Позивач просив суд встановити факт спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем з 02 квітня 2009 року по день її смерті та визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на квартиру після смерті особи.
Позивач зазначав, що він переїхав зі своїми речами проживати до померлої і з цього часу надавав їй матеріальну і фізичну допомогу, фактично вони почали проживати однією сім`єю. У них був загальний бюджет, вони вели спільне господарство, він оплачував всі комунальні послуги, забезпечував її продуктами, ліками, оскільки вона була людиною похилого віку, інвалідом І групи та потребувала сторонньої допомоги. За час спільного проживання з особою ними придбані холодильник та пральна машина, близьких родичів у неї не було та її поховання він здійснив за кошти, які були зібрані разом з нею за час спільного проживання.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено. Суд встановив факт спільного проживання однією сім`єю осіб та визнав за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті особи право власності на квартиру.
Апеляційний суд скасував рішення в частині визнання за позивачем у порядку спадкування за законом права власності на квартиру та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про визнання за особою у порядку спадкування за законом права власності на спірну квартиру є передчасним, оскільки позивач не позбавлений права звернутися до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину за четвертою чергою спадкоємців за законом.
Касаційний цивільний суд визнав висновки судів попередніх інстанцій обґрунтованими.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
ВС зазначив, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.
Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
ВС відхилив доводи касаційної скарги про те, що спадкодавець та позивач ніколи не були зареєстровані за однією адресою, оскільки такі обставини не можуть бути підставою для підтвердження або спростування факту спільного проживання, тому що норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини не вимагають наявності такого факту.
Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці (постанова від 12.08.2019 у справі № 521/16365/15).
Далее
Касаційний цивільний суд у справі № 643/11570/15-ц визнав незаконним відключення споживача від водопостачання.
У липні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства «Харківводоканал», Комунального підприємства «Жилкомсервіс» про захист прав споживача.
Підставою для позову стало те, що у лютому 2012 року відповідачі призупинили подачу холодної води у квартиру, в якій позивач проживає та яка перебуває у комунальній власності, чим порушили вимоги Закону України «Про питну воду та питне водопостачання». Тому позивач просив поновити подачу води.
Рішенням місцевого суду позовні вимоги задоволені, оскільки нормативними актами, що регулюють спірні правовідносини, не передбачено відключення споживача від послуги з холодного водопостачання за ініціативою виконавця цих послуг.
Апеляційний суд погодився з цим рішенням.
Верховний Суд, залишаючи рішення чинним, зазначив, що нормативно-правовими актами не передбачено право виконавця послуг припинити водопостачання у разі несвоєчасної оплати споживачем наданих йому послуг.
Одночасно ВС зазначив, що до компетенції управителя будинку належить утримання внутрішньобудинкових систем у належному стані, а не підключення водопостачання до квартир у випадку його попереднього відключення у зв’язку з наявністю заборгованості за надані послуги.
Далее
Звертаючись до суду, особа просила суд визнати протиправними дії відповідача — Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, які полягали у зменшенні розміру пенсії за рахунок виплати з 5 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 % суми підвищення пенсії, визначеного станом на 1 березня 2018 року; зобов’язати відповідача здійснити перерахунок та виплату (із врахуванням раніше виплачених сум) пенсії позивачеві з 5 березня 2019 року з урахуванням 100 % суми підвищення пенсії, визначеного станом на 1 березня 2018 року.
Враховуючи подання подання судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду, а також той факт, що у провадженні Дніпропетровського окружного адміністративного суду перебуває 18 типових справ, відповідачем у яких є один і той самий суб`єкт владних повноважень, спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права та у яких позивачами заявлені аналогічні вимоги, Верховний Суд розглянув цю справу як зразкову, що відповідає нормі пункту 21 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду позовні вимоги задовольнив.
Рішення суду мотивовано тим, що у зв’язку зі скасуванням п. 2 постанови Кабміну від 21 лютого 2018 року № 103 рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 2826/3858/18 обмеження щодо часткової виплати суми підвищення до пенсії скасовано. Отже, з 5 березня 2019 року пенсія позивачу підлягає виплаті у розмірі 100 % суми підвищення пенсії.
Суд зауважив, що п. 1, 2 постанови Кабміну № 103 врегульовані строки виплати пенсій, а не порядок проведення перерахунку. У зв’язку з цим, питання строків виплати доплат до пенсії за результатами проведеного перерахунку, тобто частини пенсії особи, а також розмірів такої доплати не охоплюються поняттям «порядок проведення перерахунку пенсії».
Заслуговує на увагу той факт, що суд вважав за необхідне встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у цій зразковій справі шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дати набрання цим рішенням законної сили.
У зв’язку з цією справою доречно нагадати згадуване рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва, який, зокрема зазначив що «пункти 1, 2 спірної Постанови № 103 щодо складових грошового забезпечення для перерахунку пенсій, звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод, з огляду на те, що скасовують надбавки, доплати, підвищення і премії, які отримував військовий пенсіонер під час служби, та які враховувались при попередніх перерахунках пенсій».
Отже, Кабінет Міністрів, визначаючи новий порядок перерахунку раніше призначених пенсій, з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, не враховував всі види грошового забезпечення військовослужбовців, вичерпний перелік яких встановлений законом. З огляду на наведене, суд зазначив, що пункти 1, 2 Постанови № 103 є протиправними та такими, що не відповідають правовим актам вищої юридичної сили.
Із повним текстом постанови КАС ВС можна ознайомитися у Єдиному реєстрі судових рішень за номером справи №160/3586/19 від 06.08.19.
Рішенням районного суду позов задоволено частково. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має перед позивачкою заборгованість зі сплати аліментів, тому наявні правові підстави для стягнення з нього неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі, який підтверджується наданим позивачем розрахунком. Враховуючи майновий стан відповідача, суд на підставі частини другої СК України зменшив розмір неустойки.
Рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу позивачки відхилено, апеляційну скаргу відповідача задоволено частково. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів, при цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Суд послався на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивачка подала касаційну скаргу, яка мотивована тим, що пеня нараховується на всю суму несплати аліментів (заборгованості) за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тим місяцем, протягом якого не проводилось стягнення. Пеня нараховується до дня ухвалення судом рішення. На підтвердження своїх доводів позивачка послалася на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13, від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2696цс15, які по-іншому визначають порядок обчислення неустойки зі сплати аліментів, ніж ті, про які зазначив апеляційний суд.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях (постановах) Верховного Суду України, а саме: від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16; від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15; від 3 лютого 2016 року у справі № 6-1477цс15; від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16.
Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов’язання не включається до строку заборгованості) та помножити та один відсоток: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1%.
За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
У разі виплати аліментів частинами необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов’язання.
У разі, якщо місячний платіж сплачено не в повному розмірі, пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені — 1%.
Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помноженого на 1%.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Комерційний банк звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованость за кредитним договором на підставі укладеного між банком та відповідачем договору про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю між сторонами договірних відносин, які виникли у зв`язку з підписанням анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у банку.
Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом, заборгованості за процентами за користування кредитом, штрафів (фіксованої частини та процентної складової). У решті позовних вимог суд відмовив. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами укладено кредитний договір, умови якого відповідач виконує неналежним чином, у зв`язку з чим виникла заборгованість, яка підлягає стягненню з нього на користь позивача з урахуванням зменшеного розміру нарахованих банком процентів за користування кредитними коштами, оскільки вони нараховані за зміненими банком в односторонньому порядку тарифами, та, відповідно, зменшено розмір штрафу (процентної складової).
У касаційній скарзі відповідач зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що підтверджують суму наданого кредиту та факт укладення банком з ним кредитного договору з відповідними умовами кредитування. Відповідач вказав і на те, що копії анкети-заяви, на яку банк посилається в позовній заяві, відсутні дані про тип кредитної картки, її номер, розмір процентної ставки та строк кредитування. Також наголосив, зокрема, на тому, що на Умовах та Правилах надання банківських послуг та Тарифах відсутні підписи сторін, однак цього апеляційний суд не врахував.
Правова позиція Верховного Суду
Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, а також штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Умови та Правила надання банківських послуг та Тарифи банку, які викладені на банківському сайті як невід`ємні частини спірного договору.
При цьому з матеріалів справи не вбачалось, що саме цей витяг з Умов та Правил надання банківських послуг відповідач розумів, ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила споживчого кредитування. До такого висновку дійшов і Верховний Суд України у постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила банківських послуг відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, наданий банком витяг з Умов та Правил надання банківських послуг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Надані позивачем Умови та Правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку — в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
З тих же підстав не можна вважати складовою частиною кредитного договору витяг з Тарифів банку, оскільки вони також не містять підпису позичальника.
Колегія суддів вважає, що витяг з Умов та Правил надання банківських послуг та витяг з Тарифів банку, які містяться в матеріалах даної справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети, а тому відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов’язань
При цьому визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору.
Банк не довів, що саме надані ним Умови та Правила надання банківських послуг, а також витяг з Тарифів банку є складовою кредитного договору і що саме їх відповідач мав на увазі, підписуючи анкету-заяву позичальника, та відповідно брав на себе зобов’язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту.
Верховний суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для стягнення у примусовому порядку з відповідача суми непогашення тіла кредиту.
Надані банком Умови та Правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку — в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої — договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача, неодноразово змінювалися самим банком у період з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов і Правил надання банківських послуг у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
Із рішенням у справі № 182/1806/17 можна ознайомитись за посиланням.
Далее
