Опубликовано director 14 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 918/635/18.
Обставини справи
У касаційній скарзі Підприємство просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилався на те, що:
— накладення арешту на рахунок IBAN № НОМЕР_1 спричинило невиплату заробітної плати для більш ніж 200 працівників Підприємства, оскільки з вказаного рахунку здійснюється виплата заробітної плати, сплата податків і зборів;
— рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов’язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками зі спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.06.2019 зі справи № 916/73/19 та від 10.10.2019 зі справи № 916/1572/19.
Висновок Верховного Суду
Виконуючи рішення суду, виконавець може накласти арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладання арешту на які заборонено законом. При цьому сам банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов’язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).
ВС зауважив, що чинним законодавством України не передбачено відкриття суб’єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що рахунок IBAN № НОМЕР_1 є поточним рахунком і не є рахунком зі спеціальним режимом використання. При цьому АТ «Ощадбанк» у довідці про відкриті Підприємству рахунки зазначено, що такий рахунок може використовуватися для здійснення інших операцій, у тому числі, але не виключно, для виплати заробітної плати та сплати податків. Нижче Банком вказані рахунки зі спеціальним режимом використання, серед яких рахунок IBAN № НОМЕР_1 не зазначений.
Судді ВС зауважили, що у разі виникнення у боржника зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі на кошти, які знаходяться на поточному рахунку боржника, у такому ж розмірі не може бути накладений арешт, а якщо він накладений, то підлягає зняттю.
Таке зняття арешту здійснюється виконавцем відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» на підставі поданих боржником документів, що підтверджують виникнення в боржника зобов’язання з виплати заробітної плати та його розміру. Також арешт у розмірі суми зобов’язання з виплати заробітної плати може бути знятий судом у порядку оскарження відмови виконавця зняти арешт з коштів, призначених саме для виплати заробітної плати. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 905/361/19.
Судом апеляційної інстанції у розгляді скарги на дії ВДВС встановлено, що зі скарги не вбачається, яка саме сума потрібна Підприємству для виплати заробітної плати працівникам, тобто вимога скаржника є неконкретизованою.
При цьому судами попередніх інстанцій не встановлено, що боржник звертався до виконавця із заявою про виникнення в нього зобов’язання з виплати заробітної плати в певному розмірі (з документами, що підтверджують ці обставини) та просив не накладати або зняти арешт з відповідної суми коштів на рахунку IBAN № НОМЕР_1 для виплати заробітної плати своїм працівникам.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції з дотриманням норм матеріального та процесуального права відмовив у задоволенні скарги Підприємства на дії ВДВС.
Далее
Опубликовано director 13 Авг 2020 в Новости | Нет комментариев
13 августа вступил в силу Закон № 768-IX «О государственном регулировании деятельности по организации и проведению азартных игр», который был принят 14 июля и предполагает комплексное регулирование этого рынка.
Ряд положений вступит в силу позже.
Уголовная ответственность
В частности, 12 сентября вступят изменения статьи 203-2 Уголовного кодекса, которая сейчас устанавливает ответственность за занятие игорным бизнесом.
Статья изложена в новой редакции и будет устанавливать ответственность за незаконную деятельность по организации или проведению азартных игр, лотерей. Штрафы составят от 170 тыс. грн до 850 тыс. грн. Также преступников будут лишать права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью сроком от года до трех.
При этом уже действует статья 365-3, устанавливающая ответственность за бездействие работника правоохранительного органа относительно незаконной деятельности по организации или проведению азартных игр, лотерей.
Под бездействием правоохранителя понимается умышленное из корыстных побуждений либо в иных личных интересах или в интересах третьих лиц непринятие предусмотренных законодательством мер по заявлению (сообщению) о совершении незаконной деятельности по организации или проведения азартных игр, лотерей или сокрытие выявленного преступления.
В таком случае правоохранителю грозит лишение свободы на срок от 6 до 8 лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до 3 лет.
Гражданский процессуальный кодекс
Вводится новая категория дел особого производства — ограничение физического лица в посещении игорных заведений и участии в азартных играх, рассмотрение которых урегулировано новой главой 2-1 IV раздела УПК.
Члены семьи первой степени родства или его законные представители могут подать в суд по месту жительства лудомана с соответствующим заявлением.
В заявлении должны быть изложены обстоятельства, подтверждающие основания для ограничения в посещения игорных заведений и участия в азартных играх, а именно:
- превышение расходов на игру над личными доходами лица, что ставит человека или его семью в тяжелое материальное положение;
- наличие долгов на сумму более 211 800 грн (100 прожиточных минимумов доходов граждан);
- неуплата алиментов в течение более трех месяцев;
- получение жилищной субсидии или льготы на оплату жилищно-коммунальных услуг;
- тяжелое материальное положение лудомана или членов его семьи, а также других лиц, которых он по закону обязано содержать.
Суд устанавливает срок действия ограничения, который не может быть меньше срока, установленного Законом «О государственном регулировании деятельности по организации и проведению азартных игр».
После вступления в силу суд направляет решение в орган государственного регулирования в сфере организации и проведения азартных игр.
Далее
Опубликовано director 12 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо договорів, обов’язковість укладення яких передбачена законом.
Можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо певних договорів, обов’язковість укладення яких передбачена законом, зокрема якщо договір заснований на державному замовленні. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду № 922/3442/19.
Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не містить обов’язку для Фонду держмайна укладення договору оренди, а тому у суду відсутні правові підстави для укладення такого договору за рішенням суду, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Згідно з положеннями статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.
У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець, за умови відсутності заборони на передачу майна в оренду, у п’ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.
Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди.
Орендодавець відмовляє в укладенні договору оренди зокрема у разі, якщо:
- орган, уповноважений управляти майном, не дає згоди на укладення договору оренди;
- є інші підстави, передбачені законом.
У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду.
Верховний Суд звернув увагу, що у разі передачі спору на розгляд суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому.
У відповідності з вимогами частини 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
6.13. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частини 2 статті 14 ЦК України).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки щодо певних договорів, обов’язковість укладення яких передбачена законом, зокрема якщо договір заснований на державному замовленні.
За таких обставин, враховуючи, що укладення договору оренди майна в силу закону не є обов’язковим для відповідача, який є правомочною особою на укладення договору оренди державного майна, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору укладеним у даній справі.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Далее
Опубликовано director 12 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Сумський окружний адміністративний суд розглянув в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 480/3600/20 за позовом особи в інтересах іншої особи до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити дії.
Обставини справи
Позивач з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, в якому просить визнати протиправною відмову Держгеокадастру у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2,0 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області та зобов`язати відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Не зважаючи на те, що до заяви були додані усі необхідні документи, визначені законом, Головне управління відмовило в наданні дозволу, оскільки заявник є малолітньою особою. Позивач не погоджується із такими діями відповідача, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Ухвалою суду від 17.06.2020 відкрито провадження, розгляд справи призначено за правилами спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач подав до суду відзив, у якому проти позовних вимог заперечує, просить відмовити в їх задоволенні та зазначив, що Головне управління діяло у межах наданих повноважень та обґрунтовано відмовило в задоволенні заяви, оскільки заявник є малолітньою особою. Такі особи повинні вчиняти правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення малолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників і дозвіл органу опіки та піклування. Щодо вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою представник зазначив, що у разі задоволення такої вимоги, це буде фактичним втручанням в дискреційні повноваження ГУ Держгеокадастру у Сумській області.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, враховуючи таке.
Згідно з ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Порядок передачі земельних ділянок у власність громадян врегульовано ст. 118 Земельного кодексу України відповідно до частин 6-7 якої громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення, серед іншого, особистого селянського господарства, у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Як убачається з наведених норм, стаття 118 Земельного кодексу України містить виключний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Відповідач, в силу вимог Земельного кодексу України та покладених на нього обов`язків, зобов`язаний в кожному випадку дослідити фактичні обставини повно та всебічно для з`ясування наявності чи відсутності встановлених законом підстав для відмови в задоволенні заяви.
В суді відзначили, що відповідач, розглядаючи клопотання малолітньої особи, повинен був прийняти одне з двох рішень: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні. При цьому у випадку відмови ГУ Держгеокадастру у Сумській області повинно було керуватись лише тими підставами, виключний перелік яких визначено у ст. 118 Земельного кодексу України.
Відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою відповідач зазначив, що заявник є малолітньою особою.
У вказаному наказі ГУ Держгеокадастру у Сумській області не зазначає про невідповідність місця розташування земельної ділянки, що планується до відведення, вимогам законів, прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам чи генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектам землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затвердженим у встановленому законом порядку.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що не відповідає критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим є протиправним, а позовні вимоги — обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому вимоги щодо зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства не підлягають задоволенню, з огляду на таке.
За своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо надання дозволу на розроблення проектів землеустрою земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.
Дискреційні повноваження — це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обумовлене певною свободою (тобто вільним або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави, дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги щодо зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною виходять за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягають.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як було зазначено вище, суд не може перебирати на себе повноваження іншого державного органу оскільки, відповідно до статей 121 і 122 Земельного кодексу України виключно до компетенції відповідача віднесено право надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або відмова у наданні такого дозволу, а тому позовні вимоги у частині зобов`язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною (орієнтовною) площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області за межами населених пунктів, не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зі змісту вказаної норми можна зробити висновок, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.
Вихід за межі позовних вимог можливий у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, при цьому вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна вимога.
Отже, для повного захисту прав позивача суд вважає за необхідне зобов`язати ГУ Держгеокадастру у Сумській області повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Таким чином, суд вирішив позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Сумській області про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Краснопільської селищної ради Краснопільського району Сумської області.
Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Сумській області повторно розглянути заяву.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Далее
Опубликовано director 12 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
КЦС ВС роз’яснив підстави та умови застосування дисциплінарного стягнення у вигляді догани за порушення трудової дисципліни
Скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про визнання незаконним та скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив такі висновки.
Згідно з ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано такий захід стягнення, як догана.
Відповідно до ч. 1 ст. 148 цього Кодексу дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.
Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов’язків; вина працівника; наявність причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов’язків.
Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Саме на роботодавцеві лежить обов’язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов’язковому порядку має бути встановлена вина як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.
Відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
Отже, при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з’ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147–149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема чи враховані обставини, за яких вчинено проступок.
Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
Апеляційний суд виходив із того, що в наказі про оголошення догани зазначено: за які порушення накладено дисциплінарне стягнення; докази, які підтверджують вказані порушення; інформацію, на підставі яких статей КЗпП України накладено дисциплінарне стягнення.
Проте з таким висновком погодитись не можна.
Наказ про оголошення догани позивачці прийнятий на підставі недотримання нею вимог наказу, який втратив чинність, тож суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки оголошення догани роботодавцем на підставі наказу, який втратив чинність, є неприпустимим.
Наказ про накладення на позивачку дисциплінарного стягнення не відповідає вимогам трудового законодавства, зокрема в ньому не зазначено, коли мало місце і в чому конкретно полягає порушення нею трудових обов’язків.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що дисциплінарне стягнення за вказані порушення накладено поза межами місячного строку, який визначений ч. 1 ст. 148 КЗпП України.
Апеляційний суд помилково виходив із того, що порушення трудової дисципліни є триваючим.
Постанова Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90591458.
Далее
