?Постанова КГС ВС від 29.08.2019 № 909/1254/14:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/84320429
⚡Ключові тези:
✔️5.4. Положеннями частини другої статті 16 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваних договорів) передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування — орендодавця, прийнятого у порядку,
✔️5.8. Відповідно до пункту 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» » (в редакції, чинній на момент прийняття Голошинською сільською радою рішень щодо спірної земельної ділянки) передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законом України визнаються незаконними у судовому порядку.
✔️5.9. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Конституційний суд України у рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009 у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1 та 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
✔️✔️Судами не встановлено, а матеріали справи не містять матеріалів, що підтверджують, що рішення органу місцевого самоврядування, які стали підставою укладення спірного договору оренди земельної ділянки, були змінені або скасовані у встановленому порядку або на підставі рішення суду. При цьому за своєю правовою природою поняття «відсутнє рішення», тобто рішення, яке не приймалось уповноваженим органом та «рішення прийняте без дотримання встановленого порядку» є різними та тягнуть різні правові наслідки.
✔️✔️5.10. Вирішуючи спір у цій справі, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи ФОП Миронюка В.В. про те, що Голошинська сільська рада мала право розпоряджатися спірною земельною ділянкою, не надав жодної оцінки наявному у матеріалах справи витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.08.2014 та листу Відділу у Верховинському районі Головному управлінню Держгеокадастру в Івано-Франківської області від 31.10.2018 №0-9-0.22-66/102-18, згідно якого спірна земельна ділянка відповідно даних Державногоземельного кадастру знаходиться в селі Голошино, Верховинського району, Івано-Франківської області, а межі територіально-адміністративних одиниць можуть не відповідати кадастровому зонуванню, що відображається на Публічній кадастровій карті України.
Крім того, апеляційний господарський суд, не надав жодної оцінки доводам ФОП Миронюка В.В., викладеним у письмових поясненнях від 10.01.2019, що у межах кримінальної справи №340/832/14-к, ухвалою Косівського районного суду від 30.01.2018 закрито кримінальне провадження по обвинуваченню сільського голови Федорчака О.М. за вчинення кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України.
✔️5.11. Колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у рішенні від 24 червня 2003 року (заява № 44277/98) «Стретч проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії» встановив, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції»
✔️Отже, правовий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Відповідно до вироку місцевого суду чоловік був засуджений за ч. 2 ст. 185 КК України (крадіжка): він з корисливого мотиву, діючи повторно, таємно викрав у приміщенні магазину з шухляди грошові кошти, що належали потерпілому, чим завдав останньому матеріальної шкоди на суму 1500 грн.
Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх належних та допустимих доказів причетності особи до вчинення крадіжки грошових коштів за обставин, встановлених судом першої інстанції, і про те, що вичерпані можливості їх одержання.
У касаційній скарзі прокурор зазначив, що, на його думку, висновки апеляційного суду щодо закриття кримінального провадження з тих підстав, що докази в цьому провадженні зібрано з порушенням КПК України, є передчасними.
ККС ВС залишив без задоволення цю скаргу. Зокрема, колегія суддів Третьої судової палати вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи прокурора про те, що в силу ст. 93 КПК України сторони наділені правом на збирання та надання доказів, а отже, потерпілий вправі був добровільно видати оперуповноваженому диск із відеозаписом з камер спостереження магазину, що відповідно не може бути наслідком визнання такого доказу недопустимим.
Згідно зі ст. 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим. Сторона обвинувачення збирає докази шляхом проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
Таким чином, правом витребувати від будь-якої особи необхідні речі, документи, відомості тощо наділений слідчий, а не оперативний працівник, і лише в рамках кримінального провадження. В зазначеному кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції встановив, що оперативний працівник поліції проводив слідчі дії до внесення відомостей в ЄРДР.
Відповідно до ч. 2 ст. 56 КПК України потерпілий також наділений правом подавати докази, однак лише в рамках кримінального провадження під час досудового розслідування, що в цьому випадку не мало місця.
Не знайшли підтвердження й доводи касаційної скарги про те, що: добровільна видача відеозапису потерпілим не є слідчою дією, тобто фактично досудове розслідування до внесення відомостей до ЄДРДР не відбувалось; оперативний працівник поліції, який здійснював виїзд на місце події злочину, діяв відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію». Як убачається з матеріалів провадження, добровільна видача диска з відеозаписом із камер спостереження магазину була зафіксована оперативним працівником, що суперечить вимогам ст.106 КПК України.
Таким чином, здійснення процесуальної дії щодо збирання доказів та отримання такого доказу, як відеодиск із записом з камер відеоспостереження магазину, оперативним працівником відбулося поза межами кримінального провадження, тобто до внесення відомостей в ЄРДР, а також до проведення огляду місця події слідчим, що підтверджується протоколом огляду місця події.
Крім того, як вбачається із зазначеного протоколу, під час огляду було встановлено, що у приміщенні магазину ведеться відеоспостереження, однак при цьому будь-яких записів слідчий не вилучав і йому не надавали.
Докази визнаються такими, що одержані незаконним шляхом, коли їх збирання й закріплення відбулося з порушенням прав людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, порядку, встановленого кримінальним процесуальним законодавством, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
Отже, умовами допустимості доказів є: одержання фактичних даних із належного процесуального джерела, одержання фактичних даних належним суб’єктом; одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку; належне оформлення джерела фактичних даних.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що диск відеозапису з камер спостереження магазину, який суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку, був отриманий від потерпілого не уповноваженою на те посадовою особою органу досудового розслідування без дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а тому доводи сторони обвинувачення щодо їх допустимості є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
Громадська організація звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС, в якому просила зобов`язати відповідача надати інформацію на її запит на отримання публічної інформації щодо аукціону, проведеного товарною біржею, на якому продано об`єкт нерухомості, шо належав боржнику і перебував у податковій заставі. Про це повідомляє Протокол.
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов був задоволено частково, — зобов`язано ДФС повторно розглянути зазначений запит на отримання публічної інформації та надати відповідь по кожному пункту запиту.
Оскаржуючи судові рішення в касаційному суді, ДФС зазначала, що розпорядник інформації не має права надавати відомості, які містять інформацію з обмеженим доступом, що була одержана контролюючим органом під час реалізації ним своїх функцій.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду скаргу залишив без задоволення, а судові рішення без змін, сформувавши правову позицію, відповідно до якої обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Тому відмова розпорядника інформації надати відомості з тих підстав, що запитувані документи містять інформацію з обмеженим доступом є неправомірною, що відповідає приписам ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
При цьому суд зауважив, що ДФС, стверджуючи що запитувана позивачем інформація є інформацією з обмеженим доступом, не зазначив жодного запитуваного документу, який є свідчить про те, що доступ до них обмежено у відповідності до норм статті 6 зазначеного Закону.
Суд також нагадав умови, за яких може бути відмовлено у наданні інформації, що наведені у ст. 22 вказаного Закону, а саме:
Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (ч. 2 ст. 22 Закону). Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача (ч. 3 ст. 22 Закону).
Із постановою КАС ВС можна ознайомитися детальніше за посиланням.
Далее
Починаючи з 2005 року багато громадян України уклалали з банками договори споживчого кредиту в іноземній валюті з метою придбання житла, передаючи в іпотеку на підставі іпотечного договору належну їм на праві власності квартиру або будинок.
У зв’язку з девальвацією гривні, зменшилася кількість громадян, які спроможні були виконувати свої зобов’язання за кредитами. Тому банки, на підставі договору факторингу та договору про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, передали колекторським компаніям право вимоги за кредитним та іпотечним договорами, тобто колекторські компанії набули прав кредитора у зобов’язаннях, що виникли з вищезазначених договорів.
У червні 2014 року, Верховною Радою України ухвалено Закон України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” № 1304-VII від 03 червня 2014 року, який діє до моменту вступу в законну силу Кодексу про банкротству фізичних осіб.
Згідно цього Закону, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
В 2016 році Верховний Суд України дав кредиторам «зелене світло» на позасудову перереєстрацію права власності на заставне, і зокрема, іпотечне майно, якщо договором передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання за кредитним договором. Отже колекторські компанії, із новою силою почали застосовувати спосіб впливу на боржників без судових процесів, здійснюючи реєстрацію права власності на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за колекторськими компаніями.
Фабула судового акту: Нормами статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Однак чи стягуються такі санкції з боржника за період відстрочення або розстрочення виконання рішення суду?
Велика Палата Верховного Суду вирішила, що так – стягується.
У даній справі підприємство звернулось до господарського суду із позовною заявою про стягнення із боржника інфляційних витрат та трьох процентів річних, як це визначено ст. 625 ЦК України, у зв’язку із несвоєчасним виконанням рішення суду про стягнення боргу.
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив пославшись у своєму рішенні на те, що оскільки боржнику ухвалою господарського суду було розстрочено виконання рішення, то таке розстрочення не призводить до наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення.
З таким висновком погодився і апеляційний суд.
На зазначені рішення кредитором було подано касаційну скаргу мотивуючи її тим, що актами цивільного законодавства не встановлено випадків, за яких ухвала про надання розстрочки виконання рішення суду є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, тому як наслідок, ухвала не змінює строків виконання грошового зобов`язання за договором та умов прострочення боржника в такому зобов`язанні.
В цілому Велика Палата із такими доводами позивача погодилась на у своїй постанові зазначила наступне.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Одночасно положеннями ст. 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною.
Таким чином, розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов`язання, у тому числі в частині строків його виконання. Натомість таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом.
При цьому розстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання відповідача, а тому не звільняє останнього від наслідків порушення відповідного зобов`язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
Уряд оптимізував систему територіальних органів Міністерства юстиції шляхом скорочення головних територіальних управлінь юстиції з 27-ми до 8-м. Про це повідомив Міністр юстиції України Денис Малюська.
Це також покращить контроль за їхньою роботою, забезпечить ефективне виконання покладених на Міністерство завдань та раціональне використання державних ресурсів.
Ліквідовано територіальні органи Мінюст в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Натомість буде утворено міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, повноваження яких розповсюджуватиметься на території декількох адміністративно-територіальних одиниць.
Будуть утворені такі міжрегіональні управління Міністерства юстиції:
·Західне міжрегіональне управління (м. Львів)
·Південно-Західне міжрегіональне управління (м. Івано-Франківськ)
·Центрально-Західне міжрегіональне управління (м. Хмельницький)
·Центральне міжрегіональне управління (м. Київ)
·Північно-Східне міжрегіональне управління (м. Суми)
·Південно-Східне міжрегіональне управління (м. Дніпро)
·Південне міжрегіональне управління (м. Одеса)
·Східне міжрегіональне управління (м. Харків).
Територіальні органи Міністерства юстиції, які буде ліквідовано, наразі продовжують здійснювати повноваження та функції до завершення заходів, пов’язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції.
Далее
Фабула справи: прокурор звернувся до суду із скаргою на дії заступника начальника районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції (далі — заступник начальника районного відділу ДВС).
Суд першої інстанції вимоги скарги прокурора задовольнив частково. Визнав неправомірними та скасував повідомлення заступника начальника районного відділу ДВС про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа про стягнення із ОСОБА_1 на користь прокуратури відшкодування судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги. Апеляційний суд ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: заступник начальника районного відділу ДВС стверджує, що виконавчий документ повинен відповідати вимогам, встановлених ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», у разі невідповідності яким державний виконавець повертає документ стягувачу без виконання. Стягувач не позбавлений можливості звернутися до суду для приведення виконавчого документа відповідно до вимог закону, однак такі дії прокурор не вчиняв.
Правова позиція Верховного Суду: ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника — фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб — за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб — платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.
Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до ст. 26 цього Закону (п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавчий збір»).
Разом з тим, за змістом ч. ч. 1, 2 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
П. 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Висновки: відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.
Ключові слова: стягнення за виконавчим документом, вимоги до виконавчого документа, неправомірне рішення державного виконавця, сфера компетенції державного виконавця
Далее
Судом першої інстанції позов задоволено. Приймаючи таке рішення районний суд виходив з того, що відповідальною організацією для проведення своєчасного скринінг-обстеження є лікарня, однак, своєю бездіяльністю її робітники створили загрозу життю та здоров`ю малолітньої дитини, а саме: навіть після отримання тест-наборів проведення скринінг-обстеження дитини проведено не було, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись.
В свою чергу апеляційний суд вказане рішення змінив та зменшив суму відшкодування до 50 000 грн. виходячи з того, що моральна шкода була завдана в умовах, коли не всі обставини, що сприяли збільшенню розміру такої моральної шкоди (відсутність держзакупки тест-систем тощо) повністю могли бути усунені виключними діями адміністрації відповідача.
На рішення апеляційного суду позивачем подано касаційну скаргу, яку Касаційним цивільним судом задоволено – рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення районного суду.
Приймаючи таке рішення КЦС виходив із наступних міркувань.
Відповідно до положень 6.2.1 Наказу Міністерства охорони здоров`я «Про заходи удосконалення медичної допомоги хворим на фенілкетонурію в Україні» від 29 травня 2005 року, передбачено забезпечення укладання протягом січня кожного року договорів з медико-генетичними центрами про проведення обстежень новонароджених на фенілкетонурію згідно з розподілом регіонів обслуговування. Окрім цього, п. 6.2.2. даного наказу передбачено забезпечення своєчасної передачі зразків крові (не пізніше тижня з моменту забору крові) в медико-генетичні центри згідно з розподілом регіонів обслуговування для проведення постскринінгового обстеження дітей.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав і полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна і таке інше Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При вирішенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода — відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Згідно статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
У даній справі при поставці необхідних матеріалів для проведення дослідження на ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, а відсутність інформування позивачки було одним з елементів об`єктивної сторони, які, у сукупності з іншими, призвели до завдання моральної шкоди.
При цьому висновку про можливість зменшення розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції дійшов без витребування та дослідження нових доказів, натомість судами було встановлено, що після поставки необхідних матеріалів для проведення дослідження ФКУ лікарською установою не були досліджені архівні копії зразків крові всіх новонароджених дітей, за період відсутності тест-наборів для проведення дослідження МНС на ФКУ, про зупинення неотальних скринінгів та рекомендації щодо альтернативної діагностики генетичних захворювань відповідні організації не повідомлялись, а тому такий висновок суду апеляційної інстанції є не обґрунтованим.
Із повним текстом постанови КЦС ВС можна детально ознайомитися за посиланням.
