Оболонський райсуд Києва відновив порушені трудові права працівника, незаконно звільненого з роботи у зв’язку зі змінами у виробництві та праці.
Рішенням суду від 26.07.2019 у цивільній справі №756/12673/18 позов особи задоволено частково: поновлено позивача на роботі, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та компенсацію моральної шкоди.
Підставою для задоволення позову стало встановлення під час розгляду справи створення штучних умов, за яких фактично проведено ротацію працівників окремого структурного підрозділу підприємства, оскільки адміністрація роботодавця при звільненні з роботи особи внаслідок скорочення його посади, маючи реальну можливість перевести його як робітника, який працює на умовах безстрокового трудового договору, на рівнозначну посаду, яка підлягала вивільненню внаслідок закінчення дії укладеного з тимчасовим працівником строкового трудового договору, такою можливістю не скористалась та відповідних посад йому не запропонувала, що призвело до порушення вимог пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Крім того, виявивши під час розгляду справи порушення вимог Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», а також недоліки в роботі первинної профспілкової організації, яка діє на підприємстві, а саме: фактичного самоусунення від розгляду подання адміністрації роботодавця про надання згоди на вивільнення працівників у зв’язку із змінами у виробництві та праці, судом постановлено окрему ухвалу та направлено її на адресу відповідної регіональної профспілки з метою запобігання повторенню встановлених порушень.
Фабула судового акта: І знову про юридичні тонкощі договору позики і оформлення боргової розписки Судова справа, що пропонується увазі читачів, стане в нагоді при вивченні цієї теми.
В цій справі рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду про стягнення з позичальника на користь позикодавця суму боргу у розмірі 1 424 820,50 грн, з яких: 963 000 грн — основного боргу, 44 403,10 грн — 3% річних; 92 448 грн — інфляційні витрати; 324 969,40 грн — проценти від суми позики, мотивовані тим, що між сторонами існують договірні відносини з повернення позики, отриманої відповідачем від позивача, але не повернутої, про що свідчить наявність у позикодавця оригіналу розписки. При цьому, як зазначили суди, доказів на спростування невірності нарахування позивачем суми інфляційних втрат, 3% річних за невиконання вчасно грошового зобов`язання відповідачем суду не надано. Отже, судом вірно застосована до відповідача цивільно-правова відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки останнім прострочено виконання саме грошового зобов`язання.
Основний довід касаційної скарги відповідача зводяться до того, що і його розписці зазначено, що він отримав позичково від позивача 963 000 грн, тобто у даному випадку взагалі йдеться про договір позички, який врегульовано Главою 60 ЦК України, а не про договір позики (параграф 1 Глави 71 ЦК України), як вказали суди у своїх рішеннях.
Вирішуючи даний спір, суди не врахували, що текст розписки взагалі не містить інформації про грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, про будь-які умови їх отримання, а також про зобов`язання щодо повернення отриманих коштів. У даному випадку відсутня така істотна умова договору, як предмет договору, що свідчить про неукладення договору між сторонами.
Як далі вказує відповідач, згідно зі ст. 827 ЦК України, за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду скаргу залишив без задоволення, а судові рішення без змін, зазначивши, зокрема, наступне.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Зміст власноручно написаної відповідачем розписки про отримання грошових коштів від позивача свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у ній зобов`язання їх повернення.
Судом правильно застосовано до спірних правовідносин положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання.
Далее
Випадки нападів тварин, а особливо собак, як домашніх так і безпритульних, на людей, зокрема на дітей, завжди привертають до себе особливу увагу громадськості. Нерідко лунають питання: як діяти, якщо така неприємність сталася, і хто повинен нести відповідальність за дії тварин? Якщо з домашніми тваринами начебто все зрозуміло — за них відповідає власник, то хто відповідає за безпритульних?
Для того, щоб розібратися у цих питаннях, визначимо спочатку, що ж являє собою така тварина у розумінні законодавства України. Про це розповів суддя-спікер Скадовського районного суду Херсонської області Олександр Кустов.
Стаття 180 Цивільного кодексу України визначає, що тварини є особливим об’єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Правила поводження з тваринами встановлюються законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження», тварини — біологічні об’єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.
В цій же статті закону міститься визначення терміну «домашня тварина» та «безпритульна тварина».
Домашні тварини — собаки, коти та інші тварини, що протягом тривалого історичного періоду традиційно утримуються і розводяться людиною, а також тварини видів чи порід, штучно виведених людиною для задоволення естетичних потреб і потреб у спілкуванні, що, як правило, не мають життєздатних диких популяцій, які складаються з особин з аналогічними морфологічними ознаками, та існують тривалий час у їх природному ареалі.
Безпритульні тварини — домашні тварини, що залишилися без догляду людини або утворили напіввільні угруповання, здатні розмножуватися поза контролем людини.
Види заподіяної шкоди
У випадку спричинення тілесних ушкоджень собакою чи іншою твариною постраждалий може розраховувати на відшкодування матеріальної шкоди:
— спричиненої майну — взуття, одяг, тощо (статті 22, 1166 ЦК України);
— спричиненої здоров’ю — витрати на лікування, протезування, санаторно-курортне лікування, щеплення, тощо (статті 1195-1199 ЦК України).
Також постраждала особа може розраховувати на відшкодування моральної шкоди відповідно до статей 23, 1167-1168 ЦК України.
Хто відповідає за завдану твариною шкоду?
Відповідно до статті 9 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження»:
— Правила утримання домашніх тварин установлюються органами місцевого самоврядування;
— Особи, які утримують домашніх тварин, мають право з’являтися з ними поза місцями їх постійного утримання (супроводжувати їх);
— Супроводжувати домашню тварину може особа, яка досягла 14-річного віку;
— Особа, яка супроводжує тварину, зобов’язана забезпечити, зокрема, безпеку оточуючих людей і тварин, а також майна від заподіяння шкоди супроводжуваною домашньою твариною.
— При супроводженні домашніх тварин не допускається залишати їх без нагляду.
— Фізичні та юридичні особи, які утримують домашніх тварин, зобов’язані дотримуватися вимог нормативно-правових актів, санітарно-гігієнічних і ветеринарних норм та правил, а також не допускати порушень прав і законних інтересів інших фізичних і юридичних осіб та не створювати загрози безпеці людей, а також інших тварин.
Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження», шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її утримує.
Таким чином, за шкоду спричинену твариною відповідає її власник (особа, яка її утримує).
Однак залишається питання, хто є відповідальним за шкоду, завдану безпритульною твариною?
Відповідно до статті 24 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження», собаки, незалежно від породи, належності та призначення, у тому числі й ті, що мають нашийники з номерними знаками і намордники, але знаходяться без власника на вулицях, площах, ринках, у скверах, садах, на бульварах, пляжах, у громадському транспорті, дворах та інших громадських місцях, вважаються безпритульними і підлягають вилову.
Для забезпечення вилову та тимчасової ізоляції собак, котів та інших домашніх тварин органами місцевого самоврядування можуть створюватися комунальні служби або підприємства з питань утримання та поводження з тваринами в населених пунктах відповідно до місцевих програм регулювання чисельності тварин у населених пунктах.
Вилов собак, котів та інших домашніх тварин окремими громадянами забороняється, крім випадків, коли ці тварини є небезпечними для оточуючих та проявляють агресивність, створюючи загрозу безпеці людей.
Якщо протягом двох місяців з моменту заявлення про затримання безпритульної тварини не буде виявлено її власника або він не заявить про своє право на неї, право власності на цю тварину переходить до особи, у якої вона була на утриманні та в користуванні.
У разі відмови особи, у якої безпритульна тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
Аналогічним чином вказані правовідносини врегульовані і в статті 341 ЦК України, згідно якої, якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
Отже, матеріальна та моральна шкода завдана безпритульною (бездоглядною) твариною має відшкодовуватися органом місцевого самоврядування на території якого таку тварину виявлено.
Дії у випадку нападу тварини
Разом із тим, слід звернути увагу на те, що факт спричинення тілесних ушкоджень домашньою чи безпритульною твариною потребує правильної фіксації.
У разі укусу твариною слід, за можливості, зафіксувати (сфотографувати чи запам’ятати) її зовнішній вигляд, звернути увагу на наявність чи відсутність в неї ошийника (бірки, інших ідентифікуючих ознак), звернути увагу на те, чи перебувала вона у супроводі власника, отримати відомості про його (її) особу.
Слід в обов’язковому порядку звернутися до правоохоронних органів із відповідною заявою з метою фіксації факту спричинення твариною тілесних ушкоджень, а також встановлення того, чи має вказана тварина власника. Вказані відомості будуть слугувати доказами факту спричинення тілесних ушкоджень твариною, а також дозволять визначити, є ця тварина домашньою чи безпритульною.
Також необхідно пройти медичне обстеження, в ході якого будуть зафіксовані характер та локалізація тілесних ушкоджень, а також отримати відповідне лікування (за необхідності). Слід фіксувати витрати на лікування та зберігати документи на придбання лікарських препаратів, які в подальшому будуть слугувати доказами розміру матеріальної шкоди спричиненої здоров’ю.
Якщо буде встановлено, що тварина є домашньою, та у разі відмови її власника від добровільного відшкодування завданої матеріальної та (або) моральної шкоди вказана шкода може бути відшкодована в судовому порядку за позовом постраждалої особи.
Якщо буде встановлено, що тварина є безпритульною, матеріальна та (або) моральна шкода підлягає відшкодуванню органом місцевого самоврядування в судовому порядку за позовом постраждалої особи.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні скарги про скасування складеної державним виконавцем довідки-розрахунку заборгованості за аліментами, відповідно до якої визначена заборгованість боржника за аліментами з урахуванням доходів у вигляді процентів за банківськими вкладами.
Апеляційний суд скасував ухвалу районного суду та прийняв нову постанову, якою визнав неправомірними дії державного виконавця, які полягали в нарахуванні аліментів із процентів за депозитними вкладами боржника, виходячи з того, що проценти за депозитними вкладами не є доходом, включеним до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду задовольнив касаційну скаргу, скасував постанову апеляційного суду і залишив у силі ухвалу суду першої інстанції, зробивши такі висновки про застосування норм права.
Положення ст. 81 та ч. 3 ст. 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим.
Зміст положень зазначеного Переліку включає до поняття «заробітку» також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття «заробіток», ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин.
Крім того, у п. 13 Переліку вказано, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміна «дохід» після поняття «заробіток» може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку.
Отже, Перелік видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, не є вичерпним.
З урахуванням системного способу тлумачення вказаний Перелік є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому тлумачення його положень має здійснюватися з урахуванням дійсного змісту норм закону, на розвиток та виконання якого він прийнятий.
З повним текстом постанови Об’єднаної палати КЦС ВС від 5 вересня 2019 року у справі №760/4569/18-ц (провадження №61-45100сво18) можна ознайомитися за посиланням.
Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація витрачених коштів стороні, на користь якої прийняте рішення, але і в певному сенсі спонукання суб’єкта владних повноважень утримуватися від подання безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Такий правовий висновок міститься в постанові, яку ухвалив Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду в результаті розгляду заяви адвоката, поданої в інтересах позивача про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат в адміністративній справі.
Спір за позовом до Київської міської ради про визнання протиправним і скасування рішення цієї Ради про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, стягнення витрат на правничу допомогу був розглянутий трьома судовими інстанціями та вирішений на користь позивача.
Представник позивача — адвокат звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат, оскільки він підготував відзив на касаційну скаргу відповідача. Позивач поніс додаткові судові витрати за надання йому фахової правничої допомоги адвокатом. Відповідач заперечував проти задоволення зазначеної заяви представника позивача, а також звернув увагу суду на неспівмірність заявленої суми.
Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення цієї заяви з огляду на таке. Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Верховний Суд вказав, що до правової (правничої) допомоги належать надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (ст. 30 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Суд звернув увагу на наявний у матеріалах справи відзив на касаційну скаргу, який свідчить про проведену адвокатом роботу, крім того, зазначив, що доводи цього відзиву були оцінені та враховані при постановленні судового рішення за результатами касаційного перегляду справи.
Зазначені положення кореспондуються з європейськими стандартами, зокрема п. 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя №R (81) 7, в якому передбачено, що, за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв’язку з розглядом.
Із додатковою постановою Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі №826/841/17 (адміністративне провадження №К/9901/5157/19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Большая Палата Верховного Суда разъяснила, что управление транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения нарушает требования пп «а» п. 2.9 ПДД ,однако само по себе не может выступать в качестве прямой непосредственной причины наступления ДТП и его последствий в виде причинения потерпевшему телесных повреждений или смерти. Состояние опьянения не охватывается объективной стороной (не является квалифицирующим признаком) преступления, предусмотренного ст. 286 УК (нарушение правил безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта лицами, управляющими ТС) и при назначении наказания может учитываться как обстоятельство, отягощающее наказание согласно п. 13 ч. 2 ст. 67 УК.
Соответствующий вывод о применении норм права содержится в постановлении от 21 августа по делу № 682/956/17 .
Исключительная правовая проблема, которую должна біла решить Большая Палата, заключалась в отнесении совершения преступления в состоянии алкогольного опьянения к объективной стороне состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 Уголовного кодекса или к обстоятельству, отягощаещему наказание.
Вместе с тем, трое судей высказали особое мнение, в котором пытались разъяснить, может ли быть состояние опьянения составляющей такого конститутивного (обязательного) признака объективной стороны состава преступления, как общественно опасное деяние.
Их вывод о применении нормы права:
1) совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения может быть или составляющей объективной стороны состава преступления, предусмотренного ч. 2 в. 286 УК, или обстоятельством, которое отягощает наказание, предусмотренным статьей 67 УК;
2) в случае учета как признака объективной стороны преступления против безопасности дорожного движения или эксплуатации транспорта такого обстоятельства, как совершение преступления в состоянии алкогольного опьянения и установления непосредственной причинной связи между этим нарушением ПДД и общественно опасными последствиями, такое обстоятельство не отягощает наказание по ст. 67 КУ;
3) если факт управления транспортным средством в состоянии алкогольного опьянения находился в причинной связи со смертью потерпевшего или причинением ему тяжкого телесного повреждения, учет упомянутого состояния как обстоятельства, отягощающего наказание, при назначении наказания за преступление, предусмотренное ч. 2 в. 286 УК, будет нарушением ч. 4 в. 67 УК.
Далее
