Частинами першою та другою статті 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка (пеня) — це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання — сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.
Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження 61-12735сво23) зазначено, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадків, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.
Тобто відповідач зобов`язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.
При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.
Парламент встановив у частині першій статті 196 СК максимальну межу для пені, передбачивши, що розмір пені не повинен перевищувати розміру заборгованості, на яку вона нараховується. Окрім цього в сфері судового розсуду перебуває вирішення питання про зменшення пені (частина друга статті 196 СК).
Тобто алгоритм визначення розміру пені, який підлягає стягненню на користь одержувача аліментів, полягає в наступному: спочатку, з урахуванням максимальної межі, визначається пеня; після цього з`ясовується чи є підстави для її зменшення. При вирішенні питання про стягнення пені (стаття 196 СК) законодавець надає суду право зменшувати розмір пені, а не звільняти платника аліментів від її сплати.
Тлумачення частини другої статті 196 СК свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох підстав, атому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Суд при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки враховує матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів.
Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів як підстав для зменшення розміру пені. Такий матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів має доводитися платником на момент коли відбулося прострочення чи повна несплата аліментів.
Визначення справедливого та розумного розміру пені при застосуванні конструкції зменшення розміру пені належить до суддівського розсуду. Суд має забезпечити, щоб зменшення пені не порушувало права одержувача аліментів, але водночас не створювало надмірного фінансового навантаження для платника аліментів. Пеня має бути співрозмірною з правопорушенням (зокрема, прострочення, невиконанням зобов`язань, наявність/відсутність часткової оплати). Розмір пені має залишатися співрозмірним із розміром основного зобов`язання, тому суд не може зменшувати пеню до такої міри, що виключала б її роль як «стимулу» для своєчасного виконання аліментних зобов`язань.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 02 квітня 2025 року у справі 725/4115/21 (провадження № 61-7782св24), від 18 квітня 2025 року у справі № 932/541/23 (провадження № 61-185св25), у постанові від 23 липня 2025 року у справі № 939/856/24 (провадження № 61-6197св25) та інші.
Адвокат Л.Я. Єфімова (запис на консультацію: 097-754-79-48)
Далее
Військова служба як державна служба особливого характеру є публічною службою, а для спорів щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби законодавець установив місячний строк звернення до адміністративного суду.
Встановлений статтею 122 КАС України строк звернення до суду обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, процесуальне законодавство пов`язує початок перебігу строку на звернення до адміністративного суду з моментом коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є не тільки її дії, спрямовані на захист порушених прав, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Отже, інститут строків в адміністративному судочинстві сприяє досягненню юридичної визначеності в адміністративно-процесуальних відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Як випливає з Довідника із прав, обов`язків та алгоритму дій військовослужбовця, у разі отримання травми чи захворювання, затвердженого заступником головнокомандувача Збройних Сил України від 05 травня 2023 року, довідка про обставини поранення є офіційним документом, що засвідчує факт отримання травми під час виконання військового обов`язку. Вона є необхідною для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) та підтвердження причинного зв`язку між пораненням та службовою діяльністю.
Отже, право військовослужбовця на отримання довідки про обставини травми є важливою складовою механізму соціального захисту військовослужбовців та гарантує реалізацію їхніх прав у сфері медичного та соціального забезпечення. Відсутність такої довідки може унеможливити встановлення причинного зв`язку між пораненням та військовою службою, що, у свою чергу, створює перешкоди для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), отримання відповідних грошових виплат та інших соціальних гарантій.
Якщо командування військової частини відмовляє у видачі довідки або ухиляється від її оформлення, військовослужбовець має право звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав.
Відповідно до положень наказу Міністерства оборони України № 402, законодавство не встановлює конкретного строку, протягом якого військовослужбовець зобов`язаний звернутися до військової частини для отримання довідки про обставини поранення, контузії або іншої травми. Це означає, що звернення за довідкою може відбутися у будь-який час після отримання поранення, і таке звернення не може бути визнане несвоєчасним або необґрунтованим. Ключовим моментом є те, що відсутність довідки не є провиною військовослужбовця.
Затримка у зверненні за довідкою може бути спричинена низкою об`єктивних обставин, серед яких: тяжкий стан здоров`я військовослужбовця, що унеможливлює своєчасне оформлення документів; перебування у зоні бойових дій або виконання інших службових завдань, що не дозволяє звернутися до командування частини одразу після отримання поранення; відсутність належного інформування про порядок отримання довідки; неправомірна бездіяльність командування військової частини, яке мало би оформити довідку, але не зробило цього.
Окрім цього, відповідно до статті 260 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, довідка про обставини поранення повинна оформлюватися начальником медичної служби військової частини. Якщо поранення спричинене діями противника, службове розслідування не проводиться, а довідка має бути складена автоматично протягом п`яти днів.
Ключовим аспектом у розгляді даної категорії справ є визначення моменту, з якого слід обчислювати строк звернення до суду. Відповідно до принципу правової визначеності, реалізація права на судовий захист в цьому випадку має ґрунтуватися на моменті, коли особа отримала об`єктивну можливість усвідомити порушення своїх прав. У випадку невидачі довідки про обставини поранення (в контексті правовідносин, що є предметом судового дослідження) таким моментом є дата офіційного повідомлення військовослужбовця про відмову у її видачі. До цього часу позивач об`єктивно був позбавлений можливості оскаржити бездіяльність компетентного органу.
У контексті відмови у видачі довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) таким моментом є не дата подання рапорту, а саме дата отримання офіційної відмови військовою частиною. Це пояснюється тим, що до моменту отримання відповіді від компетентного органу особа не може достеменно знати, чи порушені її права фактом відмови.
Встановлення дати отримання позивачем відмови у видачі довідки є необхідною передумовою для визначення своєчасності звернення до суду.
Окрім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 380/13595/24
наголошує, що у справах, пов`язаних із відмовою у видачі довідок військовослужбовцям, процесуальні строки мають визначатися з урахуванням реальних обставин проходження військової служби та об`єктивних перешкод для звернення до суду.
Адвокат Л.Я. Єфімова!
конт. тел.: 0977547948
Далее
Відповідно до статті 392 ЦК власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до статті 1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі статтею 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до частини першої статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно зі статтею 1223 ЦК право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Разом із тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством.
Вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають тільки у тому випадку, якщо наявні умови для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, а при відмові нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні.
Якщо спадкоємець не має можливості оформити спадщину відповідно до вимог законодавства у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів, питання визначення належності цього майна має вирішуватись у судовому порядку.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1258 ЦК спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1261 ЦК у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є способом захисту, який має застосовуватися, зокрема, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових справ у нотаріальному порядку, і спадкове майно не змінило володільця на іншого спадкоємця (спадкоємців), у випадку з нерухомим спадковим майном — не зареєстроване за спадкоємцем (спадкоємцями) померлого на праві власності.
У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див. постанову Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18 (провадження № 61-403св19).
Щодо випадків спадкування незакінченої приватизації:
У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру (див. постанови Верховного Суду України у постанові від 11 грудня 2013 року у справі № 6-121цс13 та Верховного Суду у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 752/10477/15-ц, від 09 червня 2020 року у справі № 554/8856/17).
Отже обов`язковою умовою переходу права вимоги до спадкоємців, є звернення спадкодавця до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою (див. постанови Верховного Суду від 19 червня 2023 року у справі № 295/2637/20, від 01 листопада 2023 року у справі № 183/80/21).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) зроблено висновок про те, що якщо спадкодавець не набув права власності на майно, проте розпочав процедуру його приватизації відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування — права на завершення приватизації, а не права власності.
Адвокат Єфімова Л.Я.
У разі потреби у послугах адвоката, звертайтесь за тел.:097-754-79-48
Далее
