За змістом вказаного пункту земельний податок на земельні ділянки, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб для ведення комерційної діяльності, на яких розпочато будівельні роботи та не закінчено протягом трьох років з дня отримання декларації (дозволу) на початок будівельних робіт в тому числі на реконструкцію, а також на яких розташовані металеві кіоски або павільйони, становить 3 відсотки від їх нормативної грошової оцінки.
Рішенням міського суду позов був задоволений, але постановою апеляційного адміністративного суду це судове рішення скасовано та позов залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач повинен був дізнатися про порушення свого права з часу оприлюднення оскаржуваного рішення, тобто у серпні 2016 року. Але до суду позивач звернувся лише 21.08.2017, тобто після спливу шестимісячного строку звернення до суду та без зазначення обставин, які б свідчили про пропущення встановленого строку звернення до адміністративного суду з поважних причин.
На переконання апеляційного суду, позивач мав усі правові підстави для вчасного звернення до суду з відповідним позовом у розумні строки, будь-яких перешкод для реалізації такого права матеріали справи не містять, як і підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.
Втім, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, що розглянув касаційну скаргу позивача, з таким рішенням не погодився. Хоча справа була направлена на новий розгляд, висновки ВС/КАС заслуговують на увагу.
Отже, за висновком касаційного суду, за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом, який оскаржено до адміністративного суду, строк звернення до такого суду із відповідним позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими ч. 2 ст. 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту.
Із повним текстом постанови ВС можна ознайомитися у Єдиному реєстрі судових рішень за номером № 457/908/17.
Позивач просила суд визнати незаконним наказ про звільнення, поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, відшкодувати моральну шкоду.
Особа зазначала, що її було звільнено із займаної посади за одноразове грубе порушення трудових обов`язків на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України). Позивач вважала таке звільнення незаконним, оскільки у наказі не зазначено обставин, за яких було вчинено порушення, в чому полягає його грубість та яку завдано шкоду. Позивач покликалась на те, що, вирішуючи питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності, відповідач не встановив: чи був насправді факт порушення трудової дисципліни з її боку; в якій формі вини проявилося таке порушення; причини, що спонукали працівника вчинити дисциплінарний проступок; причинно-наслідковий зв`язок між діями працівника та настанням негативних наслідків.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди встановили, що позивач як керівник всупереч наказу відділу освіти РДА не надала тарифікаційні списки працівників, тобто допустила порушення трудових обов`язків. Суди дійшли висновку про те, що такі дії позивача підпадають під ознаки одноразового грубого порушення, вчиненого керівником, оскільки таке порушення трудових обов`язків могло призвести до затримки та/або невиплати заробітної плати, тобто до порушення конституційних прав працівників.
Касаційний цивільний суд ВС визнав такі висновки судів вірними.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду, істотності наслідків порушення трудових обов`язків. При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали (могли настати) внаслідок такого порушення. Грубість порушення трудових обов`язків характеризуються характером дій чи бездіяльності працівника, істотністю наслідків порушення та формою вини. Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає конкретний трудовий спір.
Важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення керівника за порушення, яке має ознаку одноразовості.
Під разовим порушенням необхідно розуміти таку протиправну поведінку, що є обмеженою в часі та вчиненою саме разово (одну дію або бездіяльність). Не є одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків тривале, неналежне «керування» роботою установи, ослаблення контролю за робою підлеглих тощо.
Верховний Суд відхилив покликання позивача на те, що заробітна плата була виплачена працівникам без жодної затримки, тобто несвоєчасне подання списків не спричинило негативних наслідків, оскільки, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд має виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним або могло бути завдано шкоду. В наказі про звільнення позивача з роботи зазначено, що несвоєчасне подання тарифікаційних списків могло призвести до затримки та/або невиплати заробітної плати, тобто до порушення конституційних прав працівників, а апеляційний суд встановив, що заробітна плата була виплачена своєчасне лише тому, що бухгалтерія сільської ради, взявши на себе відповідальність, нарахувала її за попередньою тарифікацією (постанова від 22.08.2019 у справі № 309/3460/16-ц).
Далее
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду відхилила касаційну скаргу у справі № 826/6667/16.
Суд касаційної інстанції висловився з приводу висновку експерта в галузі права щодо застосування законодавства України, аналогії права чи аналогії закону до правовідносин.
Пунктом першим частини першої статті 112 КАС України визначено, що учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо:
1) застосування аналогії закону чи аналогії права;
2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.
За приписами частини 1 статті 113 КАС України, висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду.
Зі змісту наведених норм вбачається, що висновок експерта з питань права не є доказом, а його прийняття та врахування є правом, а не обов’язком суду.
При цьому такий висновок може стосуватися лише передбачених КАС України питань — застосування аналогії закону чи аналогії права чи змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.
Між тим деякі суди розцінюють правові висновки саме як докази. Так, у справі № 243/9234/17 Донецький апеляційний суд зазначив, що «доводи апеляційної скарги позивача про те, що Науково-правовий висновок ТПП України є недопустимим доказом, є безпідставними, оскільки, відповідно до листа Торгово-промислової палати України від 25 січня 2019 року № 182/2/21-7.3, Науково-правовий висновок щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при звільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), є компетентною точкою зору Торгово-промислової палати України, яку сформували залучені до цього на договірних умовах науковці як провідні фахівці у відповідній галузі права, оцінку якої має дати суд при вирішені спору».
У справі № 233/4430/19 суд не враховував Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України «щодо унеможливлення виконання обов`язків, передбачених законодавством України про працю при вивільненні працівників, спричиненого впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) від 16.01.2018 р. № 126/2/21-10.2 (а. с. 31-40), оскільки висновок про відсутність вини відповідача як роботодавця у невиплаті заробітної плати не є законодавчо визначеною підставою для його звільнення від такого обов`язку, як і підставою порушення гарантованого Конституцією України права особи на оплату праці.
А от у справі № 236/1455/19, навпаки, апеляційний суд вважає такий висновок прийнятним.
Віктор Портаньє був власником квартири, яку у 1974 році він передав у користування подружжю у на підставі довгострокового договору емфітевзису. Договір був продовжений у 1991 році. У 2008 році, посилаючись на закон, ухвалений у 1979 році, подружжя вирішило змінити цей договір на договір про оренду з річною платою.
Оскільки орендна плата виявилася нижчою, ніж платежі за договором емфітевзису, пан Портаньє ініціював судове провадження про відшкодування збитків. Він стверджував, що закон, який дозволяв змінювати такі договори, запровадив для них оренду на невизначений термін на несправедливих умовах в порушення статті 1 (захист власності) Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Цивільний суд відхилив претензії повідомивши, що позивачу було відомо про зміни у законодавстві 1979 року на момент, коли вирішувалося питання про продовження договору в 1991 році. Тому Портаньє не міг скаржитися на правові наслідки, які вже були передбачувані в той час.
Оскаржуючи це рішення в суді апеляційної інстанції, орендодавець послався на практику ЄСПЛ, а саме – рішення у справі «Zammit та Attard Cassar проти Мальти». У 2016 році рішення суду першої інстанції було скасовано на підставі порушення статті 1 Протоколу № 1. Зокрема, суд зауважив, що в 1991 році пан Портаньє лише мав вибір або продовжити договір або змінити його на договір оренди з менш сприятливими умовами. Суд присудив 2500 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди, водночас, не вирішив питання про виселення орендарів (з цього приводу пізніше було ініційоване окреме провадження).
Портаньє звернувся до ЄСПЛ, передає інформаційний ресурс «ECHR.Ukrainian Aspect» . Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1, заявник скаржився на низьку суму компенсації, присуджену на національному рівні. Також він стверджував, що провадження на національному рівні не було ефективним засобом правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції.
Суд у Страсбурзі погодився з доводами заявника та присудив 8 тис. євро матеріальної шкоди та 6 тис. євро відшкодування видатків та витрат.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Портаньє проти Мальти» (заява № 55747/16) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова та директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.
Фабула судового акту: У даному дописі мною пропонується до уваги читача досить цікаве судове рішення у якому суд визначився із віднесенням доходів від депозиту до видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів.
У даній справі боржник звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, які полягали у стягненні з нього частини доходів від депозитного вкладу в рахунок сплати аліментів.
Ухвалою суду першої інстанції дії державного виконавця визнано правомірними.
Не погоджуючись із таким рішенням боржником подано апеляційну скаргу.
В свою чергу апеляційний суд визнав доводи скаржника обґрунтованими та мотивуючи свій висновок виходив із наступного.
Відповідно до положень ч.1 ст. 183 Сімейного кодексу України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Відповідно до ч.3 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.
Відповідно до статті 81 СК України перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 затверджений перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, пунктом 19 якої до доходів віднесено – «інші види заробітку».
Аналіз зазначеного нормативно-правового акту дає підстави вважати, що Законодавець, визначаючи, з яких видів заробітку стягуються аліменти, ототожнює поняття заробіток та дохід.
В свою чергу Податковий кодекс України дає загальне визначення доходу для цілей оподаткування, а не в розумінні того доходу, з якого стягуються аліментні платежі, у порівнянні із видами заробітку (доходу), визначеними Переліком.
Доходом є гроші або матеріальні цінності, одержувані державою, юридичною та фізичною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької та інше) за певний період часу, з чого випливає логічний висновок, що одержання процентів за депозитом (банківського вкладу) не є за своєю суттю доходом.
В даному випадку, боржник працює і саме з його заробітку відраховуються аліменти.
Таким чином, з аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що грошові кошти, отримані від процентів за депозитами (банківським вкладом) не є таким доходом, що включений до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №146 від 26 лютого 1993 року.
