До суду звернулась особа з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позивач зазначав, що перебував на посаді директора комунального підприємства та був звільнений за пунктом 2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
Позивач покликався на те, що при призначенні його на посаду виконуючого обов`язки генерального директора комунального підприємства терміном на два місяці не було укладено письмового трудового договору, що свідчить про відсутність юридичних підстав вважати законним прийом його на роботу за строковим договором та одночасно про те, що жодних підстав не було для звільнення його за викладених обставин за пунктом 2 статті 36 КЗпП України.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд зазначив, що в даному випадку неможливо застосувати положення статті 39-1 КЗпП України з тих причин, що визнання строкового трудового договору, таким, що трансформувався в безстроковий внаслідок неодноразового укладання з позивачем договорів на виконання обов`язків керівника закладу після завершення дії цього договору порушуватиме вимоги Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо повноважень обласної ради призначати керівників комунальних підприємств та обмежуватиме права територіальних громад сіл, селищ, міст, які об`єднали спільне майно, на постійній основі за конкурсом.
Апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог. Суд виходив з того, що строкові трудові договори переукладались з позивачем неодноразово і ініціатором їх укладення була саме обласна рада, яка обґрунтовувала їх укладання не нормами КЗпП, але за частиною 2 статті 39-1 КЗпП України строкові трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Касаційний цивільний суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що, враховуючи те, що комунальне підприємство перебуває в управлінні обласної ради, генеральний директор цього підприємства призначається на пленарному засіданні сесії обласної ради, а переукладання строкового трудового договору (контракту) з керівником підприємства, можливе лише у випадку прийняття обласною радою рішення про продовження трудових відносин з керівником шляхом підписання строкового трудового договору (контракту) на новий термін, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що неодноразове призначення позивача виконуючим обов`язки керівника закладу не свідчить про те, що дія трудового договору з ним як генеральним директором підприємства продовжена на невизначений строк.
Крім того, із посади генерального директора позивача звільнено ще у 2013 році, у подальшому він неодноразово призначався на посаду виконуючого обов`язки генерального директора, звільнення з якої становить підставу звернення до суду із позовом про поновлення на роботі.
Далее
Позивач зазначала, що після смерті її чоловіка, його заповіт на неї та їх шлюб було визнано недійсними. А донька її чоловіка продала квартиру, яка початкова була предметом заповіту та у якій проживала позивач.
Позивач покликалась на те, що на день укладення договору купівлі-продажу вона оспорювала право власності дочки чоловіка на квартиру. Позивач вважала, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, оскільки з моменту укладення договору покупець не вчиняла жодних дій щодо її виселення з квартири.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові. Суд вказав на те, що позивач не довела наявність у відповідачів умислу на укладення фіктивного правочину, фактичне проживання позивача у спірній квартирі не доводять фіктивності правочину.
Апеляційний суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири. Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу покупець була обізнана про наявність на розгляді судів спору з приводу права власності продавця на спірну квартиру, перед укладенням договору купівлі-продажу вона не оглядала квартиру та понад три з половиною роки нею не користується.
Верховний Суд визнав вірним висновок суду першої інстанції, рішення якого залишив в силі.
Касаційний цивільний суд нагадав, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 Цивільного кодексу України).
Суд зазначив, що для фіктивного правочину характерним є те, що сторони відповідно до вимог закону оформлюють укладення договору, не маючи намір створювати реальні правові наслідки. Укладаючи договір його сторони не мають намір на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не співпадає з їх внутрішньою волею.
КЦС зауважив, що, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.
ВС вказав, що суд першої інстанції, дослідивши обставини, які передували укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника квартири та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.
А суд апеляційної інстанції здійснив переоцінку доказів та дійшов протилежних висновків щодо наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним, неправомірно ухвалив рішення в інтересах особи, яка не є стороною оспорюваного правочину чи колишнім власником квартири, та від визнання цього договору недійсним у неї не виникає жодних прав на спірну квартиру.
КЦС зазначив, що оскільки після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу проведено державну реєстрацію переходу права власності на квартиру, з урахуванням також тієї обставини, що у грудні 2013 року покупець зверталася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення без надання іншого житла, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у визнанні фіктивним договору купівлі-продажу квартири (постанова від 23.08.2019 у справі № 331/8830/15-ц).
Далее
Кассационный административный суд Украины в составе Верховного Суда, подтвердил, что полицейские не могут требовать у водителя права, если у них нет доказательств правонарушения. Об этом сообщает Антикор.
Все началось с того, что несколько месяцев назад патрульный полицейский потребовал у водителя права, но тот в свою очередь посчитал, что для этого у правоохранителя не было никаких оснований для остановки и отказался предъявить документ. Полицейский принял решение оштрафовать водителя за это.
Сумма штрафа была небольшой — 425 грн, но автомобилист все равно обжаловал решение полицейского в первой инстанции.
В суде первой инстанции «победа» была за водителем, и в конечном итоге по апелляциям дело дошло сначала до Верховного Суда, а потом и до Кассационного административного суда.
В итоге стало ясно, что если Вас во время управления автомобилем остановил полицейский, но Вы уверены, что не совершали нарушений, Вы можете считать просьбы правоохранителя о предъявлении прав незаконными.
Полицейские имеют четкие основания, по которым они могут останавливать автомобили: если водитель нарушил ПДД, очевидные признаки технической неисправности автомобиля, если есть информация, что водитель или пассажиры причастны к каким-либо правонарушениям, если машина находится в розыске, если водителя и пассажиров нужно опросить в качестве свидетелей, если полиции нужны свидетели или помощники и др.
Особа звернулась до господарського суду з позовом про визнання недійсним з моменту прийняття рішення позачергових загальних зборів акціонерів щодо схвалення 9 правочинів, що були укладені протягом 2017 року по продажу цілісного майнового комплексу.
Позивач зазначав про порушення норм частини 1 статті 68, частини 2 статті 50, частини 4 статті 69 та частини 5 статті 70 Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки поділено предмет правочину з метою ухилення від передбаченого Законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину та прийнято рішення про схвалення значного правочину без дотримання порядку реалізації права акціонера вимагати здійснення обов`язкового викупу акціонерним товариством належних йому простих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення.
Так, Товариство відмовило позивачу в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, оскільки було прийнято рішення про схвалення правочинів, а питання про надання згоди на вчинення значних правочинів до порядку денного загальних зборів акціонерів не вносилось.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Господарський суд зазначив про те, що прийняття загальними зборами рішення про схвалення правочинів та голосування позивача проти ухвалення цих договорів є підставою для виникнення у позивача права на примусовий викуп акцій товариства, оскільки продаж майна відповідача відбувався за окремими договорами з метою уникнення необхідності винесення питання його продажу на розгляд загальних зборів. Проте суд дійшов висновку, що оскаржуваним рішенням не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що продаж майна відповідача відбувалось за окремими договорами, які не є значними відповідно до вимог законодавства. А оскільки значний правочин товариством укладено не було, апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваним рішенням загальних зборів не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій.
Касаційний господарський суд не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та скасувавши їх, передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що у частині 2 статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що акціонер може оскаржити рішення загальних зборів з передбачених частиною першою статті 68 цього Закону питань виключно після отримання письмової відмови в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом 30 днів від дати її направлення на адресу товариства в порядку, передбаченому цим Законом.
Суд касаційної інстанції зауважив, що чинне законодавство прямо передбачає, що акціонер, якому відмовлено в реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, вправі захищати свої безпосередні законні інтереси шляхом оскарження рішення загальних зборів.
Тому Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанцій, вказуючи, що оскаржуваним рішенням не було порушено права позивача, а визнання його недійсним не призведе до відновлення його права на обов`язковий викуп акцій, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема, норму частини 2 статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства», яка навпаки, передбачає можливість звернення акціонера до суду з позовом про оскарження рішення загальних зборів з заявлених позивачем підстав. Наявність у акціонера права на примусовий викуп акцій товариства жодним чином не перешкоджає реалізації його права на оскарження цього рішення.
Також Касаційний господарський суд звернув увагу на те, що обов`язковою умовою для застосування до спірних правовідносин норм, що регулюють порядок реалізації права вимагати здійснення обов`язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій, є встановлення, по-перше: ринкової вартості майна, що є предметом значного правочину; по-друге: вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства; по-третє: чи перевищує ринкова вартість, що є предметом значного правочину (у цьому випадку вартість майна за усіма договорами), 25 відсотків вартості активів товариства (постанова від 21.09.2019 у справі № 925/1224/18).
Далее
Далее
