Компанія звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними свідоцтва України № 50459 на знак для товарів і послуг «BLACK JACK», свідоцтва України № 185083 на знак для товарів і послуг «БЛЕК ДЖЕК» (далі – свідоцтво № 50459, свідоцтво № 185083, ТМ «BLACK JACK», ТМ «БЛЕК ДЖЕК»), власником яких є Товариство.
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначає, що ТМ «BLACK JACK», ТМ «БЛЕК ДЖЕК», які охороняються свідоцтвами № 50459, 185083, схожі настільки, що їх можна сплутати з раніше зареєстрованим знаком для товарів і послуг «JACK DANIEL’S», власником якого відповідно до свідоцтва України № 5109 є Компанія (далі – ТМ «JACK DANIEL’S», свідоцтво № 5109), тому відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» ТМ «BLACK JACK», ТМ «БЛЕК ДЖЕК» не відповідають умовам правової охорони та порушують майнові права Компанії на ТМ «JACK DANIEL’S».
Суди розглядали справу неодноразово.
Господарський суд міста Києва рішенням від 10 жовтня 2018 року позов задовольнив.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 лютого 2019 року зазначене рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Верховний Суд постановою від 23 квітня 2019 року скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 лютого 2019 року, справу передав на новий розгляд з підстав порушення апеляційним судом норм процесуального права.
За наслідками нового розгляду справи Північний апеляційного господарського суду постановою від 19 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
Попередні судові інстанції дійшли висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання недійсними свідоцтв № 50459, 185083 на ТМ «BLACK JACK», «БЛЕК ДЖЕК».
Однак суди першої та апеляційної інстанцій дійшли протилежних висновків щодо наявності підстав для застосування положень глави 19 ЦК України.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного господарського суду від 19 лютого 2020 року та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).
Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо позовні вимоги визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу, тобто або відмовити в позові у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право.
Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України у визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
За змістом постанов Верховного Суду від 26 червня 2018 року та 28 січня 2020 року у справі № 910/20564/16, вирішуючи спори щодо визнання недійсними свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, суд касаційної інстанції виходить із того, що початок перебігу позовної давності для звернення до суду з такими позовами не може автоматично збігатися з датою публікації відомостей про реєстрацію знака для товарів і послуг.
Це право пов’язане, зокрема, з початком виникнення відповідного конфлікту на ринку щодо оспорюваного позначення, наприклад, початком використання спірного позначення на ринку.
Суди встановили, що Товариство просило застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог позивача у зв’язку з тим, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності з моменту публікації відомостей про реєстрацію свідоцтв № 50459, 185083, власником яких є Товариство.
Компанія не вважала, що пропустила строк позовної давності, звернувшись до суду з позовом у справі, та не заявляла клопотання про поновлення такого строку.
Отже, Товариство, звернувшись із відповідною заявою, мало б належним чином її обґрунтувати.
У рішенні суду першої інстанції зазначено, що позивач заперечував проти задоволення заяви про застосування позовної давності у зв’язку з тим, що він не знав про реєстрацію ТМ «BLACK JACK», «БЛЕК ДЖЕК», які охороняються свідоцтвами № 50459, 185083 з моменту публікації відомостей про їх реєстрацію, тому немає підстав вважати такий момент початком перебігу позовної давності до вимог у цій справі. Товариство цих доводів позивача не спростувало.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви Товариства про застосування строку позовної давності у зв’язку з відсутністю доказів, що позивачу було відомо про реєстрацію оскаржуваних знаків більше ніж три роки до дати подання позову.
Постанова КГС ВС від 28 травня 2020 року у справі № 910/13119/17 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/89595203.
З 23.05.2020 р. Законом України від 16.01.2020 р. № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» внесено зміни до ПКУ в частині відповідальності за порушення платником податків порядку подання інформації про фізичних осіб — платників податків.
Так статтю 119 ПКУ доповнено пунктом 1191 «Порушення порядку подання інформації контролюючим органам про угоди щодо оренди об’єктів нерухомості» відповідно до якої з 23.05.2020 р. передбачена відповідальність за порушення платником податків порядку подання інформації про фізичних осіб — платників податків. Зокрема, за порушення нотаріусом порядку та/або строків подання інформації щодо посвідчення договорів оренди об’єктів нерухомості в разі вчинення такої нотаріальної дії передбачено накладення штрафу в розмірі 680 гривень за кожне таке порушення.
Штраф у розмірі 680 гривень буде застосовуватися і до суб’єктів господарювання, які провадять посередницьку діяльність, пов’язану з наданням послуг з оренди нерухомості (рієлтери) за порушення ними порядку та/або строків подання інформації про укладені за його посередництвом цивільно-правові договори (угоди) про оренду нерухомості (пп.170.1.6 ПКУ). У разі вчинення нотаріусом чи рієлтером повторного аналогічного порушення, до них буде засновано штраф в розмірі 1360 гривень за кожне таке порушення.
Крім того, пункт 119.1 ПКУ викладено в новій редакції, а також змінено розміри штрафів. Зокрема, за неподання, подання з порушенням встановлених строків, подання не в повному обсязі, з недостовірними відомостями або з помилками податкової звітності про суми доходів, нарахованих (сплачених) на користь платника податків, суми утриманого з них податку, а також суми, нараховані (виплачені) фізичним особам за товари (роботи, послуги), якщо такі недостовірні відомості або помилки призвели до зменшення та/або збільшення податкових зобов’язань платника податку та/або до зміни платника податку передбачено накладення штрафу в розмірі 1020 гривень. Ті самі дії, вчинені платником податків, до якого протягом року було застосовано штраф за таке саме порушення передбачено накладення штрафу у розмірі 2040 гривень.
Передбачені штрафи не застосовуються у випадках, якщо недостовірні відомості або помилки в податковій звітності про суми доходів, нараховані (сплачені) на користь платника податків, суми утриманого з них податку, а також суми, нараховані (виплачені) фізичним особам за товари (роботи, послуги), виникли у зв’язку з виконанням податковим агентом вимог пункту 169.4 ПКУ та були виправлені відповідно до вимог ст. 50 ПКУ.
Збільшено відповідальність з 170 до 340 гривень, передбачену пунктом 119.2 ПКУ за оформлення документів, що містять інформацію про об’єкти оподаткування фізичних осіб або про сплату податків без зазначення реєстраційного номера облікової картки платника податків, у випадку, коли законодавство вимагає від особи-резидента отримання такого номера, або з використанням недостовірного реєстраційного номера облікової картки платника податків, крім випадків, визначених пунктом 119.1 ПКУ.
Штрафи, передбачені пунктами 119.1 і 119.2 ПКУ, не застосовується у випадках, якщо помилки щодо реєстраційного номера облікової картки платника податків у податковій звітності про суми доходів, нараховані (сплачені) на користь платника податків, суми утриманого з них податку були виправлені податковими агентами самостійно, у тому числі протягом 30 календарних днів з дня надходження повідомлень про помилки, виявлені контролюючим органом.
За матеріалами ГУ ДПС у Черкаській області
Далее
В Верховной Раде 10 июля зарегистрирован законопроект «О внесении изменений в Налоговый кодекс Украины относительно некоторых вопросов налогообложения операций по ввозу на таможенную территорию Украины транспортных средств» № 3825.
Как отмечают авторы – нардепы от «Слуги народа», главной целью законопроекта является уменьшение финансовой нагрузки на лиц с инвалидностью. Целью и задачей проекта Закона является совершенствование механизма обложения налогом на добавленную стоимость операций по ввозу на таможенную территорию Украины транспортных средств.
Законопроектом предлагается внести изменения в Налоговый кодекс Украины в части освобождения от налогообложения операций по поставке товаров, классифицируются по следующим группам, товарным позициям и подкатегориям УКТ ВЭД: 8703 21, 8703 22, 8703 23, 8703 31, 8703 32, 8703 33 для лиц с инвалидностью I и II группы, законных представителей недееспособного лица с инвалидностью I и II группы, законных представителей ребенка с инвалидностью I и II группы при наличии медицинских показаний для обеспечения автомобилем и отсутствии противопоказаний к управлению им с их оплатой за свой счет. В течение пяти лет со дня ввоза на таможенную территорию Украины указанные в настоящем подпункте транспортные средства могут быть отчуждены другим лицам только после уплаты такими лицами всех таможенных платежей не позднее дня такого отчуждения.
«Стоит отметить, что лица, которые за собственные средства приобрели автомобиль, автоматически теряют право на бесплатное получение автомобиля и таким образом снимется нагрузка на Государственный бюджет Украины», — подчеркивают авторы законопроекта.
«У структурних підрозділах з питань соціального захисту населення Міністерства соціальної політики України станом на 01.01.2020 року на обліку перебуває 61490 осіб з інвалідністю, які мають право на забезпечення автотранспортом. З кожним роком кількість осіб, які отримали автомобілі безоплатно або ж на пільгових умовах, зменшується. Зокрема, згідно даних Міністерства соціальної політики, за 2019 рік видано 142 автомобілі, із них 136 визнані гуманітарною допомогою, в той же час, коли у 2010 році така кількість становила 1830 автомобілів, 268 з них – завезені в якості гуманітарної допомоги.
При цьому держава гарантує особам з інвалідністю рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
Саме з метою реалізації цих гарантій в Податковому кодексі України передбачено, що від оподаткування звільняються операції з постачання легкових автомобілів для осіб з інвалідністю уповноваженому органу виконавчої влади з їх оплатою за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів та коштів фондів загальнообов’язкового державного страхування, а також операції з їх безоплатної передачі особам з інвалідністю.
Проте, коли особа з інвалідністю має можливість придбати автомобіль за свої кошти, то він від вищевказаного оподаткування не звільняється.
Відтак, порушуються принципи рівності можливостей, рівності захисту закону та розумності в той час, коли є очевидним, що держава не має змоги забезпечити осіб з інвалідністю автотранспортом безоплатно або на пільгових умовах.
Даний законопроект підготовлений з метою захисту прав осіб з інвалідністю, зменшення фінансового навантаження та зняття соціальної напруги. Прийняття даного законопроекту буде мати наслідком те, що особи, які придбали транспортний засіб за власний рахунок, не зможуть претендувати на безкоштовний автомобіль від держави, що призведе до зменшення фінансового навантаження на бюджет», — подчеркивают авторы в пояснительной записке.
Так, проектом предлагается внести следующие изменения в НК:
г) товари, що класифікуються за такими групами, товарними позиціями та підкатегоріями УКТ ЗЕД: 8703 21, 8703 22, 8703 23, 8703 31, 8703 32, 8703 33 для осіб з інвалідністю І та ІІ групи, законних представників недієздатної особи з інвалідністю І та ІІ групи, законних представників дитини з інвалідністю І та ІІ групи при наявності медичних показань для забезпечення автомобілем і відсутності протипоказань до керування ним з їх оплатою за власний рахунок.
Такий транспортний засіб забороняється відчужувати протягом 5 років з дня державної реєстрації. У разі відчуження транспортного засобу, який був ввезений із звільненням від оподаткування відповідно до норм цього підпункту, з порушенням вимог цього підпункту, податок сплачується особою, зазначеною у третьому абзаці підпункту 3 пункту 180.1 статті 180 цього Кодексу не пізніше дня такого відчуження.
Кассационный гражданский суд в составе Верховного Суда указал, что препятствует установлению факта проживания одной семьей и признанию лица наследником четвертой очереди. Об этом сообщает пресс-служба ВС.
Суд первой инстанции установил факт проживания истицы с наследодателем одной семьей, признал ее наследником четвертой очереди как лицо, которое проживало с наследодателем одной семьей не менее пяти лет до времени открытия наследства.
Апелляционный суд отменил решение суда первой инстанции в этой части и принял новое — об отказе в удовлетворении исковых требований об установлении факта проживания одной семьей и признании наследником четвертой очереди.
Оставляя кассационную жалобу истицы без удовлетворения, а постановление апелляционного суда в этой части без изменений, Верховный Суд в составе коллегии судей Третьей судебной палаты Кассационного гражданского суда указал следующее:
Семью составляют лица, которые совместно проживают, связаны общим бытом, имеют взаимные права и обязанности (часть вторая ст. 3 СК Украины).
В соответствии с частями первой, второй ст. 21 СК Украины браком является семейный союз женщины и мужчины, зарегистрированный в органе государственной регистрации актов гражданского состояния.
Проживание одной семьей женщины и мужчины без брака не является основанием для возникновения у них прав и обязанностей супругов.
Статьей 25 этого Кодекса предусмотрено, что женщина и мужчина могут одновременно находиться лишь в одном браке. Женщина и мужчина имеют право на повторный брак лишь после прекращения предыдущего брака.
Согласно части первой ст. 36 СК Украины брак является основанием для возникновения прав и обязанностей супругов.
В четвертую очередь право на наследование по закону имеют лица, проживавшие с наследодателем одной семьей не менее пяти лет до времени открытия наследства (ст. 1264 ГК Украины).
Анализ приведенных норм позволяет сделать вывод, что для применения положений указанной статьи необходимым условием является установление факта непребывания лиц в любом другом браке.
Следовательно, установление факта проживания одной семьей без регистрации брака истицы с наследодателем в период с февраля 2008 года до 21 августа 2012 противоречит требованиям ст. 25 СК Украины, поскольку предыдущий брак истицы был расторгнут лишь 21 августа 2012 года.
Установив, что истица находилась в зарегистрированном браке с 29 февраля 1992 до 21 августа 2012 года, суд апелляционной инстанции сделал обоснованный вывод об отказе в установлении факта совместного проживания истицы с наследодателем одной семьей без регистрации брака с февраля 2008 года.
Коллегия отклонила доводы кассационной жалобы о том, что истица прекратила фактические брачные правоотношения с бывшим мужем еще в 2008 году и это является основанием для удовлетворения заявления об установлении юридического факта. Указанное обстоятельство не имеет правового значения для решения вопроса о наличии наследственных прав.
Далее
Для багатьох осіб проблемою є втрата документа про професійну освіту або додатку до нього. Виникають труднощі з його відновленням.
В Міністерстві освіти і науки України (директорат профосвіти) (МОН) пояснюють, що відновити документи можна, звернувшись до закладу, який їх видав, із відповідною заявою.
Якщо профтех припинив свою діяльність, заяву потрібно адресувати до його правонаступника. Інформацію про правонаступника профтеху можна дізнатися в місцевому управлінні освіти. Якщо ж правонаступник відсутній, заяву потрібно подати в управління освіти Міністерства освіти і науки АР Крим, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації або в місцеву облдержадміністрацію. Вони мають визначити заклад, який замовить та видасть дублікат документа.
У заяві про виготовлення дубліката документа про професійну освіту потрібно зазначити:
прізвище, ім’я та по батькові людини, на ім’я якої видано документ;
місце проживання особи, на ім’я якої видано документ;
телефон особи, на ім’я якої видано документ (за наявності);
назву закладу освіти та рік його закінчення;
назву документа, який втрачено/пошкоджено;
причини втрати або пошкодження;
інші відомості, які заявник вважає суттєвими для отримання дубліката.
Дублікат документа замовляється через Єдину державну електронну базу з питань освіти (ЄДЕБО). У дублікаті буде відображено назву закладу на момент його закінчення випускником, печатку, посаду, підпис, прізвище та ініціали керівника закладу освіти, який його видав. У верхньому правому куті також проставляється відмітка “Дублікат”.
Якщо інформації про документ немає в ЄДЕБО, то заклад профосвіти може замовити дублікат, використовуючи інші відомості, наприклад, виписку з архіву. В іншому випадку особі потрібно звернутися до суду для встановлення юридичного факту здобуття відповідної освіти.
Далее
Бувають випадки, коли нотаріуси відмовляють в оформленні спадкових прав. Причини відмови можуть бути різними. Про це йдеться у повідомленні Міністерства юстиції.
Зокрема, наводимо основні причини відмови нотаріуса:
«Саме з останньою проблемою зіткнулася дитина при оформленні своїх спадкових справ: на все майно, що заповідав дідусь онучці, було накладено арешт. Розібратися у ситуації та вирішити проблему допомогли юристи Одеського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги», — розповіли у Мін’юсті.
Для цього були вжиті такі дії:
Суд дійшов висновку, що відсутні підстави для збереження арешту на спадкове майно, задовольнивши позовні вимоги в повному обсязі шляхом зняття арешту з нерухомого майна.
З рішенням суду можна ознайомитись за посиланням.
ВЕРХОВНИЙ СУД ВИЗНАЧИВ, ЯКІ ДІЇ СВІДЧАТЬ ПРО ВИЗНАННЯ БОРГУ
⚖️ Правова позиція ВС у справі № 640/18354/14-ц
?⚖️ Рішення ВС у справі № 640/18354/14-ц
У справі №640/18354/14-ц суд розглянув позов банку про стягнення кредитної заборгованості.
Встановлено, що позивач направляв позичальнику лист-вимогу про сплату боргу. В подальшому сторони підписали протокол узгодження про реструктуризацію. Того ж дня відповідач частково погасив кредит.
КЦС зауважив, що законодавство не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою боргу, але їх узагальнюючою рисою є те, що вони мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов’язків.
До дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов’язку належать:
✔️визнання претензії;
✔️зміна договору, з якої вбачається визнання боргу, та
✔️прохання про таку зміну;
✔️письмове прохання про відстрочку сплати;
✔️підписання уповноваженою посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність боргу в сумі, щодо якої виник спір;
✔️письмове звернення до кредитора щодо гарантування сплати боргу;
✔️часткова сплата боржником чи з його згоди іншою особою боргу та/або сум санкцій.
Підписаний протокол узгодження про реструктуризацію є доказом, зокрема, наявності заборгованості, її розміру тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті, засвідчена підписами уповноважених осіб.
Именно для Вас, предлагаем квалифицированную помощь, консультацию по конкретно Вами выбранному объекту.
Мы сможем не только произвести правовой анализ документов объекта недвижимости, но и оценить все риски.
Поскольку, рынок недвижимости не стоит на месте, развивается стремительными темпами, мы сталкиваемся с такими названиями объектов как «таунхаус», «кондоминиум». Привычные нам «дом» меняется на «виллу», «квартира» на «апартаменты» и т.д. Хотя не каждый знает, что все приведенные понятия имеют свое предназначение и несут разную смысловую направленность.
Отличие объектов недвижимости от всех остальных (движимых) вещей – состоит в том, что объект недвижимости подлежит государственной регистрации, процесс его создания жестко регламентирован (должно быть получено разрешение на строительство и на ввод объекта в эксплуатацию). В случае несоблюдения требований к созданию или регистрации недвижимого имущества к нему могут быть применены правила о самовольном строительстве.
Зачастую самостоятельно проверить и оценить скрытые риски становится невозможным, в силу элементарной нехватки времени и специальных знаний.
В нашей компании работает квалифицированный персонал с юридическим образованием и богатым опытом судебной практики, мы сможем увидеть то, на что рядовой риелтор просто не обратит внимание.
Берегите себя, свои силы и деньги!
Напоминаем, к нам Вы можете обратится как за устной консультацией, та и за полным сопровождением сделки!
Запись на консультацию по телефону: 068-124-25-85; 068-860-03-78; 048-701-88-71. Адмиральський проспект 25.
Далее
??Постанова об’єднаної палати КЦС ВС від 15.06.2020 № 430/1281/14-ц (61-43510сво18):
?⚖️Суддя-доповідач: Червинська М. Є.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90143648
⚡Ключові тези:
✔У лютому 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , третя особа — приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсними правочинів.
Позовна заява мотивована тим, що з 27 вересня 2001 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який було розірвано рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/2011. За час перебування у шлюбі ними набуто майно, зокрема: житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Вказані об`єкти нерухомого майна за договорами дарування від 24 листопада 2011 року були подаровані відповідачем своїй матері ОСОБА_9 . Позивач зазначила, що згоди на укладення цих договорів дарування вона не надавала, не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.
Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, та договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладені 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 .
Указану справу суди розглядали неодноразово.
Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської області від 15 серпня 2016 року до участі у справі було залучено ОСОБА_8 як співвідповідача, який є правонаступником ОСОБА_9
Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1690.
Визнано недійсним договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1691.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України ОСОБА_6 не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Постановою апеляційного суду Луганської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки позивачем доведено недобросовісність дій ОСОБА_6 та його матері ОСОБА_9 під час укладання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя Христосенків та відсутність на їх укладання згоди другого з подружжя — ОСОБА_1 , то в силу вимог статті 215 ЦК України оспорювані правочини є недійсними.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі, яка переглядається, суд установив, що з 27 вересня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/11 шлюб між ними було розірвано та встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинилися у 2011 році. Указане рішення набрало законної сили 31 січня 2012 року.
За час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було набуте майно, зокрема:
— магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 20 жовтня 2009 року;
— житловий будинок АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 11 березня 2010 року.
Зазначене майно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 було укладено договори дарування вказаного житлового будинку та магазину з літньою кухнею.
ІНФОРМАЦІЯ_1 мати ОСОБА_6 — ОСОБА_9 померла, спадкоємцем якої є її син ОСОБА_8 .
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалась на те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя Христосенків, оскільки набуто останніми у період шлюбу, а тому на відчуження такого майна необхідна була згода другого з подружжя, яку позивач не надавала.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована різним підходом колегій суддів у подібних правовідносинах при наявність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування спільного сумісного майна подружжя за відсутності згоди на його відчуження одного з подружжя; визнання таких договорів недійсними в цілому чи в частині відчуження 1/2 частини спільного сумісного майна іншого з подружжя.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судів про визнання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя, укладених без згоди іншого з подружжя, недійсними щодо відчуження всього майна, в тому числі і належної відповідачу 1/2 частини у спільному сумісному майні подружжя.
У той же час, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 311/3123/16-ц (провадження № 61-18078св18) суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій в частині дарування лише 1/2 частини спірного будинку, оскільки ця частина на праві спільної сумісної власності належить іншому з подружжя — ОСОБА_13 , а остання згоди на її відчуження не надавала. Відповідач, будучи власником лише 1/2 частини цього будинку, не маючи майнових прав на спірний будинок в цілому та не будучи особою уповноваженою на вчинення такого правочину на 1/2 частини, що належить ОСОБА_13 , безпідставно розпорядився майном, яке йому не належить, чим порушив права позивача на володіння, користування та розпорядження спірним майном, яке на праві спільної сумісної власності належало позивачу та відповідачу.
Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 344/5104/14-ц (провадження № 61-30105св18), погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про визнання недійсним договору дарування квартири, як спільного сумісного майна подружжя, лише в 1/2 частини належної іншому з подружжя та відчуженої без його згоди.
Передаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджувалася із висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18).
Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність правових підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) та не приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
✔Установивши, що шлюб між сторонами був розірваний 31 січня 2012 року, а спірне майно було придбано подружжям в 2009-2010 роках, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Христосенків, незалежно від того, що воно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 . Докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, — відсутні.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
✔Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
✔Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
✔Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
✔Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.
✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
✔У справі, що переглядається, подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності — це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
З урахуванням наведеного, оспорювані договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_6 подарував житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком на АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю його та позивача, своїй матері — ОСОБА_9 , є недійсними в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, яка є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Висновки щодо застосування норми права
✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
Антимонопольний комітет України відмінив процедуру закупівлі одноразової натуральної допомоги “пакунок малюка”. Тож тепер передбачається запровадити виплату грошової компенсації вартості одноразової натуральної допомоги на дітей, які народились у 2020 році та не були забезпечені цією допомогою. Про це повідомляє УНН з посиланням на пресслужбу Мінсоцполітики.
Так, 3 березня 2020 року було ухвалено постанову Кабінету міністрів України № 172 “Деякі питання забезпечення дитини при народженні одноразовою натуральною допомогою “пакунок малюка”.
Пояснюється, що відповідно до цієї постанови у 2020 році закупка одноразової натуральної допомоги за рахунок коштів державного бюджету проводиться централізованою закупівельною організацією — державна установа “Професійні закупівлі”.
Проте, 30 червня 2020 року за результатом розгляду скарг учасників закупівлі, Антимонопольним комітетом України ухвалено рішення відмінити процедуру закупівлі одноразової натуральної допомоги “пакунок малюка”.
“Мінсоцполітики з метою забезпечення кожної дитини, яка народилася у 2020 році, “пакунком малюка” розроблено проект урядового рішення, яким передбачається запровадити виплату грошової компенсації вартості одноразової натуральної допомоги “пакунок малюкаˮ на дітей, які народились у 2020 році, та не були забезпечені цією допомогою”, — йдеться у повідомленні.
У відомстві запевнили, що питання забезпечення допомогою “пакунок малюка” новонароджених дітей в усіх регіонах України перебуває на постійному контролі Мінсоцполітики.
Далее
