Именно для Вас, предлагаем квалифицированную помощь, консультацию по конкретно Вами выбранному объекту.
Мы сможем не только произвести правовой анализ документов объекта недвижимости, но и оценить все риски.
Поскольку, рынок недвижимости не стоит на месте, развивается стремительными темпами, мы сталкиваемся с такими названиями объектов как «таунхаус», «кондоминиум». Привычные нам «дом» меняется на «виллу», «квартира» на «апартаменты» и т.д. Хотя не каждый знает, что все приведенные понятия имеют свое предназначение и несут разную смысловую направленность.
Отличие объектов недвижимости от всех остальных (движимых) вещей – состоит в том, что объект недвижимости подлежит государственной регистрации, процесс его создания жестко регламентирован (должно быть получено разрешение на строительство и на ввод объекта в эксплуатацию). В случае несоблюдения требований к созданию или регистрации недвижимого имущества к нему могут быть применены правила о самовольном строительстве.
Зачастую самостоятельно проверить и оценить скрытые риски становится невозможным, в силу элементарной нехватки времени и специальных знаний.
В нашей компании работает квалифицированный персонал с юридическим образованием и богатым опытом судебной практики, мы сможем увидеть то, на что рядовой риелтор просто не обратит внимание.
Берегите себя, свои силы и деньги!
Напоминаем, к нам Вы можете обратится как за устной консультацией, та и за полным сопровождением сделки!
Запись на консультацию по телефону: 068-124-25-85; 068-860-03-78; 048-701-88-71. Адмиральський проспект 25.
Далее
??Постанова об’єднаної палати КЦС ВС від 15.06.2020 № 430/1281/14-ц (61-43510сво18):
?⚖️Суддя-доповідач: Червинська М. Є.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90143648
⚡Ключові тези:
✔У лютому 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , третя особа — приватний нотаріус Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., про визнання недійсними правочинів.
Позовна заява мотивована тим, що з 27 вересня 2001 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який було розірвано рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/2011. За час перебування у шлюбі ними набуто майно, зокрема: житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Вказані об`єкти нерухомого майна за договорами дарування від 24 листопада 2011 року були подаровані відповідачем своїй матері ОСОБА_9 . Позивач зазначила, що згоди на укладення цих договорів дарування вона не надавала, не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.
Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, та договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладені 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 .
Указану справу суди розглядали неодноразово.
Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської області від 15 серпня 2016 року до участі у справі було залучено ОСОБА_8 як співвідповідача, який є правонаступником ОСОБА_9
Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами, укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1690.
Визнано недійсним договір дарування магазину з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_6 і ОСОБА_9 , посвідчений 24 листопада 2011 року приватним нотаріусом Станично-Луганського районного нотаріального округу Незнайко Є. В., зареєстрований в реєстрі за № 1691.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна в силу вимог частини третьої статті 65 СК України ОСОБА_6 не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Постановою апеляційного суду Луганської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 20 лютого 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки позивачем доведено недобросовісність дій ОСОБА_6 та його матері ОСОБА_9 під час укладання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя Христосенків та відсутність на їх укладання згоди другого з подружжя — ОСОБА_1 , то в силу вимог статті 215 ЦК України оспорювані правочини є недійсними.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі, яка переглядається, суд установив, що з 27 вересня 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Станично-Луганського районного суду Луганської області від 18 січня 2012 року у справі № 2-1361/11 шлюб між ними було розірвано та встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинилися у 2011 році. Указане рішення набрало законної сили 31 січня 2012 року.
За час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було набуте майно, зокрема:
— магазин з літнім майданчиком, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 20 жовтня 2009 року;
— житловий будинок АДРЕСА_1 , з усіма наявними на ньому надвірними господарськими будівлями та спорудами — на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 11 березня 2010 року.
Зазначене майно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 24 листопада 2011 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 було укладено договори дарування вказаного житлового будинку та магазину з літньою кухнею.
ІНФОРМАЦІЯ_1 мати ОСОБА_6 — ОСОБА_9 померла, спадкоємцем якої є її син ОСОБА_8 .
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалась на те, що на час укладення оспорюваних договорів дарування спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя Христосенків, оскільки набуто останніми у період шлюбу, а тому на відчуження такого майна необхідна була згода другого з подружжя, яку позивач не надавала.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована різним підходом колегій суддів у подібних правовідносинах при наявність правових підстав для визнання недійсними договорів дарування спільного сумісного майна подружжя за відсутності згоди на його відчуження одного з подружжя; визнання таких договорів недійсними в цілому чи в частині відчуження 1/2 частини спільного сумісного майна іншого з подружжя.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судів про визнання договорів дарування спільного сумісного майна подружжя, укладених без згоди іншого з подружжя, недійсними щодо відчуження всього майна, в тому числі і належної відповідачу 1/2 частини у спільному сумісному майні подружжя.
У той же час, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 311/3123/16-ц (провадження № 61-18078св18) суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій в частині дарування лише 1/2 частини спірного будинку, оскільки ця частина на праві спільної сумісної власності належить іншому з подружжя — ОСОБА_13 , а остання згоди на її відчуження не надавала. Відповідач, будучи власником лише 1/2 частини цього будинку, не маючи майнових прав на спірний будинок в цілому та не будучи особою уповноваженою на вчинення такого правочину на 1/2 частини, що належить ОСОБА_13 , безпідставно розпорядився майном, яке йому не належить, чим порушив права позивача на володіння, користування та розпорядження спірним майном, яке на праві спільної сумісної власності належало позивачу та відповідачу.
Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 344/5104/14-ц (провадження № 61-30105св18), погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про визнання недійсним договору дарування квартири, як спільного сумісного майна подружжя, лише в 1/2 частини належної іншому з подружжя та відчуженої без його згоди.
Передаючи справу на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджувалася із висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18).
Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність правових підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 200/8749/15-ц (провадження № 61-18475св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року у справі № 569/19218/13-ц (провадження № 61-34408св18) та не приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення містить і в статті 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
✔Установивши, що шлюб між сторонами був розірваний 31 січня 2012 року, а спірне майно було придбано подружжям в 2009-2010 роках, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Христосенків, незалежно від того, що воно було оформлене на ім`я ОСОБА_6 . Докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, — відсутні.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
✔Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
✔Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
✔Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
✔Установивши, що позивач при укладенні оспорюваних договорів не надавала своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.
✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
✔У справі, що переглядається, подружжя були співвласниками всього майна, яке було придбане під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності — це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
З урахуванням наведеного, оспорювані договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_6 подарував житловий будинок АДРЕСА_1 , та магазин з літнім майданчиком на АДРЕСА_2 , що є спільною сумісною власністю його та позивача, своїй матері — ОСОБА_9 , є недійсними в цілому, оскільки укладений з порушенням вимог закону, без отримання згоди позивача, яка є співвласником цього майна, розмір ідеальних часток яких не визначений.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Висновки щодо застосування норми права
✔При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме — об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
Антимонопольний комітет України відмінив процедуру закупівлі одноразової натуральної допомоги “пакунок малюка”. Тож тепер передбачається запровадити виплату грошової компенсації вартості одноразової натуральної допомоги на дітей, які народились у 2020 році та не були забезпечені цією допомогою. Про це повідомляє УНН з посиланням на пресслужбу Мінсоцполітики.
Так, 3 березня 2020 року було ухвалено постанову Кабінету міністрів України № 172 “Деякі питання забезпечення дитини при народженні одноразовою натуральною допомогою “пакунок малюка”.
Пояснюється, що відповідно до цієї постанови у 2020 році закупка одноразової натуральної допомоги за рахунок коштів державного бюджету проводиться централізованою закупівельною організацією — державна установа “Професійні закупівлі”.
Проте, 30 червня 2020 року за результатом розгляду скарг учасників закупівлі, Антимонопольним комітетом України ухвалено рішення відмінити процедуру закупівлі одноразової натуральної допомоги “пакунок малюка”.
“Мінсоцполітики з метою забезпечення кожної дитини, яка народилася у 2020 році, “пакунком малюка” розроблено проект урядового рішення, яким передбачається запровадити виплату грошової компенсації вартості одноразової натуральної допомоги “пакунок малюкаˮ на дітей, які народились у 2020 році, та не були забезпечені цією допомогою”, — йдеться у повідомленні.
У відомстві запевнили, що питання забезпечення допомогою “пакунок малюка” новонароджених дітей в усіх регіонах України перебуває на постійному контролі Мінсоцполітики.
Далее
Доставка транспортного средства для хранения на специальную площадку разрешается только в случае, если транспортное средство существенно препятствует дорожному движению. После окончания трехдневного срока временного задержания транспортного средства владелец имеет право обратиться его за получением. Такое обращение является обязательным для его выполнения независимо от стадии решения дела об административном правонарушении. К указанному выводу пришел Верховный Суд в составе коллегии судей Кассационного административного суда при рассмотрении дела №686/14075/16-а.
Так, коллегия судей согласилась с выводами суда апелляционной инстанции о правомерности действий работника Нацполиции по составлению акта осмотра, временного задержания и доставки транспортного средства марки «Тойота Камри» на штрафплощадку.
В частности, в соответствии с законодательством, при наличии оснований полагать, что водителем совершено нарушение, работник уполномоченного подразделения, что обеспечивает безопасность дорожного движения, временно задерживает транспортное средство путем блокировки или доставляет его для хранения на специальную площадку или стоянку, в том числе с помощью специального автомобиля – эвакуатора.
Это разрешается только в случае, если размещение задержанного транспортного средства существенно препятствует дорожному движению. О временном задержании делается соответствующая запись в протоколе об административном правонарушении.
Системный анализ указанных норм дает основания считать, что уполномоченное лицо должно всесторонне, полно и объективно выяснить обстоятельства дела, в частности, на основании надлежащих доказательств, подтверждающих факт совершения лицом административного правонарушения.
Судом первой инстанции установлено, что ответчик, возражая против иска, не доказал факт совершения истцом указанного выше административного правонарушения.
В то же время КАС ВС отметил, что для возможности привлечения конкретного лица к ответственности, необходимо выяснить является ли оно субъектом административного правонарушения, и выяснить возможность привлечения такого лица к ответственности (возраст, вменяемость, другие специальные признаки и т.д.), наличие причинной связи между деянием лица и последствиями.
То есть существование такой составляющей как субъект правонарушения возможно только при наличии причинной связи между объективной стороной правонарушения и конкретным лицом.
Далее
Министерство финансов приказом от 24 июня № 323 внесло изменения в Порядок учета плательщиков налогов и сборов.
Утверждена новая структура регистрационного (учетного) номера налогоплательщика, который присваивается контролирующим органом — XX000000К, где:
При этом ИНН, присвоенные налогоплательщикам до вступления в силу этого приказа, не меняются в течение всего периода пребывания на учете в контролирующих органах, за исключением случаев изменения кода по Единому государственному реестру предприятий и организаций Украины.
Иностранные компании, организации, дипломатические миссии берутся на учет на основании поданных в контролирующий орган документов, определенных:
Такие компании включаются в реестр налогоплательщиков-нерезидентов с признаком «иностранная компания, получившая имущественные права на недвижимость или землю» или «иностранная компания, которая открывает счет».
Физические лица, осуществляющие независимую профессиональную деятельность и взятые на учет как внутренне перемещенные лица, могут подать заявление для постановки на учет / смену места учета в контролирующий орган по месту регистрации фактического проживания согласно справке о постановке на учет внутренне перемещенного лица, копия которой подается в контролирующий орган.
Обособленные подразделения юридического лица подают информацию об объектах налогообложения, находящихся на их балансе.
Юридическое лицо информирует о всех объектах налогообложения, кроме тех, сведения о которых предоставлены в соответствующие контролирующие органы обособленными подразделениями такого юридического лица.
В сообщении по форме № 20-ОПП предоставляется информация о всех объектах налогообложения: собственных, арендованных или переданных в аренду.
Далее
Верховний Суд постановою від 15 червня 2020 року у справі № 212/3137/17-ц поставив крапку у трирічному процесі за позовом працівника до роботодавця — гірничого підприємства про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я. Суд постановив, що невиконання роботодавцем обов`язку по забезпеченню безпечних і здорових умов праці, яке мало наслідком виникнення у позивача професійного захворювання, втрати працездатності й встановлення інвалідності, є підставою для відшкодування роботодавцем (його правонаступником) заподіяної працівнику моральної шкоди.
У статті 173 КЗпП закріплено право працівника на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків.
Частиною першою статті 2371 КЗпП передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральних втрат потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральними втратами потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інші негативні наслідки морального характеру.
У пунктах 9, 13 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до статті 2371 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Далее
На сегодняшнем заседании Кабинет министров запретил работу ночных развлекательных заведений после 23:00. При этом культурно-развлекательные заведения будут работать с некоторыми ограничениями. Об этом сообщил министр культуры и информационной политики Александр Ткаченко, пишет РБК-Украина.
«Вопрос возник по поводу несогласованности многих пунктов, которые принимались по ограничениям для учреждений культуры и, например, развлекательных клубов ночных. Мы все видим, как они работают ночью, ничто им не мешает», — отметил он.
Ткаченко добавил, что для учреждений культуры, в том числе театров и кинотеатров, существуют ограничения в виде рассадки в шахматном порядке и ограничения в работе до 22:00.
По его словам, культурные учреждения смогут работать до 23:00 при определенных ограничениях.
Далее
8 июля Кабинет министров утвердил Порядок мероприятий во время введения комендантского часа и установления специального режима светомаскировки. Он может применяться в отдельных местностях, где введено военное положение, пишет strana.ua.
Документ принят с целью обеспечения реализации положения пункта 5 части первой статьи 8 закона Украины «О правовом режиме военного положения». Постановление определяет такие термины, как блокпост, комендант, патруль, пропуск, светомаскировка.
Согласно документу, комендантский час и установление специального режима светомаскировки вводится приказом военным командованием или военной администрацией.
Приказом назначается комендант, определяются время, в течение которого действуют комендантский час и специальный режим светомаскировки, границы территории их введения, способы реализации мероприятий по поддержанию правопорядка, порядок движения железнодорожного, автомобильного, морского, речного, воздушного транспорта, порядок создания, функционирования и местонахождение комендатуры и ее состав.
Далее
Аналіз положень статті 42 КЗпП України дає підстави для висновку, що визначення переважного права на залишення на роботі можливе лише між працівниками, котрі обіймають тотожні посади, тобто посади з однаковими назвами, при цьому працівники мають однакові спеціальні трудові права та обов’язки. На цьому наголосив Хмельницький апеляційний суд при розгляді справи № 669/1222/19, інформує прес-служба суду.
Колишня працівниця селищної ради звернулася до районного суду з позовом, в якому пояснила, що з 1 жовтня 1993 року вона працювала в установі на посаді рахівника-касира. Селищний голова звільнив її з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з реорганізацією сільських рад шляхом їх приєднання до селищної ради.
Це звільнення вона вважає незаконним, оскільки її не попередили про майбутнє звільнення та не врахували переважного права на залишення на роботі, а також відповідач не запропонував їй іншу роботу в установі. Тому просила місцевий суд визнати незаконним і скасувати відповідне розпорядження, поновити її на роботі на посаді рахівника-касира, стягнути з селищної ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день поновлення на посаді.
Районний суд визнав, що її звільнення селищна рада провела з дотриманням вимог закону і у позові відмовив.
Із таким висновком суду першої інстанції погодився і апеляційний суд.
Суддівська колегія звернуала увагу, що докази у справі достовірно вказують на те, що у 2018 році відбулася реорганізація структури апарату управління селищної ради та її виконавчих органів, а також затверджено новий штатний розпис працівників, до якого не включено посаду рахівника-касира.
«З матеріалів справи вбачається, що займана (позивачкою) посада рахівника-касира була єдиною у структурі працівників апарату Ради. У неї не було тотожної посади за організаційно-структурними ознаками, внаслідок чого підстави для визначення переважного права на залишення на роботі відсутні», – констатує суд.
Також апеляційний суд зауважує, оскільки обов’язок з працевлаштування працівника покладається на власника або уповноважену ним особу з дня попередження про звільнення до дня розірвання трудового договору, то роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
У селищній раді за той час вакантними були дві посади – спеціаліста І категорії відділу економічного розвитку, інвестицій, регуляторної діяльності та земельних відносин (за конкурсом) і оператора котельні (сезонна робота). Одночасно з попередженням про звільнення рада запропонувала позивачці іншу роботу на посаді спеціаліста І категорії відділу, однак, вона відмовилася від цієї посади, яка досі вакантна. Посаду оператора котельні рада правомірно їй не пропонувала через відсутність у неї відповідної кваліфікації і спеціальних знань.
«З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звільнення проведено відповідачем з дотриманням вимог закону, внаслідок чого підстави для поновлення її на роботі та стягнення з Ради середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні», – зазначає апеляційний суд.
Разом із тим, суд зауважує, що в справі відсутні належні та допустимі докази про дату вручення позивачці копії розпорядження про звільнення або трудової книжки.
«Таким чином, у суду першої інстанції були відсутні підстави для висновку щодо пропуску (позивачкою) строку звернення до суду з позовом. До того ж, установивши, що звільнення проведено відповідачем з дотриманням вимог закону, суд першої інстанції помилково відмовив у позові як за безпідставністю вимог, так і через пропуск позивачкою строку звернення до суду», – йдеться у постанові апеляційного суду.
У решті рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається, вважає колегія суддів апеляційної інстанції.
З 1992-2001 рр. в Україні видавався державний акт на земельну ділянку рожевого (червоного) кольору, постійного або тимчасового користування, який не містив кадастрового номеру земельної ділянки.
Крім відсутності інформації щодо кадастрового номеру, такі державні акти могли містити дані щодо декількох земельних ділянок з різними цільовими призначеннями. Наприклад, для ведення особистого селянського господарства, а також для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Це спричиняло певні незручності у випадку, коли власник мав намір передати (продати, подарувати) одну з ділянок іншій особі.
Відповідно до ст. 7 Земельного кодексу України 1990 року було визначено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим.
Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надавалась Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Відповідно до ст. 9, 17, 19 того ж Кодексу сільські, селищні, міські Ради народних депутатів надавали земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Станом на сьогодення, багато спадкоємців зіштовхнулись із проблемою спадкування постійного права користування земельною ділянкою.
В даній статті розкриємо актуальні питання, які можуть виникати у Вас під час самостійного аналізу питання спадкування постійного права користування земельною ділянкою.
Так, тривалий час існувала практика судів, які відмовляли у задоволенні позовів про спадкування постійного права користування земельною ділянкою.
Але, Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 відступила від висновку про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта про володіння без укладення договору про право користування із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.
У постанові від 20 листопада 2019 року викладено новий висновок про правильне застосування норм права:
