На засіданні 31 жовтня Верховна Рада в другому читанні ухвалила законопроект №2283 «Про внесення змін до закону «Про державний бюджет України на 2019 рік»». Про це повідомляється на сайті Ради.
За документ проголосував 291 депутат.
Законопроектом передбачається додаткове фінансування програми «Реструктуризація вугільних шахт» у сумі 1 млрд гривень, що дозволить забезпечити своєчасну виплату заробітної плати шахтарям і не допустити відключення шахт від електропостачання.
Підвищується грошове забезпечення військовослужбовців Держприкордонслужби, СБУ, Нацгвардії, Головного управління розвідки Міноборони, Управління державної охорони до рівня виплат у Збройних силах.
Збільшене й фінансування резервного фонду, створеного для забезпечення державою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, на 500 млн грн.
Ще планується підвищити фінансування соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (на 354,6 млн грн), що дозволить вчасно та в повному обсязі здійснювати доплату за роботу в зоні відчуження та виплати щорічної та додаткової відпусток 22 тис. осіб. Також збільшиться фінансування заходів із соціальної, трудової та професійної реабілітації осіб з інвалідністю (на 787,0 млн грн), щоб поліпшити забезпечення таких осіб технічними та іншими засобами реабілітації.
Далее
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
Пенсіонер звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України, у якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо зменшення основного розміру призначеної пенсії з 83% до 70% сум грошового забезпечення.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, зокрема, що він з 7 березня 2004 року отримує пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року №2262-ХІІ, розмір якої становив 83% сум грошового забезпечення. Постановою Кабінету міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704 (набула чинності 1 березня 2018 року) збільшено грошове забезпечення військовослужбовців, у зв`язку з чим відповідачем здійснено перерахунок пенсії позивача з 1 січня 2018 року. Проте при перерахунку пенсії її розмір було зменшено з 83% до 70% сум грошового забезпечення на підставі частини другої статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в редакції, чинній на час перерахунку пенсії. На думку позивача, оскільки призначення та перерахунок пенсії є різними за змістом та механізмом процедурами, внесені зміни до частини другої статті 13 указаного Закону не стосуються перерахунку вже призначеної пенсії, а має застосовуватися розмір грошового забезпечення у відсотках, який встановлено на момент призначення пенсії.
Суддя окружного адміністративного суду передав справу до Верховного Суду з поданням про її розгляд Верховним Судом в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) як судом першої інстанції.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду позов було задоволено.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Перерахунок призначених відповідно до цього Закону пенсій визначений статтею 63, відповідно до якої перерахунок раніше призначених пенсій військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей у зв`язку із введенням в дію цього Закону провадиться за документами, що є у пенсійній справі, а також додатковими документами, поданими пенсіонерами на час перерахунку. Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії, то пенсія перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців з дня подання додаткових документів і не раніше, ніж з дня введення в дію цього Закону. Усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України (редакція, чинна на час проведення перерахунку пенсії).
Відповідно до частини другої статті 63 цього Закону у разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій.
Кабінетом міністрів України прийнято постанову від 21 лютого 2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», пунктом 1 якої постановлено перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі — Закон) до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 01 березня 2018 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Таким чином, відсотковий розмір при призначенні пенсії визначається статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на момент призначення пенсії, а розміри складових пенсії визначаються Кабінетом Міністрів України.
Як убачається із наведених норм, такі складові пенсії, як і їх розміри, не є сталими і регулюються постановами Кабінету міністрів України.
Разом з тим відсоткове співвідношення, установлене статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», уже призначеної пенсії до складових грошового забезпечення (окладу) є сталим, оскільки визначається на день призначення пенсії.
На момент виникнення спірних правовідносин було установлено, що максимальний розмір пенсії, обчислений відповідно до цієї статті, не повинен перевищувати 70 % відповідних сум грошового забезпечення. Разом з тим застосування цього показника до перерахунку пенсії відповідача є протиправним, як тому, що стосується призначення нових пенсій, а не перерахунку раніше призначених, так і з огляду на те, що законодавчо діє принцип незворотності нормативно-правових актів у часі в силу прямих приписів статті 58 Конституції України.
Отже, порядок перерахунку призначених пенсій військовослужбовців урегульований нормами статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», яка змін не зазнавала, а також нормами постанов Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 та від 21 лютого 2018 року № 103, тому застосування статті 13 цього Закону, яка регулює призначення пенсій, є протиправним, оскільки процедури призначення та перерахунку пенсії є різними за змістом і механізмом їх проведення.
Це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є зменшення відсоткового розміру основної пенсії, призначеної за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», при здійсненні перерахунку пенсії у зв`язку із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» відповідно до статті 63 указаного Закону на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб».
Крім того, суд вважає недоречними посилання скаржника на збільшення внаслідок ухвалення рішення на користь позивача видатків на виплату такої категорії пенсій, оскільки вимога позивача ґрунтується на чітких законодавчих положеннях. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що державні органи не можуть посилатись на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (зокрема, рішення у справах «Бурдов проти Росії», «Сук проти України»).
З рішенням по справі №240/5401/18 можна ознайомитись за посиланням.
Розмір судового збору за звернення з апеляційною скаргою потрібно рахувати виходячи з розміру заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому подана позовна заява.
Таким є висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в результаті перегляду в касаційному порядку справи за позовом фізичної особи до Департаменту соціальної політики про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити дії.
Позивачка оскаржила рішення апеляційного суду, яким скаргу залишено без руху через сплату позивачем судового збору в розмірі, меншому, ніж установлено Законом України «Про судовий збір».
Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції, залишаючи апеляційну скаргу без руху, помилково виходив із того, що судовий збір слід сплачувати у місячному розмірі, встановленому законом на 1 січня календарного року, в якому подано апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», у редакції на час звернення з апеляційною скаргою, за подання до адміністративного суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. За подання фізичною особою до адміністративного суду позову немайнового характеру ставка судового збору становила 0,03 розміру мінімальної заробітної плати.
Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»).
З повним текстом постанови Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 212/5268/12 (провадження № К/9901/8727/18) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://www.reyestr.court.gov.ua/.
Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 встановлено, що до членів сім’ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв’язках. Обов’язковою умовою для визнання їх членами сім’ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Цікавою з точки зору встановлення юридичного факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю є постанова Верховного Суду у справі №748/897/18.
Жінка з чоловіком перебували в зареєстрованому шлюбі з 1978 року. Звернувшись після смерті чоловіка до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, жінка з’ясувала, що шлюб розірвано рішенням районного суду від 2012 року. Після розірвання шлюбу та поділу майна ні вона, ні спадкодавець не здійснювали фактичний розподіл майна, не отримували свідоцтв про право власності згідно з визначеними частками та продовжували вести спільне господарство.
Після розлучення чоловік склав заповіт, яким все належне йому майно — 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та 1/2 частину земельної ділянки — заповів Особі 2, яка виступила у справі відповідачем.
Коли чоловік помер, жінка звернулась до суду з заявою про встановлення юридичного факту проживання однією сім’єю, адже виникла необхідність визнання спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання з 2012 по 2017 роки, тобто з моменту розлучення до моменту смерті чоловіка.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд погодився з рішенням районного суду, аргументуючи свою позицію тим, що після розірвання шлюбу у колишнього подружжя існували права та обов’язки, притаманні лише співвласникам майна.
Касаційна скарга жінки ґрунтувалася на тезах про неповне з’ясування обставин справи. Судами не взято до уваги покази свідків. Дана справа мала виняткове значення для позивачки, оскільки стосувалася майна, яке набуте за спільні кошти.
Верховний Суд при розгляді справи звернувся до ухвали апеляційного суду, винесеної на рішення суду першої інстанції про розірвання шлюбу. Апеляційний суд частково визнав мирову угоду між колишнім подружжям та виділив частки спільної часткової власності на будинок та земельну ділянку.
Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції. Після розірвання шлюбу часткова пов`язаність спільним побутом чоловіка та жінки була зумовлена тим, що після поділу майна вони залишилися співвласниками житла та не мали іншого місця проживання, ці відносини не носили характеру сімейних. Відсутні будь-які докази, що між ними існували взаємні права та обов`язки, зумовлені саме проживанням однією сім`єю, а не права та обов`язки співвласників майна.
Факт проживання колишнього подружжя за однією адресою не заперечувався, однак не було доведено, що стосункам були притаманні ознаки сім’ї.
Далее
Відразу відмітимо, що на сьогоднішній день досить часто судами України розглядаються справи із так названими іноземними елементами.
Поняття «іноземний елемент» визначено Законом України «Про міжнародне приватне право» та виявляється в одній або кількох з таких форм:
— хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
— об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
— юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору.
Перше процесуальне питання, що постає перед судом України у зв’язку з відкриттям провадження у справі з іноземним елементом, — це з’ясування питання про те, чи поширюється його територіальна компетенція на розгляд даної справи.
Отже, перш за все необхідно з’ясувати, на території якої саме держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа або вчинені певні процесуальні дії, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.
Правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором не встановлено інші.
Слід зазначити, що правила підсудності, які передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права.
Зазначимо, що чинним законодавством України визначено перелік справ, які розглядаються виключно судами України.
А саме, відповідно до статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:
1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об’єктом такого партнерства, зокрема об’єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об’єкт;
2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;
Далее
Фабула судової справи 352/342/17: близько 23:00 на автодорозі Стрий — Чернівці відповідач-1, керуючи автомобілем марки «БМВ-316», на своїй смузі руху вчинив наїзд на пішохода, який після цього впав на смугу зустрічного руху, під автомобіль марки «Кіа Rio». Від отриманих тілесних ушкоджень пішохід, який був у стані сильного алкогольного сп’яніння і переходив дорогу в неналежному місці без розпізнавальних знаків у темний час доби, помер на місці.
Кримінальну справу за даним фактом за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, було закрито за відсутності складу злочину.
Дружина загиблого звернулася до суду з вимогою відшкодувати моральну шкоду в розмірі 4 608 000 грн.
При цьому водій БМВ добровільно відшкодував потерпілій матеріальну шкоду в розмірі 17 000 гривень, які були витрачені на поховання чоловіка та встановлення пам`ятника. Водій Кіа матеріальної допомоги не надавав.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області, позов задоволено частково. Стягнуто з водіїв у солідарному порядку на користь дружини загиблого 50 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідачами не доведено наявності умислу пішохода або наявності непереборної сили, тому на них, як на володільців джерел підвищеної небезпеки, покладається обов`язок з відшкодування моральної шкоди, незалежно від їх вини. Зі змісту постанови про закриття кримінальної справи вбачається, що дана ДТП сталася внаслідок необережних дій пішохода, тому вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, не є безпідставними.
Верховний Суд посилається на положення частини 2 статті 1167 Цивільного кодексу України, яка визначає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, якщо її завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
При частковому задоволенні позовних вимог постраждалої суди першої та апеляційної інстанції зазначили, що заявлений розмір моральної шкоди є завищеним, незважаючи на те, що вона, безсумнівно, зазнала душевних страждань від утрати чоловіка. Однак суди наголошують: в тому, що загиблий знехтував правилами дорожнього руху, перебував у нетверезому стані, вини водіїв немає.
Крім того, водії БМВ та Кіа не мали технічної можливості попередити дане ДТП шляхом застосування своєчасного екстренного гальмування з моменту виникнення небезпеки для руху.
Використання транспортних засобів є джерелом підвищеної небезпеки. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то, залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини), розмір відшкодування зменшується.
Положення статті 1193 ЦК України про зменшення розміру відшкодування з урахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках завдання шкоди майну, а також фізичній особі, однак у кожному разі підставою для цього може бути груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність.
Верховний Суд погодився з думкою суду першої інстанції про те, що водії БМВ та Кіа як особи, які керували джерелом підвищеної небезпеки, повинні нести відповідальність за моральну шкоду, завдану такими джерелом, незалежно від наявності їх вини.
Нагадаємо, ЦК України надає широке тлумачення поняттю «моральна шкода». Зокрема, моральна шкода полягає:
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, Верховний Суд зробив висновок, що звичайна необережність або вина, допущені потерпілим у ДТП, не можуть впливати на розмір відшкодування або на звільнення від відшкодування в розумінні вимог статті 1193 ЦК України.
Далее
Рівненський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду від 22 лютого 2019 року про визнання за громадянками Г. та Є. права на спадкове майно: земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Україна» (далі — КСП) Здолбунівського району, що залишилося після смерті їх батька, передає «Судова влада України».
У ході апеляційного розгляду з’ясувалося, що дві сестри зі Здолбунівщини звернулися до Здолбунівського районного суду про включення їх у списки осіб на отримання сертифіката на право на земельну частку (пай), оскільки їхній батько 27 років працював у місцевому колгоспі, пізніше перейменованого на колективне сільськогосподарське підприємство «Колос», яке згодом, згідно з протоколом загальних зборів, приєдналося до приватного сільськогосподарського підприємства «Україна». Оскільки батько помер, а вони є спадкоємцями за законом І черги, то жінки просили суд визнати за ними право на земельну частку (пай) в КСП. І місцевий суд таке право визнав, повністю задовольнивши їхні позовні вимоги.
Судове рішення в апеляційному порядку оскаржив керівник Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави. Він наполягав на його скасуванні та ухваленні нового — про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Рівненський апеляційний суд, дослідивши матеріали та обставини справи на предмет їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про її задоволення.
«У висновках апеляційного суду зазначено, що на земельну частку (пай) колективного сільськогосподарського підприємства особа набуває за наявності трьох умов: перебування в членах КСП, отримання цим підприємством Державного акта на право колективної власності на землю, а також включення особи до списку, доданого до цього акта», — розтлумачила суддя-спікер Рівненського апеляційного суду Надія Ковальчук.
«Батько позивачок, відповідно до даних відділу у Здолбунівському районі ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, на день отримання КСП «Колос» державного акта на право колективної власності на землю (23.06.1994 року) у списку осіб, що мають право на земельну частку (пай), не значиться, а тому сертифікат на право на земельну частку не видавався.
Нормами Цивільного кодексу України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Іншими словами, батько позивачок не набув права на земельну частку (пай), і таке право не увійшло до складу спадщини після його смерті, а тому вимоги позивачок є безпідставними та задоволенню не підлягають», — резюмувала Надія Миколаївна.
Далее
Розглянемо звичайну ситуацію, — пара перебувала у шлюбі, весь час проживали на особистій житловій території одного із подружжя, скажімо, чоловіка. Шлюб розірвано, дружина добровільно переїхала проживати в інше місце, але залишилась зареєстрованою у квартирі чоловіка. Що робити останньому? Як зняти із реєстраційного обліку бувшу дружину, коли вона самостійно цього зробити не бажає.
Відповідає Адвокат Юридичної компанії-Лєгал Єфімова Л.Я.
Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання.
Положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Так, зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду про:
позбавлення права власності на житлове приміщення;
позбавлення права користування житловим приміщенням;
виселення;
визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
В ситуації, яка розглядається, підходить варіант втрати права користування житловим приміщенням. Чому саме він, проаналізуємо, виходячи із правових норм, які регулюють дані відносини.
В даному випадку, об’єкт права власності є житловим приміщенням, тому режим мешкання в ньому регулюється нормами Житлового кодексу України.
Відповідно до ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
