Час навчання у ВНЗ не зараховується до вислуги років при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.
Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, переглянувши в касаційному порядку справу за позовом до Головного управління Національної поліції у зв’язку з незарахуванням часу навчання позивача у вищому навчальному закладі до стажу служби в поліції.
Позивач просив зобов’язати відповідача зарахувати до стажу служби в поліції час навчання у вищому навчальному закладі, який дає право для виплати відсоткової надбавки за вислугу років, визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позовні вимоги. З цими рішеннями не погодився Верховний Суд, вказавши на те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували для вирішення спору положення п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей», оскільки вона прийнята на виконання Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» і встановлює порядок обчислення стажу (вислуги років) особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, який проводиться саме для призначення пенсій.
Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 78 Закону України «Про національну поліцію», у якій встановлено вичерпний перелік складових (посад, періодів служби) такого стажу служби в поліції і який, зокрема, не містить положень щодо часу навчання у ВНЗ.
Постанова Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 520/903/19 (адміністративне провадження № К/9901/18945/19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85774425.
Национальный банк утвердил новые требования к раскрытию банками информации об услугах в рекламе и на сайтах, а также рекомендации по организации банками рассмотрения обращений потребителей.
Об этом сообщает пресс-служба НБУ.
Банкам нужно изменить информацию об услугах на сайтах и в рекламе, чтобы соответствовать требованиям. НБУ дает финансовым учреждениям шесть месяцев для адаптации.
При этом через три месяца все банки должны предоставлять исчерпывающую информацию об услугах на сайте в едином унифицированном формате. В частности, указывать полную стоимость услуги, в том числе комиссии третьим лицам и платежи за дополнительные услуги (например, страховой компании, государственного регистратора, нотариуса, оценщика), периодичность погашения кредита, условия досрочного возврата, возможные штрафы в случае невыполнения клиентом обязательств и т. п.
«Потребитель, зайдя на веб-сайт любого банка, должен иметь возможность загрузить файл с исчерпывающей информацией о полной стоимости, условиях получения услуги, рисках и т. д., а также легко сравнить услуги нескольких различных банков. Управление защиты потребителей финансовых услуг Нацбанка через три месяца начнет контролировать соблюдение банками этих требований и осуществлять ежедневный мониторинг вебсайтов», — говорится в сообщении.
НБУ сообщает, что за нераскрытие информации об услугах в полном объеме в законодательстве предусмотрены штрафные санкции от 300 до 600 необлагаемых минимумов доходов граждан за каждый случай.
Через шесть месяцев в сайтах банков должны появиться калькуляторы для расчета расходов или доходов от услуги.
Также через шесть месяцев заработают новые требования к раскрытию информации в рекламе. Реклама также должна содержать существенные характеристики банковской услуги, в частности, информацию о полной стоимости, условиях получения услуги, рисках и т.д.
НБУ рекомендует финучреждениям разработать автоматизированную базу данных, куда будет вноситься вся информация об обращениях граждан.
Также банкам рекомендуется определять ответственного сотрудника за рассмотрение каждого обращения, проводить программы обучения сотрудников банка, которые работают с клиентами, устранять выявленные при обращении нарушения, а также предупреждать подобные нарушения в отношении других клиентов.
Далее
Голова Верховної Ради Дмитро Разумков підписав закон про державний бюджет України на 2020 рік. 2 грудня документ направили на підпис президенту України.
Під час брифінгу після погоджувальної ради фракцій парламенту Разумков запевнив, що не прострочив терміни, підписавши закон 2 грудня.
«Не прострочили терміни. Обробляли наші управління для того, щоб вийти на якісний документ. Це технічна робота. Плюс, це пов’язано з тим, що я був у відрядженні. Я думаю, що на бюджет це точно негативно не вплине», – сказав Разумков.
Згідно з регламентом Верховної Ради, після ухвалення текст закону протягом 10 днів має опрацьовуватися головним комітетом. Далі документ підписує голова Верховної Ради. Це має відбутися не раніше двох і не пізніше п’яти днів з моменту подання.
14 листопада Верховна Рада ухвалила державний бюджет на 2020 рік. Доходи держбюджету затверджені на рівні 1 трильйон 79 мільярдів гривень, видатки становитимуть 1 трильйон 170 мільярдів гривень. Бюджет передбачає мінімальну зарплату на рівні 4 тисячі 723 гривні. Мінімальний прожитковий мінімум упродовж року зросте з 2 тисяч 27 до 2 тисяч 189 гривень. Мінімальна пенсія має зрости з 1 тисячі 638 гривень до 1 тисячі 769 гривень.
Далее
Згідно зі статтею 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
Доказами у такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи.
Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства («Kalacheva v. Russia», заява № 3451/05, § 34, рішення ЄСПЛ від 07 травня 2009 року).
Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Статтею 7 Закону України «Про судову експертизу» (в редакції, чинній на момент призначення експертизи у даній справі і в редакції, яка є чинною на момент розгляду касаційної скарги) до державних спеціалізованих установ належать науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.
Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим) (в подальшому — бюро) є державними спеціалізованими установами, що входять до структури закладів охорони здоров`я України. (пункт 1 Положення про бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим), затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року №6).
Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про призначення повторної судово-генетичної експертизи на предмет кровного споріднення для встановлення біологічного батьківства її батька відносно ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Київське міське клінічне бюро судових експертиз є державною спеціалізованою установою закладу охорони здоров`я України, а тому є належною установою для проведення такого роду експертиз.
Встановивши, що висновок Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи від 18 березня 2016 року №7 за результатами проведення молекулярно-генетичного дослідження є належним та допустимим доказом у справі, відповідно до якого вірогідність підтвердження батьківства ОСОБА_3 відносно ОСОБА_5 складає величину не менше, ніж 99,99%, а ОСОБА_4 не доведено необхідність призначення повторної судово-медичної експертизи, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про залишення без змін рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання батьківства у зв`язку з наявністю між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 кровної спорідненості.
Із постановою КЦС ВС від 28.11.2019 №601/1140/15-ц (61-6989св19) можна ознайомитися за посиланням.
Справи про знесення самовільного будівництва та скасування державної реєстрації відповідного об’єкту підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі №522/6962/18.
Так, представник прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення держреєстратора, на підставі якого за особою зареєстровано право власності на нежитлове приміщення. Щодо самої особи ставились вимоги своїми силами і за свій рахунок привести у попередній стан самовільно реконструйовану квартиру та нежитлове приміщення. На підставі оспорюваного рішення було зареєстровано право власності на самовільно реконструйований об`єкт нерухомості, не введений в експлуатацію в установленому законом порядку.
Суд першої інстанції, з яким згодом погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі. Причиною закриття стала невірно визначена юрисдикція: вказані позовні вимоги слід розглядати в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
Прокурор аргументував касаційну скаргу тим, що оспорюваним реєстраційним діям передував спір між сторонами про цивільне право, що стосується самовільної реконструкції квартири , яка за змістом статті 177 ЦК України, як об`єкт самочинного будівництва, належить до об`єктів цивільних прав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Таким чином, ознаками відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є:
Визначаючи предметну юрисдикцію справ, суди повинні виходити із суті права та інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Натомість, публічно-правовий характер спору визначається тим, що суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення — публічно-правові відносини, пов`язані з реалізацією публічної влади. Крім того, публічно-правовим вважається спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку.
Як наголосила Велика Палата Верховного Суду, спірні правовідносини у справі №522/6962/18 обумовлені реалізацією позивачем повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.
Отже, ВП ВС зробила наступний висновок: суб’єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах неодноразово викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах: №1519/2-787/11, №520/10754/14-ц, №826/12543/16, №369/13415/17, №826/7203/17, №461/889/13-ц.
Таким чином, спір за участю суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва, усунення порушень та незаконної державної реєстрації, є публічно-правовим.
Далее
01 грудня 2019 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення порядку надання адміністративних послуг у сфері будівництва та створення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (199-IX від 17.10.2019 року).
Окремі положення Закону, зокрема, щодо запровадження електронного кабінету набирають чинності не пізніше 01.01.2020 року, а Єдина електронна система у сфері будівництва буде впроваджена поетапно — з 01.12.2020 до 01.12.2022 року.
Разом із цим, в ДАБІ повідомляють, що планують запустити Електронний кабінет забудовника вже в грудні 2019 року.
✅ Законом передбачено створення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, одними з компонентів якої стануть стати Реєстр будівельної діяльності та Електронний кабінет.
Законом також:
Мінрегіон розробив проєкт Наказу «Про затвердження Порядку функціонування електронного кабінету у сфері містобудівної діяльності». Створення Електронного кабінету передбачено Постановою КМУ від 27.03.2019 року №367 «Деякі питання дерегуляції господарської діяльності», а також зазначеним вище Законом.
Проєктом наказу передбачається:
? затвердження Порядку функціонування електронного кабінету у сфері містобудівної діяльності, який забезпечуватиме:
? зміни до Порядку ведення єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (затвердженого наказом Мінрегіону від 24.06.2011 року №92) та до Порядку проведення технічного обстеження і прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд сільськогосподарського призначення, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з незначними наслідками (СС1), збудовані на земельній ділянці відповідного цільового призначення без дозвільного документа на виконання будівельних робіт (затвердженого наказом Мінрегіону від 03.07.2018 року №158) (будівельна амністія), якими передбачається:
З 01.06.2020 року органи державного архітектурно-будівельного контролю втратять право самостійно:
? скасовувати містобудівні умови та обмеження (МУО), а також видавати обов’язкові до виконання приписи щодо внесення змін в МУО;
? припиняти (скасовувати) право на початок виконання будівельних робіт, набуте на підставі повідомлення;
? припиняти (скасовувати) правона початок виконання підготовчих робіт, набуте на підставі повідомлення;
? анульовувати (скасовувати)документи, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів.
Далее
Постанова об’єднаної палати Касаційного цивільного суду
✔Правовий висновок
Для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України).
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Таким чином, суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати… Для перегляду повного тексту рішення та правового висновку, будь ласка, перейдіть за посиланням нижче.
Постанова ВС від 11.11.2019 по справі № 496/4851/14-ц (№ в ЄДРСР 85868730)
?Постанова КГС ВС від 18.11.2019 № 910/16750/18:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85778821
⚡Ключові тези:
✔️У грудні 2018 року Відділ капітального будівництва Миргородської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Груп ЛТД» про розірвання договору підряду № 271 від 19.10.2015 та стягнення 186 816,96 грн. штрафних санкцій.
✔️Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем умов договору підряду.
✔️Відповідно до п. 10.1. договору договір набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє по 31.12.2016 включно, а в частині зобов’язань, які виникли в період дії договору та відповідальності за їх виконання, до повного їх виконання, проведеного належним чином.
✔️За положеннями ч. 1 ст. 846 ЦК України строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюється у договорі підряду.
✔️Як встановлено судами обох інстанцій, сторонами неодноразово змінювались строки виконання робіт шляхом укладення додаткових угод до договору. Зокрема, у додатковій угоді № 17 передбачено, що останній термін виконання робіт був продовжений сторонами до 31.05.2018.
✔️Отже, строк дії договору підряду №271 від 19.10.2015 закінчився 31.05.2018.
✔️Проте, з позовною заявою про розірвання договору підряду № 271 від 19.10.2015 позивач звернувся у грудні 2018 року, тобто після закінчення строку дії цього договору.
✔️Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
✔️Відповідно до ч.ч. 1 і 4 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
✔️Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. ✔️Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
✔️Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.
За змістом зазначених норм розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.
Відповідний висновок також міститься у постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/7981/17.
Дійсно, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, що прямо передбачено ч. 4 ст. 631 ЦК України. Проте поняття «строк дії договору» та «строк виконання зобов’язання» не є тотожними.
✔️Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
✔️Згідно зі ст.ст. 598, 599 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
✔️Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
✔️Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов’язань, оскільки згідно зі ст. 599 ЦК України, ч. 1 ст. 202 ГК України такою умовою є виконання, проведене належним чином. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов’язань, визначених ним.
✔️Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов’язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов’язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов’язання.
✔️Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що розірвати можна лише договір, який діє (строк/термін дії якого не закінчився), у зв’язку з чим вимога позивача про розірвання договору підряду №271 від 19.10.2015 є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Вказаним спростовується висновок апеляційного господарського суду про те, що можливість розірвання договору не виключається тим фактом, що строк дії договору сплив.
?Постанова КГС ВС від 31.10.2019 № 916/1134/18:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85574324
⚡Ключові тези:
✔️1.1. У червні 2018 року Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» (далі – ДП «Адміністрація морських портів України») в особі відокремленого підрозділу – Одеської філії ДП «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеського прикордонного загону військової частини № 2138 (далі – військова частина) про зобов`язання укласти договір на відшкодування експлуатаційних витрат.
✔️4.24. Серед способів захисту, передбачених у статті 16 Цивільного кодексу України, не зазначено такого способу захисту як зобов`язання особи до укладення відповідних договорів.
✔️4.25. Разом із тим, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов`язків (статей 3, 6, 12 – 15, 20 Цивільного кодексу України, Господарського процесуального кодексу) можна дійти висновку, що у разі відмови в укладенні договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України шляхом визнання договору укладеним на умовах, визначених стороною.
✔️4.26. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12.
✔️4.27. Реалізуючи визначене у статті 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
✔️4.28. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Спосіб захисту повинен насамперед слугувати поновленню порушених прав позивача або захисту його охоронюваного законом інтересу.
✔️4.29. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
✔️✔️4.30. Якщо предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд повинен відмовити у позові.
✔️4.31. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18.
✔️4.32. Разом з тим, відповідно до частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
✔️4.33. Отже, суд може визначити у своєму рішення спосіб захисту який не суперечить закону у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права.
✔️✔️4.34. Однак, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, у разі відмови в укладенні договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України шляхом визнання договору укладеним на умовах, визначених стороною.
✔️✔️4.35. Враховуючи викладене, обраний стороною предмет позову (про зобов’язання укласти договір) не відповідає встановленим законом способам захисту прав, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
?Постанова КГС ВС від 11.10.2019 № 911/165/18 :
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84879761
⚡Ключові тези:
✔️Згідно з частинами першою та другою статті 367 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі — іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено — Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
✔️✔️Водночас слід враховувати, що названою нормою встановлено право суду, а не обов`язок у разі необхідності, з урахуванням обставин конкретної справи та вимог закону, звертатись до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави з судовим дорученням.
✔️5.1.2.2. Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19.10.2000.
Відповідно до частини першої статті 1 Конвенції, ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.
✔️Згідно з частиною першою статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3- 6.
✔️Відповідно до статті 3 Конвенції, орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей.
✔️До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.
✔️Згідно зі статтею 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави.
✔️✔️З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.
✔️Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави.
✔️Частина прохання, яка відповідає формуляру, доданому до цієї Конвенції, що містить короткий виклад суті документу, що підлягає врученню, вручається разом з документом.
✔️✔️Водночас статтею 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: a) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, b) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, c) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.
✔️З інформації, розміщеної на офіційному сайті Гаазької конференції з міжнародного приватного права www.hcch.net, вбачається, що Держава Ізраїль не заперечує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, передбаченої пунктом «а» статті 10 Конвенції.
✔️Відповідно до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що: a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.
✔️Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.
✔️Незважаючи на положення попередніх частин, суддя може в термінових випадках прийняти рішення про застосування будь-яких тимчасових чи охоронних заходів.
✔️У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.
✔️✔️5.1.2.3. Разом з тим відповідно до положень статті 15 Конвенції вбачається, що ця норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі (а не позивачем чи третьою особою), про наявність справи, яка розглядається судом, для надання відповідачу можливості вжиття заходів захисту.
✔️✔️Тобто положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки саме відповідача, а не будь-якого іншого учасника провадження.
✔️5.1.2.4. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у справі є резидентом України, на якого не поширюються положення статті 15 Конвенції, в той час як іноземними учасниками у цій справі є третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — Assia Chemical Industries Ltd.
✔️✔️Отже, суд апеляційної інстанції, відкладаючи розгляд цієї справи ухвалою від 19.02.2019 на 18.09.2019 (шість місяців), дійшов помилкового висновку про доцільність застосування статті 15 Конвенції, якою визначено, що судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.
✔️✔️Повідомлення третьої особи у справі про хід справи на підставі статті 15 Конвенції є таким, що ґрунтується на помилковому тлумаченні судом першої інстанції норм міжнародного, зокрема Конвенції, та процесуального права.
5.1.2.5. Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
✔️Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, насамреред, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 — 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
✔️Отже, враховуючи можливість застосування статті 10 Конвенції та направлення судових рішень поштою, зважаючи на те, що апеляційним господарським судом не було встановлено неможливості повідомлення третьої особи у визначений статтями 120, 242, 285 ГПК України спосіб, Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність застосування порядку передачі судових та позасудових документів, врегульованого статтею 367 ГПК України, статтею 15 Конвенції та пов`язане із цим зупинення провадження у справі, що призводить до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.
✔️Виходячи з аналізу наведених норм та беручи до уваги строк, який минув з дати порушення — 28.12.2018 провадження у справі № 911/165/18, безпідставне зупинення провадження у цій справі призвело до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.
✔️5.1.2.6. Отже, колегія суддів погоджується з аргументами, викладеними АТ «Фармак» у касаційній скарзі щодо безпідставного зупинення провадження у справі та невірного застосування вимог Конвенції у правовідносинах щодо повідомлення третіх осіб, оскільки суд апеляційної інстанції не був позбавлений можливості направити відповідно до статті 10 Конвенції судовий документ безпосередньо поштою особі, яка перебуває за кордоном та є у цій справі третьою особою і не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
