Постанова ВС від 26.05.2021 р. справа№214/3083/18
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Саксаганської районної у м.Кривому Розі ради про визнання права власності в порядку набувальної давності.
Позовна заява мотивована тим, що в 2004 році вона працювала на посаді двірника у комунальному житловому підприємстві №25, власного житла не мала, на квартирному обліку не перебувала. Вона написала заяву 5.11.2004 директору КЖП №25 щодо зарахування її на квартирний облік, так як власного житла в неї не було. На підставі вказаної заяви в 2004 році її вселили до квартири за Адресою 1. Позивач за власні кошти зробила ремонт, оскільки до її заселення у квартирі сталася пожежа, тому квартира фактично не була придатна до експлуатації. Позивач протягом останніх 13 років проживає в цій квартирі, сплачує комунальні послуги, за електроенергію та інші комунальні витрати. Добросовісно та відкрито володіє спірним майном більше 10 років. Позивач не знає, хто володів квартирою до моменту її вселення.
Ураховуючи викладене, Особа 1 просила визнати за нею право власності на квартиру за Адресою 1 в порядку набувальної давності.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Саксаганського райсуду від 14.01.2019 позовні вимоги Особи 1 задоволено.
Визнано за Особою 1 право власності за набувальною давністю на квартиру, загальною площею 45,4 м2, житловою площею 27,5 м2, що розташована за Адресою 1.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач протягом 13 років безперервно відкрито та добросовісно користується спірною квартирою, що є підставою для визнання за Особою 1 права власності за набувальною давністю на вказану квартиру.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою ДАС від 10.02.2021 апеляційну скаргу Прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі ВК Саксаганської районної у м.Кривому Розі ради залишено без задоволення.
Рішення Саксаганського райсуду від 14.01.2019 залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач вселилась до спірної квартири і користувалась нею, помилково вважаючи, що ця квартира надана їй за її працю на посаді двірника в КЖП №25, а фактично безтитульно, добросовісно та відкрито тривалий час володіла чужим майном, тому передбачені законом правові підстави для визнання за нею права власності на вказане майно за набувальною давністю є доведеними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2021 року ВК Саксаганської районної у місті ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У березні 2021 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури подав до ВС касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ВК Саксаганської районної у місті ради мотивована тим, що позивач не надала належних доказів добросовісності заволодіння квартирою за Адресою 1.
Позивач знала, що спірне житло їй не належить, а у квитанціях оплати комунальних послуг, наданих позивачем платником, значиться особа, якій належить житло, а саме: Особа 2, тому в цьому випадку не можна вважати володіння нерухомим майном, на яке позивач просить визнати право власності за набувальною давністю, добросовісним, а проживання в такому житлі не є підставою для визнання права власності за набувальною давністю.
Касаційна скарга заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури мотивована тим, що встановлені судами обставини, зокрема, квитанції за сплату комунальних послуг від імені Особи 2, долучені до позову Особи 1, свідчать про те, що позивач була достеменно обізнана відносно того, що власником квартири за Адресою 1, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був померлий громадянин Особа 2, а тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після його смерті добросовісним.
Крім того, позивачем не надано належних доказів того, що вона вселилася до спірної квартири з дозволу директора КЖП №25, оскільки заява від 5.11.2004, долучена Особа 1 до позову, доводить лише те, що адміністрацією підприємства погоджено її взяття на квартирний облік.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Особа 1 працювала на посаді двірника у КЖБ №25.
У зв’язку з тим, що вона не мала власного житла в м.Кривому Розі, вона 5.11.2004 звернулася до директора КЖБ №25 із заявою, в якій просила взяти її на квартирний облік.
На підставі вказаної заяви у 2004 році Особу 1 вселено до квартири за Адресою 1.
Відповідно до інформації, наданої КП ДОР «Криворізьке БТІ» №637 від 25.05.2018, станом на 31.12.2012 право власності на квартиру за Адресою 1 зареєстроване на ім’я Особи 2, який помер Інформація 1, що підтверджується актовим записом про смерть №1655.
Відповідно до листа завідуючої Сьомої Криворізької державної нотаріальної контори Грабевник О.В. від 21.12.2018 із заявами про прийняття або про відмову від спадщини у передбачений ст.1270 ЦК строк після смерті Особи 2 ніхто не звертався. В архівних матеріалах Сьомої КДНК станом на 21.12.2018 не міститься даних щодо звернення будь-кого зі спадкоємців Особи 2, померлого Інформація 1, спадкова справа після його смерті не заводилася <…>.
Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права
Відповідно до ст.328 Цивільного кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями чч.1 та 4 ст.344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч.1 ст.344 ЦК, а саме: наявність суб’єкта, здатного набути у власність певний об’єкт; законність об’єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст.344 ЦК, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб’єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння
майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об’єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об’єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов’язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б із ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає 10 років.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
При вирішенні спорів, пов’язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Подібні висновки викладені у постанові Великої палати ВС від 14.05.2019 у справі №910/17274/17, а також у постановах Касаційного цивільного суду від 1.08.2018 у справі №201/12550/16-ц, від 27.06.2019 у справі №175/2338/16-ц.
Окрім того, враховуючи положення чч.1 та 3 ст.1277 ЦК, слід дійти висновку, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно —
за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку.
З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач була обізнана про те, що власником квартири за Адресою 1, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був Особа 2, тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після смерті Особи 2, добросовісним. Смерть Особи 2 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали Особі 1 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним.
Згідно зі ст.81 Цивільного процесуального кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню.
Далее
У разі доставки поштою або кур’єрською службою товару, придбаного на умовах передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay, суб’єкт господарювання ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ використовувати РРО та вкладати в поштове відправлення розрахунковий документ установленої законодавством форми та змісту на повну суму проведеної операції, що підтверджує факт купівлі-продажу товарі.
Момент виконання продавцем обов’язку передати покупцеві товар у разі укладання електронного договору з умовами доставки товару покупцеві через перевізника або організацію зв’язку збігається з моментом здачі товару такому перевізникові чи організації зв’язку. Визначення місця проведення розрахунків у розумінні Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» визначається і як місце, де безпосередньо здійснюється розрахунок, так і як місце отримання покупцем попередньо оплачених товарів із застосуванням платіжних карток. У такому разі місцем проведення розрахунків виступає або місце отримання продавцем коштів за товар, або місце передачі продавцем товару перевізникові чи організації зв’язку.
У передбачених законодавством випадках продавець зобов’язаний вкласти в поштове відправлення гарантійний талон, технічний паспорт або інший документ, що його замінює, який має містити обов’язкові реквізит.
Постанова Верховного Суду від 16.04.2021р. (справа № 520/7835/19).Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом фізичної особи в інтересах неповнолітньої дочки до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.
У зв’язку із смертю колишнього чоловіка, яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві, позивачка в інтересах їхньої спільної неповнолітньої дочки звернулася до відповідача із заявою про отримання в порядку ст. 42 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» одноразової допомоги в сумі, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату. Також через настання страхової події, дочці загиблого як особі, яка перебувала на його утриманні, була призначена та виплачена одноразова допомога в сумі 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Проте в задоволенні вимог заявниці відмовили з посиланням на те, що її дочка не входить до складу сім’ї загиблого. Вважаючи такі дії протиправними, позивачка оскаржила їх до суду.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що неповнолітня дочка потерпілого не є членом сім’ї свого батька, оскільки проживала окремо, спільним побутом вони з ним пов’язані не були, взаємних прав та обов’язків не мали. Натомість згідно з інформацією, зазначеною в довідці Виконкому селищної ради, разом із загиблим чоловіком мешкала його співмешканка.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове – про часткове задоволення позову.
Визначення поняття сім’ї та її членів закріплено в Сімейному кодексі України. За його нормами дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (абз. 3 ч. 2 ст. 3 СК України).
Суд указав, що Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» не містить визначення сім’ї та її членів.
За такого правового регулювання, з урахуванням предмета спору, Верховний Суд дійшов висновку, що СК України є спеціальним законом, який має враховуватися при визначенні поняття сім’ї та її членів під час вирішення питання щодо наявності права на отримання допомоги, передбаченої Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Отже, факт проживання неповнолітньої дочки після розлучення подружжя окремо від батька (в цьому випадку потерпілого) не свідчить, що вона перестала належати до сім’ї потерпілого та, відповідно, втратила право на отримання страхових виплат внаслідок настання страхового випадку.
Постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 360/1239/19.
Далее
Далее
