Опубликовано director 19 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Позивачка звернулася до суду з позовом до батька про вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні житлом.
Свої вимоги обґрунтувала тим, що від народження проживала з батьками у квартирі, яку відповідач згодом приватизував, а у зв’язку з припиненням сімейних відносин між батьками вона разом із матір’ю проживала в іншому місці.
Через одноособову приватизацію відповідачем житла, що була визнана рішенням суду незаконною, позивачка тимчасово не проживала у вказаній квартирі та змогла відновити своє право на користування лише після завершення судового процесу, а саме з моменту реєстрації свого місця проживання за вказаною адресою, яке відбулося після досягнення нею повноліття.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, яким позов було задоволено з огляду на те, що після досягнення 18 років гарантії збереження права на користування житлом у позивачки як повнолітньої особи припинилися, на час звернення до суду вона не вчинила жодних дій, спрямованих на реальну зміну свого місця постійного проживання, тому втратила право користування спірним майном як особа, що вибула на інше постійне місце проживання.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з висновками апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, навівши такі правові висновки.
Частиною 1 ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
На час вибуття зі спірного житла позивачка була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому за нею збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни її постійного місця проживання.
Не впливає на поважність причин непроживання дитини у спірному житлі наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Втрата триваючих зав’язків позивачки зі спірним житлом відбулася не через її волевиявлення, оскільки вона, будучи неповнолітньою дитиною, у зв’язку з припиненням фактичних шлюбних відносин батьків проживала з матір’ю. Після досягнення 14 років позивачка не могла скористатися своїм правом на вибір та зміну постійного місця проживання через існування судового спору, наявність у неї інвалідності та недосягнення повнолітнього віку. Водночас у позивачки зберігся намір ставитися до спірного жилого приміщення як до свого місця проживання, про що свідчить той факт, що, досягнувши повноліття, вона зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі. Крім того, суди встановили факт чинення перешкод відповідачем у користуванні житлом позивачці, яка намагалася вселитися у спірну квартиру та зверталася до правоохоронних органів з метою захисту порушених прав.
Далее
Опубликовано director 19 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Касаційний цивільний суд у складі Верховного суду дійшов висновку, що ч. 4 ст. 75 Сімейного кодексу України про те, що наявність пенсії у розмірі прожиткового мінімуму є підставою для відмови у стягненні аліментів, є неконституційною.
Суд першої інстанції задовольнив позов про стягнення аліментів на утримання позивачки з її чоловіка у розмірі 1/2 частини його заробітку (доходів). Позивачка отримує пенсію по інвалідності у розмірі одного прожиткового мінімуму, проте з огляду на тяжку хворобу вона потребує багато коштів на лікування, на яке витрачається вся пенсія.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що позивачка отримує пенсію по інвалідності у розмірі, що забезпечує її прожитковий мінімум, тому її не можна вважати особою, яка потребує матеріальної допомоги. Суд керувався положенням ч. 4 ст. 75 СК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення суду першої інстанції, зменшивши розмір аліментів до 1/3 частини заробітку (доходів) відповідача, а також звернувся до Пленуму Верховного Суду стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності ч. 4 ст. 75 СК України.
Колегія суддів зробила такі правові висновки.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Останній, зокрема, полягає у визнанні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції).
Державні органи України, у тому числі судової влади, при розгляді питань, пов’язаних із правом особи на охорону життя і здоров’я, повинні керуватися вищезазначеними положеннями Конституції України та міжнародних документів як основоположних нормативно-правових актів, у яких втілений принцип верховенства права.
Надані сторонами докази свідчать про те, що вартість лікування позивачки перебільшує розмір прожиткового мінімуму та фактичного розміру пенсії, яку вона отримує. У результаті цього право останньої на достатній життєвий рівень для себе, гарантований ст. 48 Конституції України, буде порушене і обов’язок держави щодо створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби, буде невиконаний (ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).
Позивачка вимушена робити вибір між можливою загибеллю через відсутність відповідного лікування або достатнього харчування, що прямо порушує принцип верховенства права щодо визнання в Україні людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, утвердження і забезпечення прав і свобод якої є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).
Тому колегія суддів вважала, що положення ч. 4 ст. 75 СК України не відповідають нормам статей 3, 8 та 48 Конституції України, а тому Верховний Суд їх не застосував.
При цьому зміст ч. 4 ст. 75 СК України слід тлумачити системно, враховуючи встановлений іншими статтями СК України обов’язок подружжя утримувати інше з подружжя й міжнародні стандарти правового захисту осіб з інвалідністю, яким у цій справі є подружжя, що потребує матеріальної допомоги.
Відповідно до ч. 6 ст. 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до ВС для вирішення питання стосовно внесення до КСУ подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції КСУ.
Далее
Опубликовано director 15 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
ВС/КЦС: Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об’єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку (ВС/КЦС, № 343/1048/17, 18.03.19)
Рішенням сільської ради затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі та передано у власність відповідача земельні ділянки загальною площею 0,2829 га.
Ці обставини, а також той факт, що померлому батькові позивача, «належали земельні ділянки площею 0,7 га (0,25 га — для обслуговування житлового будинку, 0,45 га — для ведення особистого селянського господарства) на території … сільської ради …, батько позивача заповів все своє майно» позивачеві і стали підставою для подання позову про визнання недійсними і скасування вказаного рішення сільської ради та свідоцтв про право власності на земельні ділянки. Як видно з матеріалів справи, в якості доказів порушення своїх прав позивач зазначає, зокрема, наявність рішенням сільської ради про надання спадкодавцю у постійне користування 0,1 га, а також факт сплати позивачем земельного податку за спірні земельні ділянки.
Незважаючи на наведену мотивацію, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з чим погодились як апеляційний суд, так і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.
Постанова ВС/КЦС мотивована тим, що умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об’єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку.
Адже, відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Таким чином за висновком ВС/КЦС, — якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.
Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності відповідних юридичних фактів у їх сукупності, зокрема, ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; реєстрація права власності на земельну ділянку.
Суд також зауважив, що факт сплати позивачем земельного податку за спірні земельні ділянки, який на думку позивача підтверджує отримання ним у спадок цього майна, не заслуговує на увагу, оскільки сплата податку не свідчить про набуття права власності на майно, зокрема на земельну ділянку.
Далее
Опубликовано director 12 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про визнання протиправною відмови нотаріуса посвідчити правочин з відчуження позивачем жилого будинку та земельної ділянки, оскільки на час вчинення нотаріальної дії в Єдиному реєстрі боржників була відображена актуальна інформація щодо позивача як боржника за невиконаним майновим зобов’язанням.
Про це повідомляє пресслужба ВС.
Позивач обґрунтував касаційну скаргу тим, що він не є боржником за грошовими вимогами стягувача, а є тільки майновим поручителем, який відповідає в межах переданого в іпотеку майна. Арешт накладено лише на предмет іпотеки, а на будинок та земельну ділянку, які мав намір продати позивач, арешт не накладено. Стосовно позивача не було відкрито виконавчого провадження про стягнення грошових коштів, виконання рішення суду, яким звернуто стягнення на передані в іпотеку квартири, неможливе, оскільки вони розміщені в м. Донецьку.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду змінив мотивувальні частини судових рішень із таких правових підстав.
Тлумачення п. 8-1 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, яка діяла на час відмови у вчиненні нотаріальної дії) свідчить, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у всіх випадках, якщо особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників. Позивач внесений до цього Реєстру. Законодавець не пов’язував відмову у вчиненні нотаріальної дії з тим, чи видавався виконавчий лист на звернення стягнення на іпотеку, і особа була іпотекодавцем, а не боржником за основним зобов’язанням.
Колегія суддів відхилила доводи касаційної скарги про те, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії тільки у випадку, якщо особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників як боржник за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці, і те, що позивач не є боржником за грошовими вимогами стягувача, а є тільки майновим поручителем, який відповідає в межах майна, переданого в іпотеку.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили обставини справи в частині змісту виконавчих проваджень, не обґрунтовані, оскільки п. 8-1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» охоплено всі випадки підстав внесення до Єдиного реєстру боржників.
Далее
Опубликовано director 8 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Висновок Верховного Суду у постанові від 27.01.2021 року у справі № 643/17707/15-ц (провадження № 61-9127св19) щодо початку перебігу позовної давності у справах про поділ майна подружжя.
Вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Далее
Опубликовано director 7 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Хачатуров проти Вірменії» (заява № 59687/17), повідомляє інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».
Суд визначив, що ухвалюючи рішення про екстрадицію іноземця на його батьківщину, органи влади повинні враховувати стан здоров’я особи. Інакше адміністративний захід може бути розцінений як нелюдське поводження.
Громадянин Росії Сурен Хачатуров, колишній керівник державної установи, мешкав в Єревані, коли органи влади Вірменії ухвалили рішення про його екстрадицію до Росії. Там його підозрювали у вчиненні корупційних правопорушень.
С.Хачатуров оскаржив таке рішення на підставі того, що екстрадиція і його перевезення могло складати ризик для його здоров’я, оскільки мав серйозні проблеми через інсульт. Тож чоловік посилався на ст. 2 (право на життя), ст. 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження), ст. 18 (застереження щодо застосування обмежень прав), ст. 34 (право на індивідуальне звернення) та ст. 38 (змагальний розгляд справи) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд Страсбурзі погодився, що у випадку екстрадиції заявника в Росію без належної оцінки його стану здоров’я органами влади Вірменії матиме місце порушення статті 3 Конвенції. В частині застосування тимчасового заходу відповідно до правила 39 Регламенту, ЄСПЛ підтвердив його чинність до того часу, доки це рішення не стане остаточним або до наступного повідомлення.
Також ЄСПЛ постановив, що виявлення потенційного порушення ст. 3 Конвенції склало саме по собі достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, яка могла бути завдана заявникові.
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
