Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору.
Відповідне положення міститься у постанові КГС ВС від 6 лютого 2020 року у справі № 910/13271/18.
Обставини справи
ПАТ звернулося до місцевого суду з позовом до ТОВ про зобов’язання відшкодувати вартість безпідставно набутого майна в розмірі 6 300 000 грн відповідно до статей 1212, 1213 ЦК, з врахуванням індексу інфляції в розмірі 2 174 546,46 грн та з нарахуванням 3 % річних у розмірі 572 400 грн. що становить 9 106 946,46 грн.
Позовна заява мотивована тим, що у зв’язку з розірванням договору купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності (спільному майні учасників), укладеного між позивачем та відповідачем, та визнанням права власності на частку у спільній діяльності в розмірі 24 % за позивачем, а також неможливістю повернути майно у зв’язку з його фактичним знищенням, відповідач зобов’язаний повернути вартість цього майна відповідно до положень ст. 1212 та ч. 2 ст. 1213 ЦК.
Місцевий та апеляційний суд позов не задовольнили.
Позиція Верховного Суду
ВС не погодився з рішеннями попередніх судів.
Об’єктивними умовами виникнення зобов’язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають:
1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);
2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого);
3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого;
4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Відповідно до ст. 1212 ЦК безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Загальна умова частини першої ст. 1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов’язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди, зокрема, дійшли висновку, що договірний характер правовідносин, що існували між сторонами і на підставі яких виникло право вимоги та обов’язок повернення коштів, виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК.
Однак, приймаючи рішення, суди попередніх інстанцій не врахували вищенаведених вимог закону та невірно застосували їх до спірних правовідносин.
Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції
Біля Верховної Ради з 1 березня 2020 року нестиме службу почесна варта Національної гвардії.
Про це повідомляє МВС України.
«Вихідними й у свята, щогодини в зимовий час і кожні дві години в літній час, проходитиме зміна почесної варти під стінами парламенту. Це не просто церемоніал, але і спосіб вшанувати гвардійців, які загинули», — зазначають у МВС.
Командувач НГУ Микола Балан заявив, що така церемонія існує в багатьох країнах світу.
Спеціальний батальйон Почесна варта 25-ої бригади охорони громадського порядку Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України нестиме службу з 10 години ранку до 18 години вечора.
Далее
В Україні збираються реформувати ЗНО до 2030 року. Про це заявила міністр науки і освіти Ганна Новосад.
– ЗНО має в певний момент відображати логіку реформи Нова українська школа. А саме – вимірювати не тільки знання, а й тестувати і навички, і компетентності, яким дітей навчають у школі. Тому що не можна говорити, що зараз не настільки важливо щось знати, а вміти, наприклад, володіти навичками медіаграмотності, креативного, творчого мислення, вміння працювати в команді, і не перевіряти це певним чином, – сказала вона.
За її словами, ЗНО з часом міститиме дещо видозмінені завдання.
– Для цього у нас є стратегія реформування оцінювання до 2030 року, яка дуже чітко показує, як буде трансформуватися ЗНО з кожним наступним рівнем Нової української школи, – сказала вона.
Новосад також прокоментувала ЗНО з математики, яке з наступного року буде обов’язковим для випускників.
– Воно буде обов’язковим для всіх випускників. Але наголошую, що, якщо учень або учениця, абітурієнти не планують вступати на програми до ВНЗ, які не потребують математики, вони не зобов’язані сертифікат подавати. Тобто фактично сертифікат ЗНО впливатиме лише на середній бал атестата, – пояснила вона.
Далее
В 2020 году на срочную службу в армию будут призывать офицеров в возрасте до 43 лет, которые не проходили военной службы, но закончили кафедры военной подготовки, получили воинское звание офицерского состава и находятся в запасе. Об этом рассказал начальник отдела комплектования офицерским составом управления персонала штаба Командования Сухопутных войск ВСУ полковник Сергей Волков, сообщает АрмияInform.
Он отметил, что для этой категории военных в соответствии с законом «О воинской обязанности и военной службе» предусмотрена военная служба по призыву для лиц офицерского состава.
Решение о призыве ежегодно принимает руководство ВС Украины и сроки призыва, объемы, военно-учетные специальности определяют приказы Министра обороны Украины и начальника Генерального штаба, отметил офицер, добавив, что на данный момент ни одного приказа не выдано, и не определены сроки, когда их призывать.
В то же время, начальная организационно-плановая работа в военкоматах с этой категорией военнослужащих уже идет. «Собирают послужные карточки, уточняют картотеки, количество этих офицеров», — отметил Сергей Волков.
По его словам, ответственность и организация этой работы возложена на военные комиссариаты. Туда офицеры запаса должны явиться и пройти медосмотр после того, как определят объемы учетных специальностей. Эти офицеры должны отвечать условиям для прохождения службы по состоянию здоровья и не иметь отсрочек, поскольку на эту категорию распространены такие же отсрочки, как и для обычных «срочников».
Затем в военкоматах проведут аттестационные комиссии, и после этого офицеров могут призвать на военную службу на 18 месяцев.
Призывать планируется путем зачисления слушателями курсов переподготовки и повышения квалификации военных вузов. Три месяца дано на подготовку по военно-учетной специальности. И потом — назначение для прохождения военной службы в, как правило, не боевых частях ВСУ, — подчеркнул полковник, отдельно уточнив, что офицеров запаса не привлекают к участию в операции Объединенных сил на Донбассе.
Впрочем, через полгода со дня призыва они могут заключить контракт на прохождение военной службы на срок от 1 года и в таком случае их могут привлечь и к участию в ООС. После окончания 18-месячного срока службы их увольняют установленным порядком в запас.
Напомним, как ранее сообщала група ИС, от призыва на срочную военную службу в Вооруженные силы Украины в прошлом году уклонились 245 тысяч человек.
26 лютого відбулося засідання Великої Палати Верховного Суду, на якому було розглянуто заяву про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 2-82/09 у зв’язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) рішенням у справі «Якущенко проти України» порушень Конвенції. Так, ЄСПЛ встановив порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, зокрема через необґрунтоване відхилення важливих доказів, представлених заявником для доведення фіктивності продажу його квартири відповідачами.
Обставини справи
Заявник проживає у Голій Пристані (Херсонська область). З кінця 1970-х років до 2001 року жив та працював у місті Південно-Сахалінськ, Росія. Але при цьому володів квартирою в Одесі. У вересні 2000 року його знайомий продав квартиру. Ця угода була засвідчена українським нотаріусом в Одесі. Продаж був від імені заявника на підставі доручення від 1 серпня 2000 року, засвідченого нотаріусом Корсаковського району Сахалінської області.
Однак уже у квітні 2001 року заявник подав позов до Іллічівського районного суду Одеси, стверджуючи, зокрема, що його знайомий продав квартиру незаконно, оскільки відповідне доручення було підроблене.
У ході проваджень суд першої інстанції запитав у нотаріуса Корсаковського району (Сахалінська область, Росія) інформацію стосовно того, чи засвідчила вона оскаржуване доручення від 1 серпня 2000 року. У квітні 2001 року вона надала витяг з реєстру нотаріальних справ за відповідний період часу, у якому не містилося відповідне доручення.
Після цього суд першої інстанції наказав провести експертизу для визначення, зокрема, того, чи підписав заявник доручення від 1 серпня 2000 року. 22 жовтня 2001 року експерт дійшов висновку про те, що заявник не підписав це доручення.
У грудні 2001 року суд першої інстанції виніс рішення на користь заявника та анулював доручення від 1 серпня 2000 року та домовленість про продаж від 26 вересня 2000 року.
5 жовтня 2005 року Одеський апеляційний суд скасував це рішення на підставі того, що один з відповідачів, покупець квартири, не був належним чином проінформований про судові слухання. Справу було повернуто до суду першої інстанції для нового розгляду.
У березні 2007 року нові власники подали зустрічний позов до суду першої інстанції, прагнучи, зокрема, визнання їхнього права на володіння квартирою на підставі договору про продаж від 26 вересня 2000 року.
6 березня 2009 року Малиновський районний суд Одеси, діючи в якості суду першої інстанції, відхилив позов заявника як необґрунтований та визнав, що нові власники мали право на володіння квартирою.
Заявник оскаржив рішення, стверджуючи, зокрема, що суд не розглянув належним чином витяг російського нотаріуса з реєстру нотаріальних справ, який не містив інформацію про оскаржуване доручення. 11 листопада 2009 року Одеський апеляційний суд відхилив апеляцію заявника та залишив у силі рішення Малиновського районного суду Одеси від 6 березня 2009 року. Заявник подав апеляцію з питань права, у якій повторив свої аргументи щодо відсутності обґрунтування з боку судів нижчих інстанцій. 14 травня 2010 року Верховний Суд відхилив апеляцію заявника з питань права, постановивши, що рішення були законними та обґрунтованими.
За таких обставин заявник подав заяву до ЄСПЛ. Заявник скаржився на те, що його послідовні та важливі аргументи не були належним чином розглянуті національними судами в порушення статті 6 Конвенції та просив виплатити йому компенсацію сумою 60 тисяч євро. Розглянувши справу у 2019 році, ЄСПЛ виніс рішення: присудити заявникові 2400 євро як відшкодування моральної шкоди та 500 євро компенсації судових витрат.
«Національні суди відхилили позов заявника, постановивши, що заявник не довів ці твердження. Що стосується твердження нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржуване доручення, національні суди відмовилися брати це твердження до уваги, без надання жодних конкретних обґрунтувань. На думку Суду, беручи до уваги, що це твердження стосувалося центральної частини справи та прямо стосувалося законності оскаржуваної угоди, національні суди не повинні були виключати цей доказ таким загальним та зневажливим чином. Крім того, Суд зазначає, що національні суди обвинувачували заявника у тому, що він не викликав нотаріуса в якості третьої сторони, але вони не розписали у подробицях, що було підставою для надання нотаріусу цього процесуального статусу.
Після цього національні суди відмовилися розглянути зміст витягу з наданого нотаріусом реєстру, оскільки, на їх думку, цей документ повинен був бути засвідчений нотаріусом на кожній сторінці. Однак, національні суди не підтримали це технічне міркування будь-яким посиланням на відповідні процесуальні вимоги. Крім того, вони залишили без відповіді твердження заявника про те, що всі сторінки витягу були склеєні, прошиті та закріплені печаткою та підписом нотаріуса на останній сторінці.
Суд вважає, що було необхідно розглянути ці питання належним чином, беручи до уваги, що суди відхилили висновок експертизи, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваному дорученні. Отримавши експертну думку, в якій говорилося, що заявник не підписував доручення, суди відхилили її переважно на підставі того, що оригінал доручення не був наданий експертові та не був розглянутий в ході суду. Однак, вони не розглянули, чи мав заявник змогу представити оригінал доручення, яке, за його словами, він не підписував. Незважаючи на відсутність відповідного аналізу, суди використали відсутність оригіналу доручення проти заявника для відхилення його справи.
Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд вважає, що національні суди не виконали свій обов’язок щодо надання обґрунтувань для своїх рішень та не розглянули послідовні та важливі аргументи, висунуті заявником. Кумулятивний ефект цих процесуальних недоліків змушує Суд дійти висновку про те, що позов заявника був відхилений довільно. Тому Суд вважає, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції», — зазначив ЄСПЛ.
Після рішення ЄСПЛ позивач звернувся до Верховного Суду. У разі, якщо суд дійде висновку про неможливість ухвалення нового рішення, позивач просив накласти арешт на квартиру, аби унеможливити її перепродаж.
Розгляд Великою палатою ВС
У ході розгляду у суддів ВП ВС виникла низка запитань. Зокрема, вони цікавилися у сторони позивача, чому він звернувся до суду, а не до нотаріуса. На це представник заявника зазначив, що, на його думку, немає підстав для звернення до нотаріуса.
Також у Суду було питання стосовно того, чи визначає сторона позивача відмінності між оцінкою дослідження доказів та оцінкою достатності доказів.
Представник заявника зазначив, що оцінка достатності доказів неможлива без їх дослідження. Зі свого боку судді вказали на той факт, що, відповідно до закону, Верховний Суд має право надавати правову оцінку доказам, а не досліджувати їх.
Рішення
Велика Палата Верховного Суду вирішила задовольнити вимоги позивача частково, скасувавши рішення Малиновського районного та Одеського апеляційного судів, направивши дану справу на розгляд до Малиновського районного суду Одеси.
З повним текстом рішення ЄСПЛ можна ознайомитися за посиланням.
Фабула судового акту: У справі оскаржувалася в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду. Апеляційна скарга заявника була залишена без руху, оскільки до неї не було додано доказів сплати судового збору та доказів надсилання копії скарги іншим учасникам справи – порушення ст. 258 ГК України. Надалі недоліки не були усунуті, і апеляційна скарга була повернута без розгляду на підставі ст. 260 та 174 ГПК України.
Заявник подав касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги, яка обґрунтовувалася тим, що заявник не був належним чином повідомлений судом про ухвалу апеляційного суду про залишення скарги без руху, проте якимось чином заявник узнав про ухвалу апеляційного суду про повернення скарги, яку він вчасно і оскаржив. (Ну грається розумник J). Саме ж поштове відправлення було повернуто органом зв’язку із відміткою «за закінченням терміну зберігання», і на думку заявника не свідчить поро початок строку на усунення недоліків апеляційної скарги.
Суд касаційної інстанції відмовив заявнику і на підставі ст. 120 ГПК України прийшов до наступного висновку.
У випадку якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв’язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Сам лише факт не отримання скаржником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв’язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об’єктивними причинами, а суб’єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Хлопчики та дівчатка припиняйте навантажувати судову систему дурнуватими скаргами, і скажіть свої працедавцям, які дають вам подібні завдання, що користуватися процесуальними правами потрібно добросовісно, інакше будете притягатися до відповідальності.
27 лютого 2020 року Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо конституційності окремого положення пункту 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України. Про це інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу.
Цим Рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551–ХІІ (далі – Закон № 3551) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Вказаними положеннями Закону № 3551 передбачено пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них (стаття 12), особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 13), учасникам війни (стаття 14), особам, на яких поширюється чинність Закону № 3551 (стаття 15), особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною (стаття 16).
Конституційний Суд України підкреслив, що держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов’язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов’язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас невиконання державою соціальних зобов’язань щодо ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону № 3551, підриває довіру до держави.
«Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону № 3551, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов’язань держави щодо соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів їхніх сімей. У разі зміни правового регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути збережені із забезпеченням можливості їх реалізації», – зазначається у Рішенні.
Ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України.
Конституційний Суд України вважає, що встановлення пунктом 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу іншого, ніж у статтях 12, 13, 14, 15 та 16 Закону № 3551, законодавчого регулювання відносин у сфері надання пільг ветеранам війни спричинює юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону № 3551, що не відповідає Конституції України.
Положення, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Далее
Позиція Верховного Суду
ВС перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12.01.2016 у с.Проліски Бориспільського району сталася ДТП за участю транспортних засобів — автомобіля «Mitsubishi», що належить ТОВ «ФК «Динамо Київ», під керуванням Особи 1, та автомобіля «Skoda Fabia», який належить ТОВ «Амако Україна», під керуванням водія Особи 2. У результаті ДТП пошкоджений належний позивачу автомобіль.
Постановою Бориспільського міськрайсуду від 30.03.2016, яка залишена без змін постановою АСКО від 5.05.2016, винним у порушенні ПДР та у вчиненні адміністративного правопорушення визнаний Особа 1. На час ДТП цивільно-правова відповідальність, пов’язана з експлуатацією автомобіля марки «Mitsubishi», була застрахована у ТДВ «СК «Альфа-Гарант».
У зв’язку з цим 13.07.2016 ТОВ «Амако Україна» звернулось до ТДВ «СК
«Альфа-Гарант» із заявою про страхове відшкодування. 1.03.2017 ТДВ «СК «Альфа-Гарант» здійснило виплату страхового відшкодування на користь ТОВ «Амако Україна» у розмірі 12639,28 грн.
Відповідно до звіту від 23.11.2016 №046/16 із визначення вартості майнового збитку, завданого власнику транспортного засобу, вартість відновлювального ремонту становила 33199,78 грн.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
У ч.1 ст.1166 ЦК передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фіз- або юрособи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з чч.1, 2 ст.1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (п.1 ч.1 ст.1188 ЦК).
Відповідно до ч.3 ст.988 ЦК страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором.
Згідно зі ст.1194 ЦК особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відповідно до п.22.1 ст.22 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1.07.2004 №1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи.
Отже, відшкодування шкоди власником транспортного засобу або винуватцем ДТП, відповідальність яких застрахована за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо у страховика не виникло обов’язку з відшкодування шкоди, або розмір шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика, а також у разі, коли страховик має право регресу до особи, яка застрахувала свою відповідальність.
Статтями 28, 29 закону №1961-IV передбачено, що шкода, заподіяна в результаті ДТП майну потерпілого, — це шкода, пов’язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті ДТП; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров’я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця ДТП.
При цьому у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок ДТП, з евакуацією транспортного засобу з місця ДТП до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент ДТП, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.
ВС в оцінці обставин справи виходить з того, що якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).
У постанові Верховного Суду України від 2.12.2015 у справі № 6-691цс15 зроблено висновок про те, що правильним є стягнення з винного водія різниці між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов’язок з відшкодування такої різниці незважаючи на те, що зазначені збитки є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати).
При цьому п.32.7 ч.1 ст.32 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що шкоду, пов’язану з втратою товарного вигляду транспортного засобу, страховик не відшкодовує.
Згідно з п.2.4 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції, Фонду державного майна від 24.11.2003 №142/5/2092, вартість матеріального збитку (реальні збитки) визначається як вартісне значення витрат, яких зазнає власник у разі пошкодження або розукомплектування колісного транспортного засобу, з урахуванням фізичного зносу та витрат, яких зазнає чи може зазнати власник для відновлення свого порушеного права користування КТЗ (втрати товарної вартості).
Відповідно до п.8.3 Методики вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників КТЗ та величини втрати товарної вартості.
За змістом наведених положень законодавства величина втрати товарної вартості входить до вартості матеріального збитку (реальних збитків).
Пунктом 1.6 Методики визначено, що величина втрати товарної вартості — це умовна величина зниження ринкової вартості КТЗ, відновленого за нормативними вимогами після пошкодження, порівняно з ринковою вартістю подібного непошкодженого КТЗ.
Пунктом 8.6 Методики передбачено два випадки, коли в разі пошкодження КТЗ і відповідного ремонту виникає фізичний знос, яким характеризується величина втрати товарної вартості: 1) унаслідок передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду; 2) унаслідок зниження міцності чи довговічності окремих елементів складових частин, захисних властивостей покриттів або
застосування для ремонту складових частин, які були в ужитку чи в ремонті.
Показник передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу є однією зі складових показника величини втрати товарної вартості транспортного засобу.
Втрата товарної вартості транспортного засобу розглядається в Методиці як економічне поняття, що охоплює, серед іншого, і втрату товарного (зовнішнього) вигляду.
Ураховуючи зміст викладеного, втрату товарної вартості можна визначити як зменшення вартості транспортного засобу, зумовлене передчасним погіршенням товарного (зовнішнього) вигляду автомобіля та (або) його експлуатаційних якостей унаслідок зниження міцності чи довговічності окремих деталей, вузлів і агрегатів, з’єднань і захисних властивостей покриттів у зв’язку з ДТП і подальшим ремонтом. Передчасні зміни геометричних параметрів, фізико-хімічних властивостей, конструктивних матеріалів і характеристик інших процесів транспортного засобу, які є наслідком проведення окремих видів ремонтних робіт, призводять до погіршення зовнішнього (товарного) вигляду, функціональних та експлуатаційних характеристик і зниження безвідмовності й довговічності транспортного засобу.
Економічна характеристика втрати товарного вигляду дозволяє віднести витрати на його відновлення до реальних збитків.
Відповідно до пп.8.6.1 п.8.6 методики величина втрати товарної вартості нараховується у разі потреби проведення ремонтних робіт з відновлення пошкоджених складових частин усіх типів КТЗ.
Тобто величина втрати товарної вартості нараховується в разі потреби проведення ремонтних робіт, що здійснюються як методами відновлення, так і методами заміни пошкоджених деталі, складової одиниці чи комплектувального виробу, які відповідають вимогам конструкторської документації усіх типів КТЗ.
Підпунктом 8.6.2 Методики визначено вичерпний перелік випадків, коли величина втрати товарної вартості КТЗ не нараховується, зокрема в разі заміни окремих складників, що не потребують фарбування та не погіршують зовнішній вигляд КТЗ (скло, фари, бампери, декоративні накладки, пневматичні шини, зовнішня і внутрішня фурнітура тощо) (підпункт «е»).
Таким чином, нарахування втрати товарної вартості передбачено, коли провадиться ремонт окремих деталей, вузлів і агрегатів, а також у разі заміни деталей, якщо це впливає на зовнішній вигляд й експлуатаційні якості транспортного засобу. Втрата товарної вартості не нараховується у разі заміни деталей, вузлів і агрегатів, що не потребують фарбування, за умови, що це не впливає на зовнішній вигляд й експлуатаційні якості автомобіля (заміна двигуна на новий, заміна фар, ліхтарів, скла, шин тощо). Якщо ж у разі заміни деталей, вузлів і агрегатів буде потрібне фарбування, то за умови, що це впливає на зовнішній вигляд транспортного засобу, втрата товарної вартості нараховується.
Системний аналіз п.32.7 ч.1 ст.32 закону №1961-IV, ст.22, абз.3 п.3 ч.1 ст.988, стст.1166, 1187, 1194 ЦК, пп.1.6, 8.6, 8.6.1, 8.6.2 Методики дає можливість дійти висновків, що власник пошкодженого внаслідок ДТП транспортного засобу має право на відшкодування у повному обсязі завданої йому майнової шкоди. При цьому, якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то в такому разі майнова шкода у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, в загальному порядку.
Відповідно до чч.1, 2 ст.22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил ст.22 ЦК, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Під час застосування наведених норм права підлягає врахуванню правовий висновок щодо їх застосування, викладений у постанові ВП ВС від 4.07.2018 у справі №755/18006/15-ц(пп.68—70): ст.1191 ЦК та ст.38 закону №1961-IV, з одного боку, і ст.993 ЦК та ст.27 закону «Про страхування», з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому законом №1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у ст.38 зазначеного закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Згідно зі ст.993 ЦК та ст.27 закону «Про страхування» до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов’язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов’язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов’язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.
У зазначеному рішенні ВП ВС відступила від висновку, сформульованого ВСУ у постанові від 23.12.2015 у справі №6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
З урахуванням наведеного ВС визнає помилковим посилання суду першої інстанції, із яким погодився суд апеляційної інстанції, на аналогічний правовий висновок ВСУ, відповідно до якого право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.
З урахуванням того, що цивільно-правова відповідальність, пов’язана з експлуатацією автомобіля марки «Mitsubishi», була застрахована у ТДВ «СК «Альфа-Гарант», майнова шкода повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, лише у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком (франшиза, втрата товарної вартості, страховий ліміт).
Водночас судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, що різниця між страховою виплатою та загальною сумою завданої шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача, виникла саме внаслідок зазначених законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком.
Надаючи оцінку запереченням відповідача щодо недоведеного розміру виплаченого страхового відшкодування, суд першої інстанції навів посилання на правовий висновок ВСУ, відповідно до якого право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. ВП ВС відступила від зазначеного правового висновку, визнавши, що наведений правовий висновок не відповідає змісту та сенсу чинного законодавства.
З огляду на зазначене ВС погоджується з доводами касаційної скарги про те, що для правильного вирішення справи необхідним є встановлення суми страхового відшкодування, яке сплачено на користь позивача ТДВ «СК «Альфа-Гарант», проте відповідні докази у матеріалах справи відсутні, як і відсутні відповідні результати оцінки відповідного доказу, з якого суди дійшли висновку про те, що страхова виплата складала 12639,28 грн.
Зважаючи на наведене, ВС установив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про наявність підстав для задоволення позову; не дослідили повно та всебічно наявні у справі докази, не встановили обставини сплати ТДВ «СК «Альфа-Гарант» на користь позивача страхової виплати, її розміру, підстав, відповідного розрахунку, що унеможливило встановлення обставин, за яких у потерпілої особи виникло право на пред’явлення вимог до безпосереднього завдавача шкоди.
Далее
Фабула судового акту: Зазвичай боржник боргів не повертає, а після рішення суду про стягнення боргу, шукає псевдоправових способів невиконання чи затягування виконання такого рішення, що може розтягуватися на десятиліття. Водночас боржнику істотно допомагає державний виконавець, який також постійно вигадує начебто правові підстави для виправдання своє бездіяльності.
Так, у випадку коли боржник володіє спільно з іншою особою об’єктом нерухомості на праві спільної часткової власності застосовувалися схема при якій стягнення на частку боржника у такій нерухомості відбувалося лише після виділу цієї частки в натурі та припинення спільної часткової власності на нерухомість. На практиці це практично неможливо були реалізувати. І були навіть «розумні» рішення ВС, які підтверджували начебто законність такої схеми.
Проте здоровий глузд переміг і Велика Палата сформульована розумну позицію.
Якщо нерухомість належить боржнику на праві спільної часткової власності, тобто у правовстановлюючих документах визначені частки співвласників, то частка боржника є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути продана з публічних (електронних) торгів БЕЗ виділення в натурі та згоди інших співвласників.
Якщо нерухомість належить боржнику на праві спільної сумісної власності, як переважна кількість усієї нерухомості подружжя, то для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні. Це окремий позов, який зобов’язаний ініціювати виконавець, боржник звісно не буде.
Це передбачено частиною 6, ст. 48 ЗУ «Про виконавче провадження» та ст. 366 ЦК України, і тлумачиться саме так як наведено вище.
Отже, запамятаймо, що сказала Велика Палата ВС: поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями. Це важливо у розмові із ледачими виконавцями рішень суддів.
Справа № 367/6231/16-Ц від 15.01.2020
Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський підписав наказ «Про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих спортивних заходів».
Наказ встановлює порядок залучення медичних працівників до проведення фізкультурно-оздоровчих заходів та спортивних змагань, які визначають організатори відповідно до вимог відповідних міжнародних федерацій, та роботу медичних працівників у закладах фізичної культури і спорту. Також це передбачає скасування наказу Міністерства молоді та спорту та Міністерства охорони здоров’я від 27.12.2017 №5232/1746 «Про затвердження Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту», що встановлював монополію на отримання довідок для допуску до масових змагань у спортивних диспансерах.
Зараз документ передано до Міністерства охорони здоров’я України. Після підписання його всіма сторонами буде, нарешті, закрите питання з медичними довідками, яке кілька років викликало негативний резонанс.
При цьому МКМС наголошує, що здоров’я кожної людини – це її власна відповідальність, а профілактичні медичні заходи є невід’ємною частиною супроводу занять спортом та участі у спортивних заходах. Тепер всі громадяни зможуть проходити медичні огляди в медичних закладах за місцем проживання чи в будь-якій зручній клініці.
Далее
