Аналіз основних правових висновків в спорах, пов’язаних зі стягненням заборгованості за кредитними договорами та зверненням стягнення на іпотеку, прийнятих Великою Палатою ВС протягом 2019 року
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ
На мою думку, найактуальніший правовий висновок за 2019 рік. Проблема питання у тому, що клієнти ПриватБанку при отриманні кредитної картки підписували лише один документ – заявку на приєднання до умов публічної оферти надання банківських послуг. Звичайно з умовами оферти та самими правилами банк нікого не знайомили. У них у банку настільки широкі можливості, що вони порушують права позичальників. На жаль, на це суди завжди закривали очі. Мається на увазі, що банк нараховував взагалі нічим не обґрунтовану заборгованість за користування кредитним лімітом, яка взагалі ніяким чином не збігалася навіть з тими умовами, які банк вказував у своїх позовних заявах. Проте, Велика Палата Верховного Суду усе кардинально змінила своїм правовим висновком, викладеним у постанові № 342/180/17 від 03.07.2019 року. Колегія суддів прийшла до висновку, що такий порядок укладення кредитного договору не є прийнятним, а самого клієнта потрібно в письмовому вигляді повідомляти про усі істотні умови кредитування (строк кредитування, процентну ставку, розмір пені та штрафів і так далі). Це обумовлено тим, що пересічний споживач банківських послуг, з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити своє право бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг — це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Як наслідок, Велика Палата вказала, що банк не має права нараховувати та стягувати зі своїх клієнтів проценти та пеню за виданими кредитними картками. Лише суму виданого кредиту у вигляді використаного кредитного ліміту картки.
Правовий висновок на користь банків. Предметом спору була позовна заява банку про стягнення заборгованості за іпотечним кредитом. Нюанс справи полягав у тому, що банк подав позовну заяву до моменту спливу шестидесятиденного строку, встановленого законом, протягом якого позичальник може погасити прострочену суму боргу та «припинити» вимогу про дострокове повернення кредиту. Позиція позичальника і ґрунтувалася на тому, що на момент подачі позову ще не настав строк повернення усієї суми кредиту, а тому суд не мав права задовольнити позовні вимоги на усю суму тіла кредиту. Проте, колегія суддів Великої Палати вказала, що дійсно законом встановлено строки в межах яких позичальник може сплатити прострочену суму заборгованості та «припинити» вимогу про дострокове повернення усього кредиту і сплачувати заборгованість згідно погодженого графіку. Але, суд вказав, що направлення вимоги не є видом досудового врегулювання заборгованості та подача позовної заяви до закінчення строку на виконання вимоги банку не є безумовною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 року № 521/21255/13-ц.
Один з висновків, який кардинально змінив судову практику. До нього вважалося, що кредитор, який подав позовну заяву про стягнення заборгованості за кредитним договором, при зверненні до суду з новим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки повинен сплатити судовий збір, як за немайнову вимогу. Це було обумовлено тим, що за подачу позову про стягнення боргу кредитор вже сплатив судовий збір, як за майнову вимогу, а позов про звернення стягнення є тим же стягненням боргу, проте, за рахунок конкретно визначеного майна. Однак, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 907/9/17 від 26.02.2019 року відступила від вищезазначеної практики та постановила, що за подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки слід сплачувати судовий збір, як за майнову вимогу, в незалежності від того чи є судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Такий правовий висновок був зазначений ще у березні 2018 року. Він доволі кардинально змінив підхід у стягненні заборгованості банківськими установами, тому спори у подібних справах потрапляли до Великої Палати і у 2019 році. Він зводиться до того, що кредитор не може нараховувати проценти за кредитним договором після закінчення строку кредитування (після закінчення вказаної у кредитному договорі дати повного погашення кредиту) або у разі пред’явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту у порядку, передбаченому положеннями статті 1050 Цивільного кодексу. Такий правовий висновок зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 127/15672/16-ц від 08.11.2019 року; № 723/304/16-ц від 23.10.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 461/10610/13-ц від 10.04.2019 року.
Проблема зазначеного висновку вирішила питання застосування статті 625 ЦК України. Вона полягала у тому, що деякі суди вказували, що 3 % річних та інфляційні можна нараховувати протягом трьох років з моменту ухвалення судового рішення. Наприклад, якщо кредитор звертався з позовом про стягнення платежів за статтею 625 ЦК України через сім років після ухвалення рішення про стягнення основного боргу, то суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог через пропуск строків давності. Судді обумовлювали це тим, що строк застосування статті 625 ЦК України лише три роки з моменту ухвалення судового рішення про стягнення основного боргу. Але Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.11.2019 року № 127/15672/16-ц вказала, що стаття 625 ЦК України застосовується до моменту повного виконання основного зобов’язання. Тому, у випадку пред’явлення позовної заяви про стягнення платежів, передбачених даною статтею, суди повинні стягувати всю суму заборгованості. Якщо ж від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності, то суд повинен задовольнити позовні вимоги у частині стягнення боргу за останні три роки, що передували зверненню до суду.
Даний правовий висновок стосується договору позики, але так як правові відносини за кредитами регулюються тими ж самими нормами, то вважаю, що його теж слід згадати. Він полягає у тому, що у випадку відсутності у договорі розміру процентів за користування коштами, позичальник повинен сплатити їх з розрахунку однієї облікової ставки НБУ. При цьому, якщо позика видана у іноземній валюті, то такі проценти, передбачені статтею 1048 ЦК України, нараховувати не можна. Свою позицію Велика Палата обґрунтувала тим, що облікова ставку НБУ розраховується виключно по відношенню до української валюти – гривні. Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
Новий правовий висновок, який змінив судову практику у питанні строків позовної давності. До цього, судді вважали, що подача позовної заяви про стягнення заборгованості перериває строк на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки). Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц кардинально змінила такий підхід. Суд вказав, що строки давності перериваються лише на ту частину вимоги, право на яку має позивач. Тобто, суд розмежував вимогу про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки та вважає їх не взаємопов’язаними. Так, колегія суддів прийшла до висновку, що подача позову про стягнення боргу не перериває строки давності на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки).
Корисний висновок для позичальників. Положення цивільного законодавства містять норму, яка вказує, що розмір заявленої пені може бути зменшено у випадку, якщо її розмір значно перевищує розмір завданих кредиторові збитків та за інших обставин, які мають істотне значення. От Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.10.2019 року № 303/2408/16-ц вказала, які це можуть бути інші обставини. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором та неустойки за прострочення строків повернення кредиту. Суд першої інстанції вирішив зменшити розмір пені на тій підставі, що позичальник певний проміжок часу належним чином виконував взяті на себе зобов’язання, а матеріальне становище боржника та поручителів не давало можливості належним чином виконувати взяті на себе зобов’язання, та не дають цього зробити на момент ухвалення судового рішення. З такими висновками погодилася Велика Палата та вказала, що судом першої інстанції правильно було застосовано норми права. Колегія суддів вказала, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а сама неустойка не може бути засобом збагачення. Фактично суд відступив від уставленої судової практики, коли суди при вирішенні питання зменшення пені дивилися на розмір самої заборгованості та взагалі не звертали уваги на інші вагомі обставини.
Не новий, але актуальний висновок. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором. У банку були проблеми з загальними трирічними строками давності і вони хотіли їх якось обійти. Позивач посилався на те, що у кредитному договорі вказано, що Умови надання кредиту фізичним особам теж є частиною кредитного договору. У зазначених умовах було прописано строк позовної давності не три, а п’ять років. Проте, Велика Палата вказала, що банк не надав жодного документу, який би свідчив, що позичальник у письмовому вигляді надав згоду на збільшення строку позовної давності, а тому, до спірних правовідносин слід застосовувати загальні строки давності у три роки. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року № 202/26885/13-ц.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ
Дискусія з приводу розповсюдження Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на позасудові способи звернення стягнення вирує і по сьогоднішній день. Проте, можливо, Велика Палата поставила крапку у цьому питанні у своїй постанові від 20.11.2019 року № 802/1340/18-а. Колегія суддів прийшла до висновку, що вищезазначений закон поширює свою дію і на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений статтею 37 Закону України «Про іпотеку», який відноситься до позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. А тому, протягом дії даного закону не можна використовувати і позасудові способи звернення стягнення. Чи приживеться зазначений висновок покаже час, адже, є протилежна дуже добре розписана позиція, зазначена у постанові Верховного Суду № 802/1340/18-а від 09.12.2019 року.
Ще один подібний висновок щодо розповсюдження мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» був зазначений у постанові Великої Палати від 10.04.2019 року № 726/1538/16-ц. У своєму рішенні суд вказав на неможливість продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі від імені кредитора протягом дії мораторію. Єдиний лише нюанс, що у зазначеній справі договір купівлі-продажу укладався не на підставі застереження у договорі, а на підставі рішення суду.
Один з висновків, які можуть бути корисними для позичальників. Він полягає у тому, що для того, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності іпотекодержатель повинен направити позичальнику та іпотекодавцю вимогу про порушення вимог кредитного договору та договору іпотеки. Самому реєстратору кредитор подає докази спливу тридцятиденного строку вручення такої вимоги. Якщо у іпотекодержателя відсутні докази отримання повідомлень та спливу зазначеного строку, то реєстратор не має права здійснити реєстрацію права власності за кредитором. До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: № 638/20000/16-ц від 24.04.2019 року; № 521/18393/16-ц від 24.04.2019 року; № 306/2053/16-ц від 20.03.2019 року; № 306/1224/16-ц від 23.01.2019 року.
Корисний правовий висновок для позичальників. До цього кредитори, як правило, не проводили оцінку предмету іпотеки, так як реєстратори та нотаріуси не вимагали її при зверненні стягнення шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором. Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20.03.2019 року № 306/2053/16-ц вказала, що так як у відповідності до положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» після звернення стягнення кредитор повинен повернути іпотекодавцю 90 % від суми перевищення вартості предмету іпотеки над розміром забезпечених вимог, то визначення вартості предмету іпотеки станом на дату звернення стягнення є істотною передумовою перереєстрації права власності. Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що кредитор при реалізації статті 37 Закону України «Про іпотеку» повинен провести ще й оцінку предмету іпотеки з метою визначення суми, яка буде зарахована в рахунок погашення заборгованості, а яка повинна бути повернута іпотекодавцю.
Теж корисний правовий висновок на користь позичальників. Процедура звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку вимагає від кредитора направлення повідомлення про порушення умов основного договору та договору іпотеки. Конкретні вимоги до інформації, яка повинна бути там зазначена, визначена Законом України «Про іпотеку» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Аналізуючи зазначені акти, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.03.2019 року № 520/17304/15-ц прийшла до висновку, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором, у іпотечному повідомленні повинен бути зазначений саме даний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а не будь-який інший.
Висновок, пов’язаний зі зверненням стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. А саме, шляхом продажу на торгах у межах виконавчого провадження. Уся суть проблеми крилася у статті 39 Закону України «Про іпотеку», яка вимагає зазначення у рішенні суду початкової ціни продажу предмету іпотеки. Доволі довгий час ще Верховний Суд України скасовував судові рішення у яких не було її зазначено. Проте, у 2018 році Велика Палата вказала, що ціна може бути визначена і на етапі виконавчого провадження за згодою боржника та стягувача або на підставі оцінки. При цьому не зазначення початкової ціни у судовому рішенні не є безумовною підставою скасування судового рішення. Такий висновок був зазначений і в рішенні 2019 року, а саме, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року № 521/10445/15-ц.
Одним з позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки є вчинення виконавчого напису. Доволі популярний спосіб захисту кредитора, тому слід дослідити і дане питання. Велика Палата прийшла до висновку, що встановлений законом строк на вчинення виконавчого напису становить три роки з моменту виникнення у кредитора права вимоги та не може бути збільшений за згодою сторін у договорі. Тобто, строк на вчинення виконавчого напису, на відміну від строків позовної давності, може бути збільшено лише законом. Як наслідок, зазначений строк не може бути поновлено з підстав, аналогічних для строків позовної давності. Крім того, Велика Палата вказала, що строки вчинення виконавчих написів мають становити три роки як для фізичних, так і для юридичних осіб. Хоча, у самому законі вказано, що виконавчі написи у відносинах між підприємствами вчиняються протягом одного року. Зазначені правові висновки були зазначені у постанові Великої Палати Верхового Суду № 916/3006/17 від 02.07.2019 року.
Даний висновок був прийнятий Великою Палатою ще у 2018 році. Проте, одна з колегії касаційного суду вирішила відступити від нього та передала справу на розгляд Великої Палати. При розгляді справи колегія суддів вирішила не відступати від свого висновку та постановила, що позбавити права користування предметом іпотеки колишнього власника можна лише за умови, якщо іпотека купувалася за кредитні кошти. Такий висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року № 643/18788/15-ц та № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року.
Доволі цікавий висновок для іпотекодавців. Він випливає з того, що стаття 38 Закону України «Про іпотеку» може відноситися як до судового способу звернення стягнення, так і позасудового. При цьому, якщо сторони вирішили врегулювати свої відносини у відповідному застереженні у договорі іпотеки, то кредитор не може звернутися до суду з відповідним позовом. Таким чином, якщо кредитор не реалізував застереження у договорі іпотеки, не довів суду, що у нього існують якісь перешкоди для реалізації свого права, то суди повинні відмовляти в задоволенні позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання кредитору права продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі. Тобто, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі на підставі рішення суду лише за умови, якщо у договорі відсутнє відповідне застереження або кредитор не має можливості звернути стягнення на підставі відповідного застереження у іпотечному договорі. Такі правові висновки зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 643/17966/14-ц від 19.06.2019 року; № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року; № 310/11024/15-ц від 29.05.2019 року.
На мою думку, це найкорисніший правовий висновок, який може бути для кредиторів. Деякі позичальники, у своєму бажанні ухилитися від повернення кредиту, можуть використовувати ряд «сірих» схем по переходу права власності на предмет іпотеки до третіх осіб. Більшість з них були відображені і у даному судовому рішенні. Позичальник спочатку пішов у банкрутство як ФОП та «завів» предмет іпотеки у склад ліквідаційної маси. Потім розлучився зі своєю дружиною та передав право власності на предмет іпотеки дружині на підставі рішення суду про поділ майна. Ну і у кінці-кінців дружина продала майно третій особі, а та передала його в іпотеку. Звичайно первісну іпотеку та арешти знімали у межах процедури банкрутства, що повністю узгоджується з нормами закону. А тому, на перший погляд, боржнику нічого не заважало провести усі зазначені дії.
Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність запису про іпотеку у реєстрі речових прав за відсутності однієї з підстав припинення іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку» свідчать про те, що іпотека зберігає свою чинність та є чинною і для наступних власників майна на підставі статті 23 Закону України «Про іпотеку». Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 668/9978/15-ц від 29.05.2019 року.
Даний правовий висновок не відноситься до питання звернення стягнення на предмет іпотеки, але може прямо впливати і на зазначені питання. Суть справи полягала у тому, що Фонд гарантування вкладів визнавав в судовому порядку недійсним нікчемний договір на підстав положень Закону України «Про гарантування вкладів…». Підстави не мають значення, а має значення сам висновок. Колегія суддів вказала, що якщо законом встановлено недійсність (нікчемність) певного договору, то такий правочин не можна визнавати недійсним у судовому порядку. На іпотечні відносини та на питання звернення стягнення це може вплинути на підставі положень Закону України «Про іпотеку». Так, стаття 12 даного Закону встановлює недійсність правочину, направленого на перехід права власності чи користування до третьої особи без згоди іпотекодержателя. Це означає, що у випадку незаконного переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи на підставі правочину, банк може подати позовну заяву про скасування рішення про державну реєстрацію права власності (скасування запису про реєстрацію права власності) за новим власником та звернення стягнення на предмет іпотеки і суд може задовольнити такі позовні вимоги. Вищезазначений висновок з приводу визнання недійсним нікчемного договору був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року № 916/3156/17.
Подібний висновок на підставі статті 12 Закону України «Про іпотеку» було зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року № 501/1703/16-ц. Суд розглядав питання звільнення житлового приміщення орендарем, який отримав у користування предмет іпотеки без згоди іпотекодержателя. Суд задовольнив позовні вимоги без визнання у судовому порядку спірного договору недійсним.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЮРИСДИКЦІЇ
Висновок, який був прийнятий ще у 2018 році, проте, через велику кількість подібних спорів знайшов своє відображення у багатьох постановах за 2019 рік. Він полягає у тому, що у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, дії реєстратора чи нотаріуса потрібно оскаржувати в цивільний чи господарський суд. До такого висновку судді прийшли на тій підставі, що іпотечні відносини відносяться до договірних і при зверненні стягнення існує спір про право між кредитором і боржником. А оскільки спір пов’язаний із порушенням цивільних прав іпотекодавця на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно, то відповідачем повинен бути саме іпотекодержатель, який звернув стягнення. При цьому реєстратор, який проводив реєстрацію залучається до участі у справі третьою особою. За таких умов спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Такі правові висновки були зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 826/22382/15 від 27.11.2019 року; № 826/6720/17 від 20.11.2019 року; № 1440/1778/18 від 20.11.2019 року; № 826/3624/17 від 20.11.2019 року; № 826/7199/18 від 06.11.2019 року; № 804/1300/18 від 13.11.2019 року; № 810/2774/18 від 23.10.2019 року; № 826/16886/16 від 23.10.2019 року; № 182/7775/15-ц від 16.10.2019 року; № 910/11212/18 від 15.10.2019 року; № 607/19075/15 від 09.10.2019 року; № 2340/3219/18 від 09.10.2019 року; № 826/19433/16 від 02.10.2019 року; № 640/13144/16-ц від 02.10.2019 року; № 826/11076/17 від 02.10.2019 року; № 2040/5734/18 від 02.10.2019 року; № 826/16178/18 від 18.09.2019 року; № 826/15172/17 від 11.09.2019 року; № 278/2191/16-ц від 04.09.2019 року; № 826/14023/17 від 21.08.2019 року; № 802/506/16-а від 07.08.2019 року; № 201/835/16-ц від 03.07.2019 року; № 127/2209/18 від 03.07.2019 року; № 804/4212/18 від 03.07.2019 року; № 915/1089/16 від 02.07.2019 року; № 910/15484/17 від 02.07.2019 року; № 826/3588/17 від 26.06.2019 року; № 810/2770/18 від 19.06.2019 року; № 924/478/18 від 18.06.2019 року; № 826/12551/17 від 12.06.2019 року; № 815/613/16 від 12.06.2019 року; № 826/5545/16 від 05.06.2019 року; № 824/998/16-а від 29.05.2019 року; № 815/1546/16 від 15.05.2019 року; № 824/472/17-а від 24.04.2019 року; № 826/7554/16 від 22.04.2019 року; № 820/4994/17 (К/9901/52461/18) від 22.04.2019 року; № 487/5565/16-ц від 10.04.2019 року; № 805/1567/16-а від 10.04.2019 року; № 826/1592/16 від 03.04.2019 року; № 823/94/18 від 03.04.2019 року; № 814/721/17 від 03.04.2019 року; № 814/1147/17 від 03.04.2019 року; № 810/2925/16 від 03.04.2019 року; № 372/3484/16ц від 27.03.2019 року; № 815/7123/15 від 27.03.2019 року; № 638/14011/16-ц від 27.03.2019 року; № 826/20212/15 від 27.03.2019 року; № 520/17304/15-ц від 27.03.2019 року; № 810/1163/17 від 20.03.2019 року; № 815/3379/17 від 20.03.2019 року; № 802/4179/15-а від 20.03.2019 року; № 808/3069/17 від 13.03.2019 року; № 826/16283/15 від 13.03.2019 року; № 820/271/18 від 13.03.2019 року; № 695/500/17 від 13.03.2019 року; № 757/39920/15-ц від 13.03.2019 року; № 202/30/17 від 13.03.2019 року; № 826/7080/16 від 12.03.2019 року; № 815/3863/17 (К/9901/58832/18) від 13.02.2019 року; № 363/3975/16 від 13.02.2019 року; № 638/2864/18 від 13.02.2019 року; № 808/670/16 від 12.02.2019 року; № 809/66/14 від 30.01.2019 року; № 826/26802/15 від 30.01.2019 року; № 820/11297/15 від 30.01.2019 року; № 755/10947/17 від 30.01.2019 року; № 524/6352/16-ц від 23.01.2019 року; № 755/9555/18 від 16.01.2019 року.
Правовий висновок, який фактично випливає з попереднього. Предметом спору була відмова державного реєстратора у реєстрації права власності на нерухоме майно за банком. Підставою стало те, що подані для проведення державної реєстрації прав документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме наявні зареєстровані обтяження речових прав на вказане нерухоме майно. На цій підставі суд прийшов до висновку, що відмова реєстратора пов’язана виключно з його управлінськими функціями, передбаченими Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому, справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.02.2019 року № 820/3936/16.
До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 року № 442/4490/18. Суд зазначив, що позовні заяви з приводу нерухомого майна пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 30 ЦПК України). Вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій розглядаються судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору, похідним від якого є такі вимоги (частина восьма цієї статті).
Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення.
Такий висновок був зазначений аж у чотирьох постановах Великої Палати. Уся складність питання полягала у зміні процесуальних кодексів. Так, у кодексах до 15.12.2017 року спори з фізичними особами розглядалися у порядку цивільного судочинства, з юридичними – господарського. Після 15.12.2017 року кодекси дозволили розглядати у порядку господарського судочинства справи, які випливають з правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці (п. 1) ч. 1 ст. 20 ГПК України). Проте, через те що стаття прописана доволі складно, а раніше фізичні особи рідко були учасниками господарського процесу, то господарські суди відмовляли у відкритті провадження до фізичної особи-поручителя. Проте, Велика Палата Верховного Суду у постановах № 904/2530/18 від 19.03.2019 року, № 904/2526/18 від 19.03.2019 року, № 904/2538/18 від 19.03.2019 року, № 904/2529/18 від 19.03.2019 року, роз’яснила, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському суді за умови, що вона виступає поручителем за зобов’язанням, що випливає з укладеного договору між юридичними особами.
Ще один правовий висновок, який є наслідком прийняття нових процесуальних кодексів, які діють з 15.12.2017 року. Суть його зводиться до того, що якщо кредит отримала фізична особа, а майновим поручителем виступає юридична особа, то позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки банку слід подавати до цивільного, а не господарського суду. До такого правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 року № 906/277/18.
Ну і останній висновок, який ламає уявлення юристів, які звикли практикувати за процесуальних кодексів до 15.12.2017 року. Він полягає у тому, що судова юрисдикція визначається не тільки суб’єктним складом правовідносин, а й з урахуванням правовідносин, які склалися між учасниками. Фактично усе те ж саме, що і викладено у попередньому висновку, зазначеному вище, але з тією відмінністю, що поручитель не фінансовий, а майновий. У своїй постанові від 20.11.2019 року № 910/9362/19 Велика Палата вказала, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському процесі за умови, що вона підписала договір, направлений на забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з укладеного договору між юридичними особами.
Доволі потрібен висновок, який може бути корисним після звернення стягнення на предмет іпотеки. Після зміни власника житлового приміщення, новий власник може звернутися до місцевого виконавчого органу з заявою про зняття з місця проживання колишнього власника. Останній може проігнорувати таку заяву або рекомендувати заявнику звернутися до суду. От у такому випадку позов потрібно подавати не до органу реєстрації в адміністративний суд, а до колишнього власника у цивільний суд з позовом про захист майнових або житлових прав на нерухоме майно. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові № 826/15287/17 від 18.09.2019 року.
Інколи стаються випадки, коли банки виявляють відсутність запису про іпотеку щодо майна, яке було передано в забезпечення кредитного договору. При цьому вони зникають без будь-якого погодження з кредитором та за відсутності реального погашення боргу. Таке відбувається, як правило, коли боржник не дуже сильно хоче втратити майно та не дати банку його відібрати. У таких випадках банки, доволі часто, зверталися з позовними заявами до реєстратора до адміністративних судів про оскарження його дій. Але Велика Палата кардинально змінила підхід та вказала, що такі спори повинні слухатися у порядку цивільного/господарського судочинства. Це пов’язано з тим, що відносини, які випливають з договору іпотеки, стосуються цивільних прав та обов’язків іпотекодавця та іпотекодержателя, а тому, відносяться до сфери приватноправових відносин. Отже, такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного/господарського судочинства, а не адміністративного. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах: № 824/269/18-а від 03.07.2019 року; № 807/138/18 від 26.06.2019 року.
Деякі позичальники, з метою ухилитися від своїх обов’язків зі сплати кредиту, отримують позику, як ФОП, а потім ліквідуються. Судова практика давно вказує на те, що припинення ФОП та включення в ЄДРПОУ інформації про його припинення не припиняє його зобов’язання, адже ФОП продовжує своє існування, як фізична особа. На цій підставі банки зверталися до судів з позовами про стягнення заборгованості, як з фізичних осіб і все було доволі логічно. Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що так як зобов’язання виникло у особи, як у суб’єкта господарювання та не припинилося, то банкові слід звертатися до господарського, а не цивільного суду. Такі правові висновки зазначені у постановах: № 127/23144/18 від 09.10.2019 року; № 640/16902/18 від 04.09.2019 року.
Доволі актуальний правовий висновок для банків. Вся суть проблеми полягала в тому, що ще колишній Верховний суд України прийшов до висновку, що якщо спір між банком та фізичною особою, то така справа повинна бути розглянута у порядку цивільного судочинства, якщо спір між банком та юридичною особою, то такий спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. На практиці, з метою економії коштів, банки подавали одну позовну заяву в цивільний суд до фізичної особи та юридичної (позичальника та поручителя). Проте, суди почали закривати провадження до юридичних осіб, що змусило банки подавати дві окремі позовні заяви. Але Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від такої практики та вказала, що процесуальні кодекси дозволяли об’єднати взаємопов’язані між собою вимоги. Більше того, об’єднання фактично одних і тих же позовних вимог у одне провадження спростить розгляд усієї справи в цілому.
До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах № 639/6984/14-ц від 11.12.2019 року; № 643/8992/15 від 11.12.2019 року; № 360/1908/15-ц від 20.11.2019 року; № 303/2408/16-ц від 16.10.2019 року; № 317/5082/13-ц від 02.10.2019 року; № 202/32532/13-ц від 04.09.2019 року; № 496/3778/14-ц від 07.08.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 2-588/10 (755/18438/16-ц) від 26.06.2019 року; № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 668/4140/15-ц від 24.04.2019 року; № 523/10225/15-ц від 24.04.2019 року; № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 757/31762/14-ц від 03.04.2019 року; № 640/4301/17 від 27.03.2019 року; № 521/21255/13-ц від 27.03.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року; № 0417/12398/2012 від 13.03.2019 року; № 554/5323/14 від 06.02.2019 року; № 202/26885/13-ц від 06.02.2019 року; № 464/3790/16-ц від 23.01.2019 року.
ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ПОРУКИ
Теж не новий висновок, але доволі частий у практиці вищих судових інстанцій. Дуже часто банки у своїх договорах поруки зазначали, що порука діє до повного виконання зобов’язань. Суди почали вказувати, що таке формулювання свідчить, що сторони не встановили строк дії поруки, а тому, вона припиняється через шість місяців, якщо кредитор не подав позовну заяву з моменту настання строку оплати по кредиту. Крім того, останні постанови ще Верховного суду України містили норми, які вказували, що зазначені строки повинні обраховуватися по кожному окремому платежу, який повинен внести позичальник, проте, здійснив прострочення платежу. Перший висновок був зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року. Обидва висновки були зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року.
Слід зазначити, що дані правові висновки актуальні щодо судових рішень, ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
Однією з популярних підстав припинення поруки було збільшення міри відповідальності поручителя. Дуже часто банки, при зміні умов кредитування, укладали додаткові угоди з позичальниками та забували, що треба ще щось підписати і з поручителем. Як наслідок, порука припинялася. У своїй постанові від 05.06.2019 року № 523/3082/14-ц Велика Палата Верховного Суду на підставі вже встановленої судової практики вказала на конкретні зміни умов кредитування, які свідчать про збільшення міри відповідальності поручителя та зазначені вище.
Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
Правовий висновок, який створив доволі багато клопоту банкірам. Він полягає у тому, що у позовних заявах юристи просили стягнути заборгованість з позичальника та двох його поручителів у солідарному порядку. Проте, суди вказали, що так формулювати позовні вимоги не можна, адже, поручителі є солідарними по відношенню до позичальника і не є солідарними по відношенню один до одного. Таким чином, суди почали задовольняти позовні вимоги до позичальника та одного поручителя, а до решти поручителів (яких могло бути і не два і не три) – відмовляти. Банкіри почали трохи по іншому формулювати свої позовні вимоги і даний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 02.10.2019 року № 317/5082/13-ц, фактично є відголоском тих років.
Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування».
ІНШІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ
Інколи стаються випадки, коли іпотекодавець за кредитом помирає. У такому випадку права та обов’язки за договором іпотеки переходять до спадкоємця. Тобто, він фактично виступає майновим поручителем. Законом встановлено, що кредитор повинен пред’явити вимогу до спадкоємця протягом шести місяців з моменту отримання спадкоємцем свідоцтва на спадщину. Хоча у справі, що розглядалася, норма була такою, що цей строк визначався з моменту коли кредитор дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, але цей момент суті не міняє. Суд вказав, що шестимісячний строк передбачений на пред’явлення вимоги до спадкоємця є преклюзивним (таким, що не може бути поновлений) і у випадку його пропуску іпотека припиняється. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 520/7281/15-ц від 13.03.2019 року.
Предметом спору була позовна заява іпотекодержателя до департаменту виконавчої служби Мінюсту щодо накладення арешту на предмет іпотеки банку в рахунок погашення заборгованості третьої особи. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Проте, Велика Палата не погодилася з висновками попередніх судів та відмовила позивачеві в позові. Суд вказав, що позов іпотекодержателя повинен пред’являтися у такому ж самому порядку, як і позов реального власника майна, на яке хоче звернути стягнення виконавець по рішенню суду щодо третьої особи. Тобто, це повинна бути вимога до боржника та третьої особи, в інтересах якої було накладено арешт, а не до виконавця. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 905/386/18 від 26.11.2019 року/
Теж правовий висновок з 2018 року, який залишився і в 2019 році. Суть його зводиться до того, що перед зверненням на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку, кредитор повинен зареєструвати інформацію звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо цього не зробити, то подача позовної заяви про звернення стягнення є передчасною. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року № 0417/12398/2012.
Банківський розрахунок не відповідає умовам кредитного договору та не може бути доказом розміру заборгованості
Посилання на практику Верховного Суду України судами нижчих інстанцій набуває обертів.
?⚖️ Рішенням районного суду відмовлено у задоволенні позову банку до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості з підстав недоведеності її розміру та невідповідності розрахунку умовам кредитного договору.
Суд посилається на позицію Верховного Суду, визначену у Постанові по справі №161/16891/15-ц від 30.01.2018р. (http://reyestr.court.gov.ua/Review/72348791).
?⚖️ Позиція ВС полягає у наступному:
✔ Виконаний банком розрахунок заборгованості не є належним доказом, який доводить обґрунтованість вимог банку.
✔ Доказом наявності боргу позичальника перед банком є первинні документи та виписки з особових рахунків клієнта банку, які підтверджують існування певних банківських операцій, нарахування позичальнику боргу по основній сумі кредиту та процентам.
☝ Крім того, за призначенням суду було підготовлено Висновок експерта, який виступив основним доказом у справі. Висновок експерта було враховано судом, як вагомий, обґрунтований та належний доказ.
❓ На експертизу поставлено питання щодо відповідності розрахунку заборгованості по кредиту умовам договору та іншим бухгалтерським та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту.
Зокрема, Висновком експерта встановлено (основні тези):
? банк у наданому розрахунку застосовує відсоткову ставку, не узгоджену Сторонами, що не відповідає пп.4, 5 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст.1056-1 ЦК України, п.п.2.3.-2.4. розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.;
? банком використано рахунок, не передбачений для операцій з надання кредиту, що не узгоджується з Постановою Правління НБУ №280 від 17.06.2004р.;
? не встановлено первинних документів — документальних підтверджень (заяви на видачу готівки, меморіальних документів) надання та перерахування кредитних коштів, оформлених відповідно до Постанов Правління НБУ №254 від 18.06.2003р. та №337 від 14.08.2003р.;
? відсутні платіжні документи, що підтверджують внесення позичальником на поточний рахунок та списання з поточного рахунку коштів на погашення заборгованості згідно з договором;
? відсутні документи бухгалтерського обліку (виписки) банку, які відображають облік здійснених операцій за певний період за договором;
? інші невідповідності умовам договору.
❗З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку:
✅ наданий банком розрахунок боргу не є достовірним доказом відповідно ст.79 ЦПК України;
✅ суд, прийнявши до уваги Висновок експерта, визнає факт невідповідності розрахунку заборгованості, поданої банком, умовам кредитного договору.
5 лютого 2020 року Кабінет Міністрів України розширив перелік пільгових категорій дітей, яким держава надасть допомогу для оздоровлення та відпочинку.
Про це у Телеграмі написав Прем’єр-міністр України Олексій Гончарук.
До переліку пільгових категорій дітей включено:
дітей журналістів, які загинули під час виконання службових обов’язків;
дітей, одному з батьків яких встановлено інвалідність I або II групи;
дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
дітей працівників агропромислового комплексу та соціальної сфери села.
Діти зможуть отримати оздоровчі послуги та відпочити в дитячих центрах «Артек» та «Молода гвардія» за рахунок Держбюджету
Далее
5 лютого 2020 року Верховна Рада прийняла за основу проєкт Закону № 1220 «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» (щодо усунення законодавчих колізій та прогалин)».
Законопроєктом пропонується внести зміни до Закону України «Про нотаріат» для приведення його у відповідність з Цивільним кодексом України та реаліями практики вчинення нотаріальних дій.
У цих змінах пропонується уточнити термінологію Закону шляхом заміни застарілих назв та термінів, деталізувати процедуру посвідчення юридичних фактів, уточнити перелік осіб, яким надані повноваження вчиняти нотаріальні дії, тощо.
Далее
Міністерство внутрішніх справ та Державна міграційна служба презентували нову опцію — Кваліфікований електронний підпис на ID-картку, яка видається на основі Єдиного державного реєстру та має надійний захист, містить біометричні дані та дані обміну між всіма реєстрами.
Про це повідомили у пресслужбі МВС.
«Сьогодні (5 лютого — прим.ред.) ми презентуємо ID-картку як носій електронного підпису. Це можливе зчитування даних всіма операційними системами, перевірка достовірності даних, інструмент автоматизованої ідентифікації та використання як надійного захисту завдяки електронному підпису. Це означає, що ви можете користуватися електронними сервісами. Як державного органу, так і бізнесу. Зокрема, реєструвати бізнес. Від сьогодні електронний підпис на ID-картку можна отримати безкоштовно», — заявив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.
Кваліфікований електронний підпис twitter/Арсен Аваков
За його словами, першим, хто скористався новим сервісом МВС, став президент України Володимир Зеленський.
«Президент України долучився до 4,4 мільйонів власників сучасних ID-карток. Він став першим, хто скористався новим сервісом МВС – отримав кваліфікований електронний підпис на чіп ID. Тепер кожен власник ID може отримати КЕП», — додав міністр.
В Украине собираются изменить процедуру ввода домов в эксплуатацию. Соответствующий доработанный законопроект обнародовал Минрегионстрой на своем сайте.
Документ называется «О регулировании градостроительной деятельности» относительно внедрения автоматического включения в Реестр строительной деятельности документов, являющихся основанием для принятия в эксплуатацию законченного строительством объекта, который по классу последствий (ответственности) относится к объектам со средними (СС2) или значительными (СС3) последствиями».
К указанным классам относятся, в частности, дома, высотой от 73,5 метров.
Принятие этого проекта закона существенно скажется на деятельности практически всех украинских застройщиков, которые реализовывают проекты многоквартирных домов.
Данный документ устанавливает автоматизацию процесса введения объекта в эксплуатацию и минимизирует фактор продажности чиновника, если тот по каким-то причинам затягивает выдачу строительных документов.
Не секрет, что, например, для Киева средний срок задержки ввода объекта в эксплуатацию в 2018-2019 гг. составляет в среднем от 6 до 9 месяцев, но есть и объекты, которые не могут ввести на протяжении года. Причины задержек разные, но одной из основных как раз принято считать коррупционную составляющую.
Также в данном законопроекте срок регистрации декларации о готовности объекта сокращен с 10 до 5 рабочих дней.
Кроме этого, после автоматической регистрации документа, на протяжении 10 рабочих дней орган государственного архитектурно-строительного контроля обязан проинспектировать задекларированный объект, с обязательной фото и видеофиксацией и занесением соответствующей информации в Реестр строительной деятельности.
После этого принимается решение о подписании или отказе в подписании декларации с занесением соответствующей информации в Реестр и присвоении соответствующего номера.
Вместе с тем, говорят эксперты, в предложенных новшествах не ясен механизм оспаривания, например, решения об отказе в подписании декларации, каким образом можно, например, подавать декларацию повторно, если сначала был получен отказ.
По мнению экспертов, все реформы, связанные с объектами, имеющие класс последствий СС2 и СС3, следовало бы принимать «пакетом». Тогда и эффект был бы ощутимым.
Конечно, пока на бумаге все выглядит так, что вводить дома в эксплуатацию должно стать значительно проще. Но после принятия данного законопроекта может пройти ни один месяц, когда будет обкатана сама процедура.
Упрощение процедуры введения объекта в эксплуатацию, в первую очередь, позволят широкой общественности получать информацию в реальном времени сдачи заинвестированного объекта. А вот на цену квадратного метра эти новации вряд ли повлияют, говорят эксперты.
Далее
Усіх державних службовців тепер можна звільнити з посади без погодження з профспілковим органом, попередивши лише за 30 днів. Для решти поки що залишили два місяці на пошуки нової роботи.
Крім того, якщо йдеться про скорочення штату, то державним службовцям не потрібно навіть пропонувати якусь іншу роботу. Адже недотримання цього правила ставало підставою для поновлення на посаді через суд. До того ж жоден з них не матиме переважного права залишитися працювати — ні одинокі матері, ні особи передпенсійного віку, які все життя пропрацювали у цьому відомстві. Усі матимуть однакові шанси опинитися у статусі безробітного.
Такі зміни передбачені в законі «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №378-IX з промовистою додатковою назвою: «Щодо усунення норм, які порушують права та законні інтереси роботодавців України». Нові правила, що містяться у гл.III-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників» КЗпП, набули чинності з 2.02.2020.
Власне, для роботодавців цей закон лише зменшує штрафи за порушення трудового законодавства. Так, за допуск до роботи неоформленого працівника штраф становитиме не 30, а 10 мінімальних зарплат, а за недопущення до перевірки щодо нелегального працевлаштування не 100, а 16 м.з.п. Причому, якщо штраф сплатити добровільно, то достатньо буде і половини суми.
Во многих странах привязку к одному из родителей не используют. Депутаты говорят, что такая норма устарела и от нее вообще можно отказаться или сделать необязательной.
Наталья, которая десять лет боролась за смену отчества, добилась своего. Она прошла путь от районного суда к Европейскому суду по правам человека. Там дело рассматривали шесть лет, но для женщины это было принципиальным вопросом. В 45 лет она получила новое свидетельство о рождении и паспорт.
Со своей стороны отметим, что это не первый законопроект, который предлагает дать такое право. Ранее был зарегистрирован проект от 29.08.2019 № 938 , который предлагал внести изменения в Гражданский Кодекс Украины в части:
«Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім’я та (або) по батькові.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім’я та (або) по батькові за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьківських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відомості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері.
У разі якщо над фізичною особою, яка досягла чотирнадцяти років, встановлено піклування, зміна прізвища та (або) власного імені та (або) по батькові такої особи здійснюється за згодою піклувальника»».
Но, 284 нардепа проголосовали против таких изменений.
Какого судьба данного законопроекта, покажет время.
Далее
?Постанова КЦС ВС від 24.01.2020 № 546/912/16-ц (61-36178св180):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/87243018
⚡Ключові тези:
✔️У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, посилаючись на те, що з 1995 року вона проживає з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони ведуть спільне господарство, піклуються один про одного, мають спільний бюджет та побут, підтримують шлюбні стосунки. У 1995 році вони за спільні кошти розпочали спорудження будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У 2000 році будинок було споруджено, відповідач зареєстрував його на своє ім`я і вони стали в ньому проживати. Крім цього, 16 листопада 1998 року ОСОБА_2 оформив на себе право власності на земельну ділянку площею 0,0989 га за вказаною адресою, отримав державний акт на право власності на землю серії ІІІ-ПЛ №003603. За час їхніх фактичних шлюбних відносин у ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилася дочка — ОСОБА_3 У 2015 році вона з відповідачем придбали за спільні кошти автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який ОСОБА_2 зареєстрував на себе. Враховуючи викладене, оскільки домовленості про добровільний розподіл майна, що є їхньою спільною сумісною власністю, між сторонами не досягнуто, то ОСОБА_1 просила:
— встановити факт її проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1995 року по вересень 2016 року;
— визнати майно, набуте ними в період з 1995 року по вересень 2016 року, спільною сумісною власністю подружжя;
— визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га за адресою: АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину автомобіля марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
✔️Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині визнання спільною сумісною власністю земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за вказаною адресою скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено за недоведеністю. Рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року. В іншій частині рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю судових витрат, покладених на обидві сторони, в розмірі 391,74 грн. Звільнено ОСОБА_1 від обов`язку сплачувати ОСОБА_2 частину судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 576,80 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 576,80 грн.
✔️Судами встановлено, що з вересня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в будинку АДРЕСА_1 .
✔️Під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .
✔️На підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ № 003603, виданого Решетилівською селищною радою народних депутатів 16 листопада 1998 року, ОСОБА_2 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,0989 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд на території смт Решетилівка Решетилівської селищної ради.
✔️За витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22 грудня 2017 року № 464/0/204-17 загальна вартість земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , станом на 2017 рік складає 183 516,15 грн.
✔️Згідно з актом приймання в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку і господарських будівель індивідуального забудовника від 16 серпня 1999 року, затвердженим рішенням виконкому Решетилівської селищної ради народних депутатів від 30 серпня 1999 року, забудова житлового будинку по АДРЕСА_1 розпочалася у червні 1996 року і закінчилася у липні 1999 року. На ділянці побудовано: житловий будинок, сарай, навіс, навіс, вбиральня, водопровід.
✔️28 вересня 1999 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
✔️За довідкою Решетилівської селищної ради, підписаною секретарем ради Клименко Л. В., депутатом селищної ради Голуб Л. Г., свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , з 1995 року ОСОБА_1 проживає з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
✔️За розпискою від 11 травня 2015 року ОСОБА_2 отримав від своєї матері ОСОБА_4 кошти в сумі 80 000 грн на придбання автомобіля марки Hyundai Elantra.
✔️12 травня 2015 року ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_8 за 149 000 грн автомобіль марки Hyundai Elantra, при цьому була оформлена довідка-рахунок від 12 травня 2015 року серії ВІА №643752, що підтверджується листом Товариства з обмеженою відповідальністю «КД ТРЕЙД ЛТД» від 05 жовтня 2016 року № 0510-01.
✔️Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 12 травня 2015 року серії НОМЕР_3 право власності на автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 .
✔️Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
✔️За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
✔️Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України.
✔️Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
✔️Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
✔️✔️У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
✔️✔️Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін.
✔️Тільки в разі встановлення судом таких обставин положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» будуть правильно застосовуватися.
✔️Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
✔️Таким чином, спеціальне правило, що належить застосувати суду для оцінки правових наслідків набуття майна членами однієї сім`ї, міститься в частині першій статті 17 Закону України «Про власність», що втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V.
✔️Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
✔️Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі — СК України) передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спільного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія СК України.
✔️Абзацом першим частини другої статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
✔️Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️За змістом наведеної норми правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
✔️✔️Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
✔️Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
✔️✔️Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
✔️Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
✔️Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
✔️✔️У зв`язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
✔️✔️Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.
✔️✔️Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року, оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.
✔️✔️На підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на його спорудження чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва.
✔️✔️Сам лише факт отримання позивачем заробітної плати не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна щодо розміру такої участі.
✔️Як роз`яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу — жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї — жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім`ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов`язок.
✔️Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частини житлового будинку і земельної ділянки, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте ОСОБА_2 та ОСОБА_1 внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не застосував положення частини другої статті 64 Житлового кодексу Української РСР, є безпідставними, оскільки ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин, тому що регулює відносини членів сім`ї наймача та інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство, з приводу користування житлом, а не виникнення права власності на нього.
