Суть права истца на обращение в суд не нивелируется возврат ему искового заявления с объединенными требованиями, для рассмотрения которых КАС ВС не является судом, определенным законом.
Соответствующий вывод содержит постановление БП № 9901/430/19 от 14 августа 2019 года.
Истцы обратились в КАС ВС с иском к Центральной избирательной комиссии с двумя требованиями:
— признать действия ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов народных депутатов Украины 21 июля 2019 года не отвечающими принципу верховенства права, и не обеспечивающими гражданам, в том числе истцам, условий для свободного формирования своей воли и ее свободного выявления при осуществлении ими своих избирательных прав;
— признать не отвечающими требованиям Конституции и отменить протокол о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе.
Определением от 9 августа 2019 года КАС ВС вернул истцам указанное исковое заявление, указав что оно подано без учета правил объединения исковых требований, а основания для их разъединения на этапе решения вопроса об открытии производства по делу с учетом требований ч. 6 ст. 172 Кодекса административного судопроизводстваотсутствуют.
Соответствующее решение было обжаловано истцами в Большой Палате, пришедшей по результатам рассмотрения апелляционной жалобы к таким выводам.
Определение КАС в составе Верховного Суда от 9 августа 2019 года следует изменить в мотивировочной части, изложив ее в редакции постановления БП ВС от 14 августа 2019 года по делу № 9901/430/19 (производство № 11-815ав19), а в другой части — оставить без изменений.
К исключительной подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции принадлежит исковое требование лишь в части, касающейся отмены протокола о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе. В то же время исковые требования относительно других действий ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции не отнесены.
Суд вправе по собственной инициативе к началу рассмотрения дела по существу разъединить исковые требования, выделив одно или несколько объединенных требований в самостоятельное производство для обеспечения выполнения заданий административного судопроизводства. Однако такое разъединение может иметь место лишь в том случае, если каждое из выделенных требований может быть предметом рассмотрения в суде, разъединившем исковые требования.
Вместе с тем право истцов на доступ к суду для обжалования результатов выборов не является абсолютным и подлежит разрешенным законом ограничениям, в частности, относительно условий принятия искового заявления. Целью ограничения права истцов было обеспечение соблюдения ими требований процессуального закона относительно рассмотрения дела должным судом ради эффективного выполнения задания административного судопроизводства.
Истцы мотивировали свои требования необходимостью защиты не их прав или интересов, а общественного интереса относительно справедливых результатов выборов, тогда как заданием административного судопроизводства является эффективная защита прав, свобод и интересов конкретных лиц от нарушений со стороны субъектов властных полномочий, а не прав всего народа.
Следовательно право истцов на обращение в суд с заявленными требованиями не было поставлено под угрозу обжалованным постановлением КАС ВС. Учитывая предсказуемость для истцов последствий их ошибочных действий по объединению в одном исковом заявлении требований, для рассмотрения которых КАС ВС не судом, определенным законом, суть права истцов на обращение в суд не было нивелируемо возврат им искового заявления, а действия КАС ВС являются пропорциональными соответствующей цели и не являются своевольными.
Далее
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення за рух по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, в той час коли права смуга була вільна.
Позивач не погоджувався з постановою та зазначав, що він здійснив виїзд на крайню ліву смугу руху, здійснюючи об`їзд перешкоди — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху та при завершенні вказаного маневру був зупинений інспектором патрульної поліції.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про скасування оскарженої позивачем постанови.
Так, з відеозапису, дослідженого судами під час розгляду даної справи, було встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.
Суди зазначили, що відеозапис стану дороги, наданий відповідачем, не спростовує твердження позивача про те, що він об`їжджав перешкоду — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі для руху, оскільки з відеозапису вбачається, що права смуга 236 км дороги має свіжі латки. Та згідно з зафіксованою датою, відеозапис стану дорожнього полотна здійснено 19.07.2016, що не виключає того, що у період з дати складання постанови — 20.06.2016 та до дати здійснення вказаного відеозапису відбувся ремонт зазначеної ділянки дороги. Докази стану дороги на момент вчинення правопорушення суду не було надано.
Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін.
ВС зазначив, що відповідно до вимог пункту 1.10 Правил дорожнього руху перешкода для руху — нерухомий об`єкт у межах смуги руху транспортного засобу або об`єкт, що рухається попутно в межах цієї смуги (за винятком транспортного засобу, що рухається назустріч загальному потоку транспортних засобів) і змушує водія маневрувати або зменшувати швидкість аж до зупинки транспортного засобу. А пунктом 11.5 ПДР передбачено те, що на дорогах, які мають дві і більше смуги для руху в одному напрямку, виїзд на крайню ліву смугу для руху в цьому ж напрямку дозволяється, якщо праві зайняті, а також для повороту ліворуч, розвороту або для зупинки чи стоянки на лівому боці дороги з одностороннім рухом у населених пунктах, коли це не суперечить правилам зупинки (стоянки).
ВС вказав, що досліджені судом докази у їх сукупності свідчать про відсутність беззаперечних доказів вчинення позивачем правопорушення, і відповідно доказів того, що оскаржувана постанова відповідачем прийнята з урахуванням усіх істотних обставин, що мають значення для прийняття рішення (постанова від 31.07.2019 у справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16)).
Далее
Позивач просила суд визнати недійсним пункт договору оренди, укладеного між сторонами, який передбачає право відповідача (орендодавця) припинити дію договору у разі вчинення орендарем істотного порушення умов договору.
Позивач покликалась на те, що спірний пункт договору не відповідає статтям 188, 291 Господарського кодексу України, оскільки ним передбачено дострокове розірвання договору на вимогу орендодавця за відсутності згоди орендаря в позасудовому порядку та встановлено дату коли договір вважатиметься розірваним за відсутності згоди сторін щодо його дострокового розірвання.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що взаємне волевиявлення двох сторін, закріплене у договорі, щодо встановлення певного порядку припинення їхніх правовідносин — розірвання договору на підставі повідомлення орендодавця, не суперечить вимогам діючого законодавства. А частиною 3 статті 291 ГК України передбачено можливість розірвання договору оренди у порядку встановленому статтею 188 ГК України, яка дає можливість сторонам розірвати договір в односторонньому порядку за умови якщо це передбачено договором.
Інших висновків дійшов апеляційний господарський суд, який визнав недійсним спірний пункт договору оренди.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що частиною 1 статті 291 ГК України прямо встановлено заборону на односторонню відмову від договору оренди, а тому зміст спірного пункту, яким передбачено право на односторонню відмову орендодавця від договору, суперечить наведеній імперативній нормі.
А застосування місцевим господарським судом до спірних правовідносин сторін положень частини 3 статті 291 ГК України, якою передбачено можливість розірвання договору оренди на вимогу однієї зі сторін у порядку встановленому статтею 188 ГК України апеляційний суд визнав безпідставним, оскільки спірний пункт договору передбачає право орендодавця на односторонню відмову від договору, яке є окремим способом розірвання договору й відрізняється від його розірвання на вимогу однієї зі сторін.
Крім того, суд апеляційної інстанції наголосив, що статтею 782 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює право наймодавця відмовитися від договору найму, єдиною підставою відмови від договору встановлено лише обставину невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд, в той час як всупереч цій нормі всі підпункти спірного пункту договору містять інші підстави такої відмови.
Касаційний господарський суд визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції, а постанову апеляційного господарського суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з частинами 1 і 3 статті 291 ГК України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
Далее
До ліквідаційної маси банкрута фізичної особи – підприємця не входять квартири, які перебувають в обтяженні на підставі договорів іпотеки, що були укладені між банком та фізичною особою, а не ФОП.
У справі № 922/4404/15 про банкрутство ФОП Довгаль В.В. ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до місцевого господарського суду із заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу нерухомого майна (квартири) банкрута і договору купівлі-продажу цього майна.
Справа розглядалася неодноразово.
За результатами нового розгляду справи місцевий господарський суд ухвалою від 8 листопада 2018 року задовольнив заяву банку, мотивуючи своє рішення тим, що ліквідатором з порушенням вимог статей 49, 90 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон про банкрутство) передано на продаж у межах справи про банкрутство майно фізичної особи Довгаль В.В., яке є предметом забезпечення зобов’язань за договором споживчого кредитування на придбання житлової нерухомості і, відповідно, не пов’язане зі здійсненням боржником підприємницької діяльності.
Постановою апеляційного господарського суду ухвалу місцевого господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні заяви банку з посиланням на те, що матеріалами справи підтверджується обставина використання придбаного Довгаль В.В. нерухомого майна (квартири) у підприємницькій діяльності боржника (з метою отримання прибутку).
З таким висновком суду апеляційної інстанції КГС ВС не погодився з огляду на таке.
Системний аналіз положень статей 90, 91 Закону про банкрутство дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем унеможливлюється задоволення вимог кредитора-заставодержателя за вимогами, не пов’язаними з підприємницькою діяльністю, та включення до ліквідаційної маси і реалізація ліквідатором предметів застави (іпотеки) за зобов’язаннями, не пов’язаними з підприємницькою діяльністю. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 916/458/14.
Суди попередніх інстанцій встановили, що між ПАТ «УкрСиббанк» та фізичною особою Довгаль В.В. було укладено договір споживчого кредитування, цільовим призначенням якого є особисті потреби позичальника, а саме кредит на придбання житлової нерухомості, який згодом був забезпечений іпотекою нерухомого майна – спірною квартирою.
Надавши оцінку укладеному кредитному договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що громадянка Довгаль В.В. такий договір уклала саме як фізична особа для задоволення власних потреб (споживчий кредит), а не як ФОП для здійснення підприємницької діяльності.
Отже, оскільки передана в іпотеку квартира перебуває під обтяженням для забезпечення виконання зобов’язань Довгаль В.В. як фізичної особи перед банком, то зазначене нерухоме майно не може бути використане для погашення заборгованості, яка виникла у зв’язку з господарською діяльністю ФОП, і на це майно не може бути звернуто стягнення на погашення будь-якої іншої заборгованості, крім тієї, яке воно забезпечує.
Тобто до ліквідаційної маси банкрута ФОП не входять спірні квартири, які перебувають під обтяженням на підставі договорів іпотеки згідно з договорами, що були укладені між банком та фізичною особою, а не ФОП. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у справі № 6-210цс14 від 21 січня 2015 року.
З огляду на викладене КГС ВС погодився з правомірним та обґрунтованим висновком суду першої інстанції про незаконне включення ліквідатором ФОП Довгаль В.В. спірної квартири до ліквідаційної маси банкрута та продажу її на аукціоні всупереч положенням ч. 8 ст. 90 Закону про банкрутство, у зв’язку з чим постановою від 4 червня 2019 року касаційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задовольнив, постанову апеляційного господарського суду скасував, а ухвалу місцевого господарського суду залишив у силі.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 4 червня 2019 року у справі № 922/4404/15 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/82294244.
Строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису безпосередньо пов’язаний із позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України. Таким чином, загальний строк для такого звернення становить три роки незалежно від суб’єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду за результатами розгляду справи № 916/3006/17, передає офіційний сайт ВС.
У постанові від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17 щодо застосування положень ч. 2 ст. 88 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.3 п. 3 гл. 16 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій Верховний Суд дійшов висновку про те, що нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, не обмежено трирічним строком за умови встановлення сторонами відповідно до ст. 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги. Тож позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, зазначивши, що такий строк не може бути змінений договором. Так, ст. 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктами 3.1, 3.3 п. 3 гл. 16 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом і не може бути змінений домовленістю сторін.
Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що встановлення скороченого строку (1 рік) для звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису у відносинах за участю юридичних осіб має ознаки дискримінації.
Відповідно до висновків Великої Палати, вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
При цьому інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
Якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених ст. 88 Закону України «Про нотаріат», та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
