Постанова ВС від 21 січня 2021 р. у справі № 824/62/20:
Як вбачається із поданого висновку, об`єктами дослідження були електрофотокопії, а не оригінали документів.
Відповідно до пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5, та пункту 1. 1. Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених цим же наказом Міністерства юстиції України, для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Цим же пунктом Інструкції передбачено проведення експертиза за фотознімками та іншими копіями об`єкта, коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, однак крім об`єктів почеркознавчих досліджень.
Отже, відхиляючи вказаний висновок експертизи з підстав проведення почеркознавчого дослідження за копіями, а не оригіналами документів, суд правильно виходив з того, що цим висновком достовірно не може бути підтверджено обставини непідписання ОСОБА_5 рішення про призначення голови складу арбітражного суду від 10 липня 2019 року.
Постанова ВС від 02 липня 2020 р. у справі №362/3912/18:
На підтвердження своїх вимог позивачем суду було надано висновок №10/17 експертного почеркознавчого дослідження від 10 лютого 2017 року.
Надаючи оцінку зазначеному висновку, судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що в порушення вимог пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (далі — Інструкції), таке експертне дослідження було проведено по копії об`єкта дослідження — заяви ОСОБА_1 від 28 грудня 2015 року.
При цьому, відповідно до пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Згідно пункту 3.5 Інструкції коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та іншими копіями об`єкта (крім об`єктів почеркознавчих досліджень), його описами та іншими матеріалами, доданими до справи в установленому законодавством порядку, якщо це не суперечить методичним підходам до проведення відповідних експертиз.
Постанова ВС від 27 травня 2020 р. у справі №350/1594/16-ц:
Прийнявши 08 червня 2017 року ухвалу про призначення експертизи суд першої інстанції мав врахувати, що для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів (Глава 1 розділу І Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08 жовтня 1998 року, в редакції на час прийняття ухвали від 08 червня 2017 року).
Разом із тим ні в ухвалі про призначення експертизи ні в подальшому після надходження клопотання експерта, суд не визначив у який спосіб та ким буде надано експерту оригінал заповіту, зважаючи на те, що той відсутній у ОСОБА_2 , який неодноразово заявляв клопотання про витребування заповіту саме з метою проведення почеркознавчої експертизи.
Постанова ВС від 26 лютого 2020 р. у справі № 757/63756/18:
Встановлено, що позивачем до суду першої та апеляційної інстанцій подавалися заяви про витребування оригіналу кредитного договору, які судами не були задоволені (а.с. 11-12, 33-35, 40-43, 70-73).
Таким чином, не витребувавши оригіналу кредитного договору, суди позбавили позивача можливості довести обґрунтованість його тверджень про непідписання ним такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, позивач, як він зазначав, мав намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів (а.с. 42).
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
З огляду на викладене, висновки судів про те, що ОСОБА_1 не довів, що він кредитний договір не підписував, є таким, що ґрунтується на припущеннях, оскільки лише експерт може надати відповідь на вказане питання і за наявності оригіналу кредитного договору.
Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази укладення позивачем саме кредитного договору, про що вже вказувалося вище, а без встановлення цих обставин, рішення не може вважатися законним та обґрунтованим.
Постанова ВС від 07 листопада 2018 р. у справі №183/3811/16-ц:
Застосовуючи до спірних правовідносин правила статті 1055 ЦК України, апеляційний суд зобов’язаний був керуватися тим, що єдиною можливою формою кредитного договору є письмова форма, доказом дотримання якої може бути виключно оригінал такого договору.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (далі — Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб’єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред’явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов’язків.
Верховний Суд під час перегляду оскаржуваного рішення керувався тим, що суд першої інстанції, дійшовши переконання про недопустимість поданих позивачем в обґрунтування позову як доказів копій документів, діяв у межах правила про обов’язковість подання в судовому засіданні письмових доказів в оригіналі (частина друга статті 64 ЦПК України 2004 року), а тому зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у позові.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина друга статті 11 ЦПК України 2004 року).
Виходячи із загальних засад цивільного судочинства, принципів змагальності та диспозитивності, банк на підтвердження вимог позову оригінал кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 на виконання вимог ухвали Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року не надав, всупереч вимогам положень статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не довів дотримання сторонами правочину правил статті 1055 ЦК України.
Ненадання банком оригіналу кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 одночасно позбавило відповідача можливості довести обґрунтованість заперечень щодо непідписання нею такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, відповідач, як вона зазначала, мала намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів.
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв’язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
На переконання Верховного Суду, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції щодо недоведеності банком пред’явлених до ОСОБА_3 позовних вимог.
