Чимало людей зіштовхуються з такою актуальною проблемою як незаконне звільнення.
Відтак, постає цілком логічне питання: яке звільнення вважається незаконним?
Відповідь на це питання ми сьогодні з Вами розглянемо. Окрім того, визначимо порядок звернення до суду у разі незаконного звільнення та з’ясуємо, чи є шанси поновитися на роботі і отримати компенсацію за вимушений «прогул».
Для початку, необхідно визначитись із терміном незаконне звільнення. Отож, будь-яке звільнення працівника без його згоди на інших підставах або з порушенням встановленого порядку і буде незаконним.
Нижче наведені найпоширеніші порушення трудового законодавства з боку роботодавців при звільненні:
Непоодинокі випадки, коли роботодавці самостійно ініціюють звільнення, але пропонуть працівникові написати заяву про звільнення за власним бажанням. З таким варіантом цілком логічно можна погодитись лише у випадку, коли дійсна причина звільнення (її формулювання) здатна «зіпсувати» вам трудову книжку (наприклад, якщо місце дисциплінарний проступок або звільнення провадиться по іншим неприємним мотивам). Але, якщо причина звільнення має усі ознаки незаконної, або взагалі вам невідома – на такий варіант погоджуватись не варто. Адже з таким формулюванням підстав розірвання трудового договору (за угодою сторін, за власним бажанням) ви істотно зменшуєте ймовірність судового захисту ваших прав. І, хоча, при розгляді таких справ суди повинні ретельно перевіряти мотиви, що слугували приводом для подачі заяви про звільнення, і, встановивши, що роботодавець змусив працівника подати заяву про звільнення з роботи, суд повинен визнати звільнення незаконним, довести такий примус буде вкрай важко.
Найпоширеніші порушення трудового законодавства при розірвання трудового договору з найманими працівниками пов’язані з юридичною необізнаністю посадових осіб та недостатнім знанням працівниками власних прав.
Крок перший: де оскаржити незаконне звільнення?
На сьогоднішній день майже єдиний варіант — звернення до суду.
Також можна звернутися зі скаргою до державного інспектора з праці. Ці посадові особи мають право проводити позапланові перевірки щодо дотримання законодавства про працю, видавати роботодавцю обов’язкові до виконання приписи про усунення порушень, притягувати порушників до відповідальності. Але для відновлення на роботі, а тим більше для стягнення заробітної плати та (або) компенсації моральної шкоди, в разі, якщо роботодавець не визнає свої дії незаконними, вам буде рекомендовано звернутися до суду.
На жаль, ДТП трапляються регулярно. Тож, що потрібно знати особі, які потрапила до ДТП не з своєї вини.
Якщо вина іншого учасника ДТП є підтвердженою, то Ви маєте статус потерпілого, а відтак маєте право на відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою.
Що законодавець розуміє між фактичною шкодою, та якими нормативними документами такі виплати регулюються, розглянемо далі.
Відповідно до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв’язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за особою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано, пов’язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного виплаває, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права.
ВС наголошує, що стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Відповідно до частини першої статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Згідно з частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Згідно зі статтею 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Аналізуючи положення статтей 9, 103 СК України, статтей 203, 215 ЦК України, можна дійти висновку, що підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правовий режим майна подружжя, як комплекс правових заходів певного порядку регулювання майнових відносин подружжя, визначається законодавцем (норми СК України і ЦК України) чи самими учасниками майнових відносин (подружжя).
Відповідно до статті 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
