заборгованість за кредитом —
166 548,84 доларів США, заборгованість за процентами — 25 557,14 доларів США, отже з дня виникнення вимоги банку до ОСОБА_1 минуло більше трьох років, оскільки виконавчий напис вчинено нотаріусом 19 жовтня
2014 року.
При вчиненні виконавчого напису нотаріусом залишено поза увагою, що у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення кредитних коштів на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінюється строк основного зобов`язання, а після закінчення строку кредитування право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд (врахувавши висновки і мотиви, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року), правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано виходив із того, що на момент вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість позичальника перед банком не була безспірною, у зв`язку із чим суд задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Далее
