Опубликовано director 4 Янв 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Висновок ВС у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові №209/2642/18 від 9 грудня 2020 року:
Короткий зміст позовних вимог:
У серпні 2018 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про втрату права користування житлом колишнього члена сім’ї власника житла.
Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 1.08.96 є власником квартири за Адресою 1. Після придбання квартири в ній були зареєстровані вона, її чоловік, син та Особа 2, яка є її донькою. 10.04.2015 чоловік із сином знялися з реєстраційного обліку в спірній квартирі. З початку серпня 2017 року Особа 2, не пояснивши причин, забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.
Особа 1 не перешкоджала Особі 2 у користуванні цією квартирою. У зв’язку з тим, що Особа 2 не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, вона вимушена сплачувати комунальні послуги відповідно до кількості осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.
Ураховуючи викладене, Особа 1 просила визнати Особу 2 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1.
У жовтні 2018 року Особа 2 звернулась до суду із зустрічним позовом до Особи 1 про вселення.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що Особа 2 після придбання Особою 1 квартири за Адресою 1 була там зареєстрована як член сім’ї. З серпня 2017 року вона вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася зі своєю матір’ю Особою 1, в квартирі залишились її особисті речі. Вона неодноразово намагалася помиритися з матір’ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не дала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.
У жовтні 2018 року вона звернулася до Дніпровського відділу поліції із заявою про вчинення Особою 1 перешкод у користуванні нею спірною квартирою, проте їй було рекомендовано звернутися до суду по захист свого порушеного права. Іншого житла, окрім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.
Ураховуючи викладене, Особа 2 просила вселити її у квартиру за Адресою 1.
Протокольною ухвалою від 27.11.2018 Дніпровський райсуд м.Дніпродзержинська прийняв до розгляду зустрічний позов та об’єднав його в одне провадження з основним позовом.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:
Рішенням Дніпровського райсуду від 10.12.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 9.04.2019, позов Особи 1 задоволено.
Визнано Особу 1 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1, на підставі ч.2 ст.405 Цивільного кодексу.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову Особи 2 відмовлено.
Суди виходили із того, що з 2.08.2017 і до тепер Особа 2 добровільно не проживає в квартирі за Адресою 1, будь-яких перешкод у проживанні у цій квартирі їй ніхто не чинить, добровільно знятися з реєстраційного обліку вона відмовляється, поважних причин її відсутності в спірній квартирі не встановлено, тому наявні підстави для зняття її з реєстраційного обліку. У задоволенні зустрічного позову відмовлено за його необґрунтованістю та недоведеністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, Особа 2 просила скасувати рішення Дніпровського райсуду від 10.12.2018 та постанову ДАС від 9.04.2019 і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що в спірній квартирі вона не проживає через конфлікт з матір’ю Особою 1. Протягом 2018 року вона разом із своєю подругою неодноразово приходила до спірної квартири, однак не могла потрапити до неї, оскільки двері були зачинені, а замок у тамбурі змінений, що підтверджується поясненнями свідка.
Крім того, іншого житла Особа 2 не має, інтерес до спірної квартири вона не втратила, однак їй чиняться перешкоди у користуванні цією квартирою. Вважає, що вона має поважні підстави для збереження за нею права на користування цією квартирою <…>.
Мотиви, з яких виходить ВС, і застосовані норми права
Конституцією передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст.47 Конституції, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 1 ст.383 ЦК та ст.150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їхніх сімей та інших осіб.
Згідно з ч.1 ст.156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме — подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 317 ЦК встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з ст.391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Статтею 405 ЦК передбачено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Частиною 4 ст.10 ЦПК і ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із ст.8 конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме
— від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, п.36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, п.50).
Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законної мети, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п.47).
У п.44 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010 в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути розмірним із поставленою законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання Особи 2 у квартирі за Адресою 1, зокрема того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси Особи 1 як власника квартири за Адресою 1 та Особи 2, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більш як 20 років та не має іншого житла.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимог, передбачених процесуальним законодавством, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги:
На стадії касаційного перегляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення ст.400 ЦПК.
Положеннями пп.1, 2 ч.3 ст.411 ЦПК передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ч.4 ст.411 ЦПК справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені судом і першої, і апеляційної інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Далее
Опубликовано director 29 Дек 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року (справа № 177/1522/17) розглянуто касаційну скаргу ОСОБИ_1 на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБИ_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Тревел профешнл Груп» (далі – ТОВ «Тревел профешнл Груп»), треті особи – приватне акціонерне товариство «Туристична компанія «Айті-тур», фізична особа–підприємець ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2), про захист прав споживачів, відшкодування збитків, завданих невиконанням умов договору про надання туристичних послуг, та моральної шкоди.
Судом встановлено, що на початку липня 2017 року ОСОБА_1 уклав із ТОВ «Тревел профешнл груп» договір, за умовами якого передбачалось надання туристичних послуг в межах турпакету до м. Хургада за період з 14 год. 00 хв. 27 липня 2017 року до 12 год. 00 хв. 10 серпня 2017 року.
ОСОБА_1 здійснив оплату ТОВ «Тревел профешнл груп» у розмірі 37 792,00 грн. Умовами укладеного договору, окрім іншого, передбачався обов`язок туроператора забезпечити виліт ОСОБА_1 з аеропорту «Жуляни» о 01 год. 00 хв. 27 липня 2017 року.
Виліт з аеропорту «Жуляни» був скасований та перенесений на 27 липня 2017 року 12 год. 30 хв. з аеропорту «Бориспіль». 27 липня 2017 року після проходження реєстрації і до 22 години. ОСОБА_1 та його сім’я перебували в буферній зоні аеропорту, оскільки їхній рейс переносили 4 рази.
Враховуючи дані обставини, втрачений цілий день відпочинку, відсутність будь-якої інформації від туроператора про причини порушення умов договору щодо часу вильоту, психічне напруження та втому, ОСОБА_1 прийняв рішення про відмову від договору про надання туристичних послуг.
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив розірвати договір про надання туристичних послуг; стягнути з ТОВ «Тревел профешнл груп» на користь ОСОБА_1 витрачені кошти на туристичний пакет у розмірі 37 792,00 грн, кошти у розмірі 3 518,48 грн у якості компенсації збитків, кошти у розмірі 37 792,00 грн у якості спричиненої моральної шкоди та кошти у розмірі 106 573,44 грн у якості пені.
Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Тревел профешнл Груп» відмовлено.
Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне:ТОВ «Тревел профешнл груп» шляхом видачі ваучера та надання програми туру уклало з ОСОБА_1 договір на туристичне обслуговування та взяло на себе зобов`язання надати позивачеві комплекс туристичних послуг, до складу якого входили, зокрема, послуги перевезення.
Виконавець повинен надати послугу особисто (частина перша статті 902 ЦК України). У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору (частина друга статті 902 ЦК України).
Згідно із частиною десятою статті 20 Закону України «Про туризм» якість туристичних послуг повинна відповідати умовам договору, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються законодавством про захист прав споживачів.
Так, частиною четвертою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» передбачено, що за наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, не врахував, що ТОВ «Тревел профешнл груп» не надало частину туристичного продукту, а саме забезпечило виліт осіб, вказаних у ваучері, з аеропорту «Жуляни» 27 липня 2017 року о 01 год. 00 хв., без згоди позивача змінило місце та час вильоту. Враховуючи наведене, Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 липня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду від 02 грудня 2020р. у справі № 177/1522/17 (провадження №61-14529св19).
Далее
Опубликовано director 29 Дек 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Суть справи: прокурор звернувся із позовом до міської ради про визнання незаконним та скасування рішення щодо приватизації вбудованого нежитлового приміщення шляхом викупу. Він зазначив, що орендар не набув права на приватизацію, оскільки орган місцевого самоврядування, на час здійснення поліпшень, не надав згоду на їх здійснення.
Місцевий та апеляційний суди у задоволенні позову відмовили.
Колегія суддів Господарського суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 906/967/19 ВС прийняв 22.09.2020.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень частини 1 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизація об`єктів державної та комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені частиною другою цієї статті.
Частиною 2 статті 18 цього Закону передбачено, що орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:
-
орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб`єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;
-
здійснення і склад невід`ємних поліпшень, у тому числі невід`ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід`ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб`єктом оціночної діяльності;
Надання згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень здійснюється в порядку, визначеному Фондом державного майна України або представницьким органом місцевого самоврядування.
Судами попередніх інстанцій установлено, що орендар здійснив невід`ємні поліпшення в орендованому нежитловому приміщення до прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, яким надавалася згода на здійснення невід`ємних поліпшень комунальної власності.
Положення частини 2 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» і Порядку № 686 встановлюють, що передумовою приватизації об`єкту оренди шляхом викупу, зокрема, є умова щодо отримання письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень орендарем.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що зі змісту наведених положень не вбачається імперативної вимоги щодо попереднього отримання орендарем письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень.
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що надання орендодавцем згоди орендарю уже після здійснення останнім невід`ємних поліпшень орендованого майна свідчить про подальше схвалення радою невід`ємних поліпшень і не суперечить законодавству.
За матеріалами: Лігазакон
Далее
