2 червня 2020 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення соціальних гарантій для окремих категорій осіб».
Закон передбачає збільшення розміру допомоги на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, яка призначається відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», з 2 до 2,5 прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, а на дітей з інвалідністю — до 3,5 прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
При визначенні права на призначення допомоги на дітей одиноким матерям відповідно до цього Закону застосовуватимуться умови, встановлені для призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Законом розширено коло осіб, які матимуть право на призначення державної соціальної допомоги на догляд відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», також одинокими особами, які досягли 80-річного віку, та які за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду і одержують пенсію відповідно до законів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» або «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Державна соціальна допомога на догляд таким особам призначатиметься у розмірі 40 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, за рахунок коштів Державного бюджету України.
Законом встановлено допомогу відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» на здобуття економічної самостійності малозабезпеченій сім’ї, яка надається у вигляді одноразової безвідсоткової поворотної фінансової допомоги непрацюючій працездатній особі з числа членів малозабезпеченої сім’ї для організації підприємницької діяльності та виведення сім’ї з бідності. Порядок надання такої допомоги, її розмір та умови повернення визначатиме Кабінетом Міністрів України. При цьому, непрацюючою працездатною особою визнаватиметься особа працездатного віку з числа членів малозабезпеченої сім’ї, яка за станом здоров’я здатна до активної праці і не працює, не служить, не здобуває освіту за денною формою у закладах повної загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти.
Законом змінено визначення середньомісячного сукупного доходу сім’ї, який застосовується при визначенні розміру допомог відповідно до законів України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям».
Також передбачено, що порядок призначення, умови виплати та підстави для припинення виплати державної соціальної допомоги, перелік документів, необхідних для призначення допомоги малозабезпеченим сім’ям та особам з інвалідністю з дитинства і дітям з інвалідністю, встановлюватиметься Кабінетом Міністрів України.
Законом внесено зміни до Закону України «Про зайнятість населення», якими розширено коло осіб, які потребують додаткового сприяння у працевлаштуванні, зокрема, доповнено цей перелік непрацюючими працездатними особами з числа членів малозабезпечених сімей, які отримують державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Водночас, розширено перелік заходів щодо сприяння зайнятості населення, який доповнено пунктом щодо активізації та інтеграції на ринок праці непрацюючих працездатних осіб з числа членів малозабезпечених сімей.
Далее
Міністерство юстиції України збирається створити єдину базу даних, де буде розміщена вся інформація про майнові права у цифровому вигляді в рамках проекту «Електронний архів БТІ». Про це повідомили у прес-службі Мін’юсту.
Згідно з повідомленням, архів також буде містити сканкопіі документів, на підставі яких здійснювалася реєстрація прав власності до 2013 року.
Міністерство веде переговори з громадськістю та місцевою владою для втілення нового проекту.
У Мін’юсті стверджують, що реалізація «Електронного архіву БТІ» буде сприяти:
Далее«Оцифровка 100% відомостей про зареєстроване нерухоме майно – заставу ефективного захисту громадян і бізнесу від шахрайських дій», – підкреслили в прес-службі.
За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 428/3476/17.
Держава має створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Статтею 72 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Звертаючись до суду з позовом у справі № 428/3476/17, КП як на підставу своїх позовних вимог посилалось на те, що відповідачі відсутні у спірній квартирі понад шість місяців.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Крім того, ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що показання свідків щодо відсутності відповідачів у місці проживання, які оцінені апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, не є належними доказами, оскільки ґрунтуються на припущеннях.
Також апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що інформація щодо перетинання відповідачами кордону України свідчить лише про періодичну їх відсутність за місцем реєстрації. Крім того, судом першої інстанції не встановлено відсутність поважних причин не проживання відповідачів за місцем реєстрації.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі безперервно перебували за межами території України, колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалася на ту обставину, що тривалі зв’язки зі спірною квартирою були встановлені Сєвєродонецьким міським судом Луганської області у справі № 428/1611/15-ц, рішенням якого визнано право ОСОБА_1 на вказану квартиру.
Крім того, відомості про наявність іншого житла, яке належить відповідачам на праві власності, матеріали справи не містить. Отже, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Крім принципів цивільного права — справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem », яка означає « У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Апеляційний суд правомірно керувався тим, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, пріоритетним в даному випадку є саме захист житлових прав від неправомірного втручання держави.
Таким чином, доводи касаційної скарги про безпідставність застосування судом практики Європейського суду з прав людини не ґрунтуються на законі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.
Далее
Касаційний господарський суд висловився щодо підстав припинення зобов’язання (постанова від 19.05.2020, справа № 910/9167/19).
Суд дійшов висновку, що як предмет договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.
У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов`язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.
Повний текст постанови — за посиланням: https://app.pravosud.com.ua/public/docs/59469238/
Законом № 466-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» змінено штрафні санкції за порушення порядку подання інформації контролюючим органам про угоди щодо оренди об’єктів нерухомості. Такий порядок передбачено в спеціальній ст. 119-1 Податкового кодексу.
Головне управління ДПС у Сумській області роз’яснило відповідні положення.
Відповідно до пп. «б» пп. 170.1.5 п. 170.1 ст. 170 ПКУ у разі вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення договору оренди об’єктів нерухомості нотаріус зобов’язаний надіслати інформацію про такий договір контролюючому органу за податковою адресою платника податку — орендодавця. За порушення порядку та/або строків подання зазначеної інформації нотаріус несе відповідальність, передбачену статтею 119-1 ПКУ.
Так, пунктом 119-1.1 статті 119-1 визначено, що порушення нотаріусом порядку та/або строків подання інформації щодо посвідчення договорів оренди об’єктів нерухомості в разі вчинення такої нотаріальної дії тягне за собою накладення штрафу в розмірі 680 гривень за кожне таке порушення.
Дії, передбачені пунктом 119-1.1 статті 119-1, вчинені суб’єктом, до якого протягом року було застосовано штраф за таке порушення, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 1360 гривень за кожне таке порушення.
Аналогічні штрафи за порушення порядку подання зазначеної інформації застосовуватимуться і до посередників зі здачі нерухомості в оренду.
Адже згідно з пп. 170.1.6 п. 170.1 ст. 170 ПКУ суб’єкти господарювання, які провадять посередницьку діяльність, пов’язану з наданням послуг з оренди нерухомості (рієлтори), зобов’язані надіслати інформацію про укладені за їх посередництвом цивільно-правові договори (угоди) про оренду нерухомості до контролюючого органу за місцем своєї реєстрації в строки, передбачені для подання податкового розрахунку, за встановленою формою.
За порушення порядку та/або строків подання зазначеної інформації рієлтор несе відповідальність, передбачену статтею 119-1 ПКУ.
Нормами ст. 77 ПК не передбачено коригування (оновлення) вже оприлюдненого плану-графіка, як і не передбачено можливості формування місячних, квартальних чи інших різновидів планів-графіків перевірок щодо дотримання податкового законодавства та не встановлено строки для їх оприлюднення, не закріплено право контролюючого органу на коригування (оновлення) оприлюдненого плану-графіка перевірок (крім випадків зміни найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок).
Відповідне положення міститься у постанові ВС від 8 жовтня 2019 року у справі № 826/11217/18.
Обставини справи
Підприємство звернулося до суду з адміністративним позовом до ДФС, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ ДФС «Про проведення документальної планової виїзної перевірки ТОВ «КУН-УКРАЇНА» , як такий, що прийнятий контролюючим органом за відсутності підстав для проведення перевірки.
З посиланням на норми пункту 77.1 статті 77 Податкового кодексу та Порядку формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків, позивач зазначає, що план-графік документальних планових перевірок має бути відкритим та сформованим на цілий рік не пізніше 25 грудня, що передує року, в якому буде здійснено перевірку. Чинним законодавством України не передбачено коригування у поточному році вже сформованого і затвердженого річного плану-графіка проведення перевірок шляхом включення до нього нових платників податків.
Суд першої інстанції рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов позивача задовольнив.
ДФС подало касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
ВС погодився з рішеннями попередніх судів, з огляду на таке.
План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки. Оновлення річного плану-графіка здійснюється у разі його коригування.
Нормами статті 77 ПК не передбачено коригування (оновлення) вже оприлюдненого плану-графіка, як і не передбачено можливості формування місячних, квартальних чи інших різновидів планів-графіків перевірок щодо дотримання податкового законодавства та не встановлено строки для їх оприлюднення, не закріплено право контролюючого органу на коригування (оновлення) оприлюдненого плану-графіка перевірок.
Як вже зазначено, згідно з Порядком план-графік для документальних планових перевірок щодо дотримання податкового законодавства має бути річним; формування квартального плану-графіка передбачено тільки для проведення перевірок з питань державної митної справи.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що включення до затвердженого і оприлюдненого річного плану-графіка проведення перевірок в поточному році інших платників податків не відповідає нормам пункту 77.1 статті 77 ПК. Врегулювання порядку проведення податкових перевірок на рівні закону свідчить, що законодавцем це питання розуміється в контексті гарантій прав платників податків. Ці гарантії однорідні із загальними гарантіями захисту від необмеженого державного контролю. Так, відповідно до частини першої статті 5 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» внесення змін до річних планів здійснення заходів державного нагляду (контролю) не допускається, крім випадків зміни найменування суб’єкта господарювання та виправлення технічних помилок.
Процедурні порушення при призначенні перевірки мають наслідком протиправність прийнятого керівником податкового органу наказу про проведення перевірки.
Зауважимо, що в останніх змінах до Податкового кодексу (Закон № 466) встановлено, що допускатиметься внесення змін до плану-графіка не частіше за один раз в першому і один в другому кварталі відповідного року, крім випадків, коли зміни пов’язані зі змінами найменування платника податків, який вже був включений в план-графік, і виправлення технічних помилок.
Далее
Захисник особи, засудженої за незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2 ст. 289 КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років із конфіскацією майна, оскаржив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів до Верховного Суду. У касаційній скарзі захисник просив судові рішення змінити, зокрема, перекваліфікувавши дії особи з ч. 2 ст. 289 на ч. 1 ст. 191 КК України (розтрата чужого майна, яке перебувало у віданні особи). Скаржник стверджував, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про наявність у діях особи складу інкримінованого їй злочину.
Як зазначено в постанові ККС ВС, апеляційний суд не приділив належної уваги тому, що, за змістом п. 1 примітки до ст. 289 КК України, незаконним заволодінням транспортним засобом вважається умисне протиправне вилучення транспортного засобу з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі.
Дійсно, таке заволодіння може бути вчинене таємно чи відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства чи погроз. Разом з тим закінченим злочин вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна чи буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі, а якщо заволодіння відбувається під час руху такого засобу – з моменту встановлення контролю над ним.
Проте, всупереч наведеним вище приписам закону, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 2 ст. 289 КК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що факт незаконного заволодіння транспортним засобом відбувся саме в момент реалізації засудженим цього автомобіля іншій особі.
Водночас поза увагою судів залишилося те, що автомобіль засудженому передала власниця відповідно до договору оренди з можливістю його експлуатації за цільовим призначенням. І цей автомобіль перебував у засудженого кілька місяців. Також особі було добровільно передано реєстраційні документи на автомобіль та ключі від нього. Цих обставин ніхто з учасників кримінального провадження не заперечував.
Отже, засуджений протиправно або поза волею власника не вилучив автомобіля, а отримав його в тимчасове користування на підставі договору оренди, після чого транспортний засіб перебував у нього протягом кількох місяців за згодою власника. Проте згодом чоловік, не маючи права розпоряджатися цим автомобілем, таємно від власника продав його та отримав за нього гроші.
Викладені обставини свідчать про те, що засуджений не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, оскільки він мав право на користування належним потерпілій автомобілем, однак може бути суб’єктом злочину проти власності.
З огляду на те, що відповідно до передбачених у ст. 433 КПК України повноважень суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, що унеможливлює усунення порушень, допущених судами нижчих інстанцій у порядку касаційної процедури, ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Крім того, особа була звільнена з-під варти.
Детальніше з текстом постанови ККС ВС у справі № 755/16101/16-к (провадження № 51-3140км19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/88232446.
Статья 130 КУоАП Украины предусматривает штраф за вождение в нетрезвом виде. Его размер зависит от повторности правонарушения и размера необлагаемого налогом минимума доходов граждан.
За вождение в нетрезвом состоянии водителю грозит штраф в размере 10200 грн (600 НМДГ) и лишение прав на год. Если в течение года водитель попадается пьяным за рулем второй раз, его оштрафуют на 20400 грн (1200 НМДГ) с лишением права управлять ТС на 3 года с оплатным лишением транспортного средства или без такового.
Если водитель в течение года сел за руль нетрезвым в третий раз, штраф составит 40800 грн (2400 НМДГ), а право водить транспортное средство можно будет возобновить только через 10 лет.
С 01.07.2020, согласно Закону № 321-IX, за вождение в пьяном виде наступает уголовная ответсвенность по ст. 286-1 УК Украины.
Она предусматривает штраф от 17 до 34 тыс. грн и лишение прав на срок до 3 лет.
Ранее к уголовной ответственности должны были начать привлекать водителей с 1 января 2020 года, но в Раде эту дату решили отсрочить.
Уголовная ответственность с 1 июля наступает за такие нарушения:
⚡Ключові тези:
✔️У квітні 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 865 360,07 грн ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 звернути стягнення на належне ОСОБА_3 майно, що перебуває в іпотеці згідно з договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, шляхом проведення прилюдних торгів і продажу предмета іпотеки за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При розгляді справи відповідачку ОСОБА_3 було замінено відповідачем ОСОБА_1 , якому на час звернення до суду з позовом належало нерухоме майно, передане в іпотеку.
Позов мотивовано тим, що 24 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі — ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі — ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № СМ-SME А00/028/2006, відповідно до умов якого банк надав позичальниці 66 500,00 дол. США кредиту з терміном повернення до 22 листопада 2013 року, а остання зобов`язалася в порядку, передбаченому умовами кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SME А00/028/2006 27 вересня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки № РМ-SME А00/049/2007, відповідно до умов якого в іпотеку банку передано нерухоме майно: нежитлове приміщення, частина складсько-торгового комплексу (літ «А-2») загальною площею 24,8 кв. м (приміщення № 11 ), що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить на праві власності ОСОБА_3 .
Усі права вимоги за зазначеними договорами перейшли до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на підставі договору від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», про відступлення права вимоги — купівлі-продажу кредитного портфеля.
Позичальниця узятих на себе зобов`язань належним чином не виконувала, унаслідок чого станом на 24 березня 2015 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором визначена у сумі 2 865 360,07 грн, яка складається з: 48 594,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 1 124 477,19 грн — заборгованості за основною сумою боргу за кредитом; 16 138,52 дол. США, що еквівалентно до офіційного курсу Національного банку України 373 445,35 грн — заборгованості за нарахованими та несплаченими відсотками; 5 469 750,13 грн — пені за невиконання умов кредитного договору, з яких позивач просив стягнути пеню у розмірі 1 367 437,53 грн.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, — на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2»), загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_3 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» з початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.
Постановою Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції вчастині визначення розміру заборгованості за кредитним договором змінено. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржниками не виконане, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у сторони справи статусу фізичної особи — підприємця (далі — ФОП) не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Основним питанням, на яке має надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.
На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у апеляційній і касаційній скаргах особа, яка їх подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи в першій та апеляційній інстанціях, а також перегляд справи в касаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли як на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи в касаційній інстанції.
ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Господарським процесуальним кодексом України (далі — ГПК України), у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).
За положеннями статті 1 ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до цього суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України в названій редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна — правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
Оскільки юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, то і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на вказаний час. Ухвала про відкриття провадження у справі постановлена суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області 27 квітня 2015 року (т. 1, а. с.55). Тому і ЦПК України та ГПК України підлягають застосуванню із врахування вимог частини третьої статті 2 ЦПК України про те, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
На обгрунтування доводів про господарську юрисдикцію спору особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на вимоги статтей 4, 20, 30 ГПК України. Такі посилання є безпідставними, оскільки зазначені норми набули чинності вже після відкриття провадження у справі, а відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Також не можна враховувати посилання на статтю 45 ГПК України, оскільки ця норма на час звернення до суду з позовом виключена на підставі Закону № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі — Закон № 3674-VI) з указаного Кодексу.
✔️У справі, яка розглядається, позивач — іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи — первісного власника предмета іпотеки ОСОБА_3 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, забезпечених іпотекою.
22 жовтня 2015 року представником позивача подано клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем ОСОБА_1 . Клопотання мотивовано тим, що станом на 24 вересня 2015 року предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року про укладення мирової угоди від 01 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Кажан люкс».
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2015 року клопотання задоволено.
Судом враховано, що вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2007 року на підставі договору про поділ нерухомого майна від 01 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., що вбачається з інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
17 вересня 2009 року вказане нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Кажан люкс» на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 03 — 07 вересня 2009 року, видане виконкомом Львівської міської ради, оскільки 28 липня 2009 року прийнято до статутного фонду ТОВ «Кажан люкс» як внесок засновника ОСОБА_3
Відповідно до ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-48 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Кажан люкс» затверджено мирову угоду між сторонами спору, за умовами якої, зокрема, відповідач — ТОВ «Кажан люкс» на погашення заборгованості передає ОСОБА_1 у тому числі і нежитлове приміщення № 11 , частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, розташовану у АДРЕСА_3 .
Тобто зазначене майно перейшло у власність ОСОБА_1 у результаті господарського спору, який виник при здійсненні ним господарської діяльності.
26 березня 2010 року зазначене нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі ухвали Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року у справі № 04/38-38. (т. 2, а. с.176-177)
Разом з тим при вирішенні вказаного спору Велика Палата Верховного Суду при визначенні юрисдикційності бере до уваги таке.
21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто з відповідачок солідарно заборгованість за кредитним договором від 24 листопада 2006 року в розмірі 637 344 грн 72 коп. (т. 1, а. с.136-138).
Тобто питання стягнення заборгованості з позичальниці ОСОБА_2 уже вирішено судом.
Разом з тим суди частково задовольнили і позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 .
Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитися з урахуванням такого.
✔️Суд може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за основним зобов`язанням у разі, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положень статті 11 Закону № 898-ІV, якщо одночасно заявлені вимоги про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником.
✔️ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодаржателем при зверненні стягнення на предмет іпотеки, як з позичальника з неї за рішенням суду від 21 серпня 2012 року стягнуто заборгованість за кредитним договором. Тому в позові до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити.
Фактично позовні вимоги заявлені до іпотекодавця, яким є ОСОБА_1 , та щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
Правовідносини з іпотеки врегульовані як у ЦК України так і у Законі № 898-IV.
Відповідно до Закону № 898-IV іпотека — це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Визначення іпотеки передбачено й у статті 575 ЦК України, згідно з якою іпотека — це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).
Відповідно до визначення термінів у статті 1 Закону № 898-IV основне зобов`язання — це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
Згідно із чинним законодавством іпотекою забезпечуються зобов`язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
Безпосередньо Законом № 898-IV визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, а отже, іпотека не може існувати самостійно без основного зобов`язання.
Суб`єктами іпотечних правовідносин Закон № 898-IV визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.
Іпотекодавець — особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
Майновий поручитель — особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи — боржника.
✔️Необхідно враховувати, що згідно зі статтею 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов`язань. Поручитель і майновий поручитель є суб`єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб`єктом такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як порука, а майновий поручитель є суб`єктом іншого виду забезпечення виконання зобов`язання — застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
✔️Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 глави 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14).
✔️Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.
✔️Отже, можна зробити висновок, що боржник за основним зобов`язанням та майновий поручитель — іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором (стаття 541 ЦК України).
Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі в частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.
Відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, оскільки у момент передачі майна в іпотеку іпотекодавець не був її власником.
✔️Іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року (провадження № 6-201цс14), від 05 лютого 2014 року (провадження № 6-131цс13) та Вищий господарський суд України у своїй постанові від 09 лютого 2015 року (провадження № 54/315), з якими мав бути обізнаний і суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, залучити до участі у справі власника майна переданого в іпотеку, і який отримав це майно у результаті розгляду господарського спору як суб`єкт підприємницької діяльності.
У даному випадку всі обов`язки іпотекодавця перейшли до ОСОБА_1 у момент переходу до нього права власності на предмет іпотеки і при цьому не має значення чи був він обізнаний з тим, що вказане майно обтяжене.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-ІV іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки виникає також з підстав, установлених статтею 12 Закону № 898-ІV, а саме: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до статті 16 ЦПК України (у редакції, на час відкриття провадження у справі) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
✔️Оскільки не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Таку правову позицію висловлено і в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року(провадження № 6-229цс14).
При вирішенні питання щодо юрисдикції спору Велика Палата Верховного Суду враховує, що ОСОБА_1 набув право власності на предмет іпотеки саме в результаті здійснення господарської діяльності як ФОП, на підставі ухвали господарського суду при вирішенні господарського спору, стороною якого він був.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи — підприємця та їх правового статусу.
Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.
За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплене й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки — підприємця. При цьому правовий статус «ФОП» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Тому у вказаних правовідносинах з одного боку є юридична особа — ТОВ «ОТП Факторинг Україна», а з іншого — ФОП ОСОБА_1 . І в цьому випадку ОСОБА_2 не є стороною спору про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки спір з нею вже вирішено, а солідарна відповідальність з іпотекодавцем у боржника за основним договором відсутня.
✔️Спір з ОСОБА_1 , який набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і у результаті здійснення підприємницької діяльності, заявлений юридичною особою, за своїм суб`єктним складом і відповідно до вимог ЦПК України та ГПК України, що були чинними на час відкриття провадження у справі, мав розглядатися за правилами господарського судочинства.
Тому провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_1 підлягає закриттю відповідно до пункта 1 частини першої статті 255 ЦПК України, у якому вказано, що суд закриває провадження у справі якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
