Опубликовано director 7 Окт 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.
Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз’яснено, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов’язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальну тривалість вважається робочим.
Слід мати на увазі, що звільнення за появу на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння застосовується до працівника незалежно від того, чи притягався він раніше до дисциплінарної відповідальності та чи вживались до нього заходи громадського стягнення. Власник або уповноважений ним орган вправі звільнити працівника за цією підставою і при одноразовому порушенні трудової дисципліни, дотримуючись при цьому порядку і строків накладення дисциплінарних стягнень.
Також відповідно до зазначеної постанови Пленуму ВСУ, а також судової практики вирішення спорів про звільнення з роботи у зв’язку з появою на роботі в нетверезому стані, нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп’яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів, яким суд має дати відповідну оцінку.
Так, у справах № 640/17224/15-ц, № 295/3233/17 Касаційний цивільний суд не визнав обґрунтованими покликання позивачів на те, що акти про появу працівника на роботі в нетверезому стані та про відмову давати пояснення не є доказами, що підтверджують факт перебування у нетверезому стані, оскільки законодавством передбачено інший порядок встановлення цих обставин. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанції надали належну оцінку наявним в матеріалах справи доказам нетверезого стану працівника та за наявності відмови особи в проходженні медичного огляду, а також непроходження такого огляду в самостійному порядку та неспростування наявних в матеріалах справи доказів перебування позивача на робочому місці в стані алкогольного сп’яніння, суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Також згідно зі статтею 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
У справі № 761/26558/15-ц Верховний Суд погодився з тим, що звільнення позивача за відсутності згоди профспілки було незаконним. Суд зазначив, що враховуючи те, що звільнення на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП України є дисциплінарним стягненням, питання доцільності застосування такого виду дисциплінарного стягнення також мають бути враховані з метою додержання принципу співмірності. В даному випадку, як вказує профспілка і це підтверджується матеріалами справи, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем більше 20 років, мав позитивні характеристики, був звільнений за появу на роботі у нетверезому стані, який достеменно не підтверджений. А отже, обрання такого виду дисциплінарного стягнення не може вважатися співмірним, виходячи з засад розумності та справедливості.
Поряд з цим, у справі № 701/536/17-ц Касаційний цивільний суд погодився з висновком апеляційного суду щодо необґрунтованість відмови профспілкового комітету у наданні згади на звільнення позивача та відповідно погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. А в даному випадку рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не містило посилання на правове обґрунтування висновку про незаконне звільнення працівника з роботи, а ґрунтувалося тільки на ділових якостях та сімейному стані позивача, що є недостатнім для відмови у дачі згоди на звільнення.
Відповідно до частини дев’ятої статті 43 КЗпП України якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті
Так, у справі № 408/1847/16-ц ВС скасував рішення апеляційного суду про поновлення працівника (звільнення позивача було проведене без попередньої згоди профспілки) та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд, встановивши, що позивач є членом виборного органу профкому первинної профспілкової, відповідач із поданням про надання згоди на його звільнення за пунктом 7 частини першої статті 40 КЗпП України до первинної профспілкової організації не звертався і попередню згоду на звільнення позивача не отримав, вимог частини дев’ятої статті 43 КЗпП України не виконав.
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71807609
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75099305
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72489590
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76381738
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72009682
За матеріалами адвоката Богуцької Людмили Павлівни
Далее
Опубликовано director 7 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
Данило Гетманцев, Голова Комітету з питань фінансів, податкової та митної політики, вніс до Парламенту Проект Закону № 2190 про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (щодо справедливості справляння єдиного соціального внеску).
За словами Гетманцева, метою даного законопроекту є припинення несправедливої сплати самозайнятими особами та фізичними особами — підприємцями ЄСВ та штрафних санкцій за несплату ЄСВ, що спричинена постійними змінами законодавства України та неналежного доведення до відома платників ЄСВ про наслідки змін, які вступають в силу.
Депутат нагадує, що з 01 січня 2017 року новою редакцією Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» було зобов’язано фізичних осіб-підприємців на загальній системі оподаткування та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, які починаючи з 01 січня 2017 року не отримують дохід від здійснюваної підприємницької діяльності, нараховувати та сплачувати ЄСВ у розмірі не меншому, ніж мінімальний страховий внесок у розрахунку на місяць.
Як свідчить практика, значна кількість самозайнятих осіб та ФОП, які не отримують доходу і фактично не здійснюють будь-якої підприємницької діяльності, досі не ініціювали процедуру державної реєстрації припинення підприємницької діяльності чи зняття з обліку, як самозайнятих осіб, а отже, таким особам буде нараховано штрафні санкції та пеню за несплату ЄСВ. Даний законопроект розроблено з метою унеможливлення застосування несправедливих штрафних санкцій щодо ФОП та самозайнятих осіб, які не сплачували ЄСВ за періоди протягом яких ними не було отримано доходів.
Проектом Закону пропонується впровадження 30-денного періоду з моменту набрання чинності проекту цього Закону, протягом якого самозайняті особи та ФОП на загальній системі оподаткування, матимуть право здійснити реєстрацію припинення підприємницької діяльності без застосування до них штрафних (фінансових) санкцій за несплату ЄСВ.
Далее
Опубликовано director 7 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
У нових ДБН «Планування та забудова територій», які набули чинності 1 жовтня 2019 року, серед іншого, регулюються і питання відстаней між будинками, будівлями та спорудами як на власній, так і на сусідніх ділянках, відстаней до меж ділянок, протипожежних розривів тощо
Нагадуємо, що нові ДБН вступили в силу з 1 жовтня 2019 року
Так, 1 жовтня 2019 набули чинності нові будівельні норми — ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», які, серед іншого, регулюють і питання відстаней між будинками, будівлями та спорудами як на власній, так і на сусідніх ділянках, відстаней до меж ділянок, протипожежних розривів тощо.
Вказані відстані (в т.ч. протипожежні розриви), а також відстані до існуючих мереж, джерел водопостачання, ліній електропередачі тощо є дуже важливими при плануванні забудови земельної ділянки або здійснення реконструкції (добудови) садибного, садового або дачного будинку.
Наразі є велика кількість різноманітних графічних матеріалів в мережі Інтернет, де вказані відстані від тих чи інших об’єктів до меж ділянок, проте в більшості своїй наведена в них інформація не відповідає наявній в чинному законодавстві України. Окрім того, навіть ту інформацію, яка базується на нормах українського законодавства, потрібно перевіряти, оскільки 01.10.2019 року відбулися зміни – з 1 жовтня 2019 року основним документом, який регулює питання забудови, і в т.ч. нормує відстані, є ДБН Б.2.2-12:2019 Планування та забудова територій.
Відстані до меж та до сусідніх будинків і споруд, та червоних ліній
Згідно з новими ДБН, для нової садибної та дачної забудови відстань від межі слід встановлювати не менше 3 м.
З невідомих причин, вкзанане положення не містить терміну «садова забудова».
Але при розміщенні будинків в кварталах із сформованою забудовою для догляду за будинками і здійснення поточного ремонту відстань до межі суміжної земельної ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни будинку слід приймати не менше ніж 1 м. При цьому, має бути забезпечене виконання необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть попаданню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок або взаємоузгоджене водовідведення.
Проте, на мою думку, з приводу наведених вище норм щодо мінімальної відстані до межі можуть виникати спірні ситуації.
Разом із цим, варто зазначити, що деякі органи містобудування та архітектури вже довгий час «вимагають» відступати від меж земельної ділянки не менше 4 м.
Житлові будинки на присадибних ділянках слід розміщувати з відступом від червоних ліній магістральних вулиць – 6 м, житлових – 3 м.
В умовах реконструкції допускається зменшувати відступи від червоних ліній до будинків і споруд з урахуванням сформованої забудови.
Гаражі слід передбачати вбудованими, прибудованими до житлових будинків або окремо розташованими по лінії забудови, а також в глибині ділянки.
Прибудовані або окремо розміщені приміщення та тимчасові споруди для індивідуальної трудової та підприємницької діяльності допускається розташовувати на земельних ділянках по червоних лініях.
Протипожежні вимоги (відстані)
Відстані між будинками і спорудами приймаються у світлі між зовнішніми стінами або іншими конструкціями. За наявності конструкцій будинків і споруд, що виступають більше, як на 1 м, виготовлених зі спалимих матеріалів, приймається відстань між цими конструкціями.
Відстані між будинками і спорудами в залежності від ступеню вогнестійкості будинків:
- між житловими, садовими, дачними будинками (та господарськими будівлями) I та II ступеню вогнестійкості, розміщеними (запланованими) на сусідніх земельних ділянках, протипожежний розрив має бути 6 м,
- між житловими, садовими, дачними будинками (та господарськими будівлями) I та II ступеню вогнестійкості та будинками III ступеню вогнестійкості протипожежний розрив має бути 8 м,
- між житловими, садовими, дачними будинками (та господарськими будівлями) III ступеню вогнестійкості розміщеними (запланованими) на сусідніх земельних ділянках протипожежний розрив має бути 8 м. Під цю категорію підпадає найбільша кількість індивідуальних житлових, садових та дачних будинків.
- між житловими, садовими, дачними будинками (та господарськими будівлями) IIIа, IIIб, IV, IVа, V ступеню вогнестійкості (зокрема, дерев’яні будинки) розміщеними (запланованими) на сусідніх земельних ділянках протипожежний розрив має бути від 10 до 15 м.
Протипожежні відстані від будинків, будівель і споруд сільських населених пунктів, а також від меж ділянок дачних поселень та садової забудови до лісових ділянок повинні бути 20 м, 50 м, 100 м – відповідно до дерев листяного, мішаного і хвойного лісу. У містах та селищах для зон одно- та двоповерхової садибної забудови з присадибними ділянками протипожежна відстань від меж присадибних ділянок до лісових ділянок може бути зменшена, але повинна складати не менше ніж 15 м.
Господарські будівлі і гаражі сусідніх ділянок допускається блокувати.
Виключення:
- Відстань між стінами будинків без віконних прорізів допускається зменшувати на 20%, за винятком будинків певних ступенів вогнестійкості (примітка 3 Таблиці 15.2 ДБН Б.2.2-12:2019).
- Протипожежні відстані можуть не застосовуватись між житловими і господарськими будинками у межах однієї присадибної ділянки. Отже, в межах приватної ділянки власник самостійно вирішує на якій відстані розміщувати будівлі та споруди!
- Відстані між будинками I і II ступенів вогнестійкості допускається передбачати менше 6 м за умови, якщо стіна вищого будинку, розміщеного навпроти іншого будинку, є протипожежною.
- Протипожежні відстані між будинками слід збільшувати на 20 %: для двоповерхових будинків V ступеня вогнестійкості; для будинків, що мають горищний дах, верхній шар покрівлі якого виконаний з горючих матеріалів.
- У районах сейсмічністю 9 балів відстані між житловими будинками, а також між житловими і громадськими будинками IVа, V ступенів вогнестійкості, слід збільшувати на 20%.
Важливо: новий ДБН «Планування та забудова територій» на відміну від ДБН 360-92 не містить положень, згідно з якими часткова реконструкція житлових будинків та господарських споруд на окремих садибних ділянках, які побудовані за раніше чинними нормативами, допускалася за погодженням з місцевими органами архітектури і містобудування, державного пожежного та санітарного нагляду. В цьому випадку перебудова житлових будинків, їх господарських будівель та гаражів можлива була за умови збереження існуючих відстаней між будівлями.
Охоронні та санітарно-захисні зони
Охоронні та санітарно-захисні зони, їх розміри, допустимі відстані до будинків та інші обмеження регулюються як ДБН Б.2.2-12:2019, так і, зокрема, Правилами охорони електричних мереж, Правилами безпеки систем газопостачання та Кодексом газорозподільних систем.
В охоронних і санітарно-захисних зонах електричних мереж забороняється будувати житлові, громадські та дачні будинки.
Використання земельних ділянок в охоронних і санітарно-захисних зонах електричних мереж повинне бути письмово узгоджене з власниками цих мереж, державними органами пожежної охорони та санітарного нагляду.
Охоронні зони електричних мереж встановлюються:
- уздовж повітряних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на відстань: напругою до 1 кВ (до 1000 Вольт) — 2 м; до 20 кВ — 10 м; 35 кВ — 15 м; 110 кВ — 20 метрів
- уздовж підземних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра
- за периметром трансформаторний підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв — на відстані 3 м від огорожі або споруди
Відстані по горизонталі до будівель, споруд, гаражів від проекції крайніх проводів повітряних ліній становлять: 2 м (для ліній напругою до 20 кВ), 4 м (для ліній напругою до 100 кВ), 5 м (для ліній напругою до 150 кВ).
Відстань від підземних силових кабелів всіх напруг і телекомунікаційних кабелів до фундаментів будинків та споруд має бути не меншою 0,6 м.
Відстані по горизонталі (у світлі) від найближчих підземних інженерних мереж до будинків і споруд слід приймати за додатком И.1 ДБН Б.2.2-12:2019:
- від фундаментів будинків і споруд до водопроводу і напірної каналізації — 5 м;
- від фундаментів будинків і споруд до самопливної каналізації (побутової і дощової) — 3 м;
- від фундаментів будинків і споруд до газопроводів горючих газів — від 2 до 10 метрів (в залежності від тиску). Зменшення відстаней можливе за умови виконання вимог п. 7.12 ДБН В.2.5-20:2018 Газопостачання.
Інші відстані та вимоги
Новим ДБН Б.2.2-12:2019 передбачається, що відстань від межі суміжної земельної ділянки до стовбурів дерев, які висаджуються, має бути не менше ніж 4-6 м в залежності від величини крони (але не менше половини діаметру крони дерева), а до кущів 1,0 м.
Септики та фільтруючі колодязі повинні бути розташовані не ближче 5-10 м (в залежності від продуктивності) від житлових будинків та літніх кухонь. І не ближче 20 м від артсвердловин та колодязів.
Господарські будівлі / сараї / для худоби, інших тварин та птахів (площею до 50 кв.м) — не ближче 15 м від житлових будинків і літніх кухонь та не ближче 20 м від артсвердловин водопостачання (питних колодязів).
Майданчики для компосту, дворові вбиральні, сміттєзбірник, сховища для добрив та ядохімікатів повинні знаходитись не ближче 20 м від житлових будинків, літніх кухонь та артсвердловин водопостачання (питних колодязів).
У великих містах, при розміщенні 9-16 та більше поверхових житлових будинків суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоповерхового будинку, що зводиться, до меж земельних ділянок садибних будинків приймається не менше 20 м, а до стіни найближчого садибного будинку – не менше висоти будинку, що зводиться.
При розміщенні багатоквартирних житлових будинків поверховістю від 4 поверхів до 8 поверхів суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоквартирного будинку, що зводиться, до меж земельних ділянок садибних будинків слід приймати не менше 15 м, а до стіни найближчого садибного будинку – не менше висоти будинку, що зводиться, для багатоквартирних будинків до 3 поверхів відстань від фасадів до меж земельних ділянок – не менше 10 м для забезпечення проїзду пожежних машин.
За відсутності мереж міської (селищної) каналізації необхідно передбачити каналізування садиб з використанням локальних очисних споруд згідно з вимогами ДБН В.2.5-64, ДБН В.2.5-75.
Присадибні ділянки з боку вулиць та сусідніх ділянок допускається огороджувати. Висоту огорожі слід встановлювати згідно з вимогами ДБН Б.2.2-5:2011 та правилами благоустрою населеного пункту. Встановлення огорожі не може погіршувати інсоляцію житлових будинків на суміжних територіях. Огорожа присадибних ділянок не може виступати за червону лінію та межі ділянки.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
НСПЕКТУВАННЯ РОБОТОДАВЦІВ ЗА НОВИМ ПОРЯДКОМ
В останні два роки невпинно зростає кількість інспектувань з праці. Працівники все більше розуміються на своїх правах, і, як наслідок, почастішали випадки скаржання на роботодавців, що зробити стало дуже легко — відправити електронне повідомлення із офіційного сайту Держпраці.
Як раніше повідомлялось , наразі в Україні діє новий порядок проведення перевірок Держпраці, затверджений Постановою КМУ від 21 серпня 2019 р. № 823, яка набрала чинності з 30.08.2019 року, і хоча суть контролю залишається тією ж, однак, за словами спікера Ірини Іванченко, він досить відрізняється від попередніх норм.
Зокрема, однією з новел є те, що змінюється фокус щодо суб’єкта, який притягується до відповідальності: від підприємства як роботодавця до конкретної посадової особи.
Так, за новим порядком контролю інспектор, що виявив будь-яке порушення, фіксує його в акті інспектування та «вживає заходів до притягнення винної у допущенні порушень посадової особи до встановленої законом відповідальності». Тобто унаслідок цього кадровику, що припустився порушення, загрожує візит до суду і штраф 510-1700 грн. (ст. 41 КУпАП). Водночас спікер запевняє, що пройти перевірку без штрафу – реально: роботодавець повинен лиш знати та вміти відстоювати свої права.
Основними формами контролю, за новим порядком, є лише інспекційні відвідування та невиїзні інспектування, які за своєю суттю є позаплановими заходами. В цей же час залишаються також і планові перевірки, які можуть проводитись лише в контексті контролю за дотриманням законодавства про працевлаштування осіб з інвалідністю та законодавства про охорону праці, однак їх проведення не регулюється вказаним порядком.
ХТО В ЗОНІ ПІДВИЩЕНОГО РИЗИКУ?
Новий порядок чітко визначає також і підстави інспектування роботодавців (п. 5 Порядку), які можуть як бути ситуативними, так і побудованими на чітких кількісних показниках.
Зокрема, серед згаданих підстав є звернення працівника; звернення фізичної особи, стосовно якої порушено правила оформлення трудових відносин; рішення керівника Держпраці виключно з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел; рішення суду; інформація Держстату та її територіальних органів (про наявність заборгованості з виплати заробітної плати), ДПС та її територіальних органів, ПФУ та його територіальних органів, профспілкових органів; доручення Прем’єр-міністра України чи звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; запит народного депутата; чи у разі невиконання вимог припису. Зауважимо, що останні чотири підстави є новелами нового порядку.
Наприклад, щомісяця ДПС, Держстат, ПФУ аналізують інформацію з державних реєстрів, роблять відповідні вибірки та повідомляють Держпраці про імовірні порушення. Відтак для застосування згаданих підстав повинні бути певні передумови. При цьому інспектування в такому випадку відбуватиметься за конкретним предметом (дотримання законодавства про оплату праці, виявлення неоформлених працівників тощо).
Хто в зоні ризику? Як зазначив спікер Шарій Тарас, ще під час затвердження акту уряд дав зрозуміти, що Держпраця зосередилась наразі виключно на порушеннях щодо неоформлених трудових відносин.
Так, в першу чергу, в зоні ризику є роботодавці, які використовують працю фізичних осіб на умовах цивільно-правових договорів та переукладають їх упродовж року. Особливо ризикованою є ситуація, коли на цивільно-правових умовах працюють більше 30% працівників.
В такому разі завданням інспектора буде з’ясування, чи не підмінений трудовий договір цивільно-правовим.
УМОВИ ПРОВЕДЕННЯ ІНСПЕКЦІЙНОГО ВІДВІДУВАННЯ ТА ЙОГО ПОРЯДОК
Хто проводить такі перевірки? Згідно із згаданим порядком дотримання законодавства про працю контролюють Держпраці та виконавчі органи міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об’єднаних територіальних громад, посадовим особам яких видаються відповідні посвідчення.
Слід також звернути увагу на обмежені можливості повноважень інспекторів органів місцевого самоврядування, у фокусі яких є лише аспекти виявлення неоформлених працівників та контроль у сфері оплати праці.
Чи повинен інспектор завчасно повідомити про факт проведення майбутнього інспекційного відвідування? Спікери підтвердили, що так, роботодавця зобов’язані повідомити (абз. 1 п. 8 Порядку), однак виключно інспектор вирішує, коли повідомити роботодавця на власний розсуд – зважаючи на підставу інспектування. Тобто 10-тиденний строк повідомлення, аналогічний для планових заходів, не застосовується.
Водночас здебільшого, за словами спікера Ірини Іванченко, з метою економії часу інспектор дізнається по телефону електронну адресу підприємства, на яку уже направляє сканкопію направлення на перевірку та перелік документів.
При цьому, ситуація, коли інспектор повідомить про заплановане інспектування безпосередньо на місці, також може бути і є правомірною. Здебільшого це має місце під час інспектування з метою виявлення неоформлених працівників (в такому разі інспектор може «інкогніто» спілкуватись з працівниками, а повідомити роботодавця про інспектування уже після проведення збору інформації).
Які документи повинен пред’явити інспектор? В першу чергу, слід попросити у інспектора службове посвідчення та засвідчену копію направлення на інспекційне відвідування. Отримання зазначених документів, щонайменше, для огляду є правом роботодавця згідно із п. 9, пп. 2 п. 14 Порядку.
Під час перевірки, роботодавцю не слід чинити перешкоди інспектору у випадку, якщо він забажає провести конфіденційні розмови з працівниками компанії щодо предмета перевірки. Для цього необхідно виділити інспектору робоче місце. Інспектор також має право наодинці або у присутності свідків ставити працівникам запитання, що стосуються законодавства про працю, і отримувати на них усні або письмові пояснення. У разі порушень цих вимог інспектор може скласти акт про перешкоджання у проведенні інспекційного заходу.
Для фіксування процесу проведення інспекційного відвідування з питань виявлення неоформлених працівників, інспектору можна користуватись засобами аудіо-, фото- та відеотехніки (зокрема, мобільним телефоном). Аналогічне право наявне і в роботодавця. Відтак, спікер порадила подбати про це та завчасно визначити наказом працівника, який фіксуватиме інспектування на відео.
Також слід не забувати про право роботодавця вимагати від інспектора розписатись у Журналі реєстрації заходів державного нагляду. Інспектор зобов’язаний внести такий запис перед врученням на підпис акту інспектування.
ЯКІ ДОКУМЕНТИ МАЮТЬ БУТИ НА ПІДПРИЄМСТВІ?
Під час проведення інспектування інспектор може затребувати у роботодавця будь-які документи, які передбачені законодавством про працю та які стосуються тематики інспектування.
Інспектори Держпраці мають право безперешкодно знайомитись з будь-якими книгами, реєстрами та документами, ведення яких передбачено законодавством про працю, що містять інформацію або відомості з питань, які є предметом інспекційного відвідування чи невиїзного інспектування, з метою перевірки їх відповідності нормам законодавства та отримувати завірені об’єктом відвідування їх копії або витяги (пп. 2 п. 11 Порядку).
Які документи повинні бути на підприємстві обов’язково? Цей перелік не є виключним, він визначається та конкретизується для кожного підприємства окремо, однак, поміж іншим, до нього входять Правила внутрішнього трудового розпорядку, Колективний договір або Положення про оплату праці, Посадові та робочі інструкції, графік відпусток на поточний рік, документальні підтвердження повідомлення про відпустку, накази з кадрових питань, документи з обліку робочого часу та надурочних робіт, журнали реєстрації наказів, особові картки та особові справи, трудові книжки, журнал обліку неповнолітніх працівників, звіти в Держстатистику, ДПС тощо.
Вимоги інспектора надати відповідні документи для ознайомлення, їх копії чи витяги, є обов’язковими до виконання. У інакшому випадку інспектор складе акт про неможливість проведення інспекційного відвідування та надасть вимогу про надання документів. Строк на оскарження даної вимоги, встановлений законодавством, дорівнює один день. Оскаржити вимогу можна до керівника територіального органу Держпраці чи його заступника. При цьому інспекторам забороняється вилучати оригінали фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів (ч. 10 ст. 4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»), окрім винятків, визначених кримінальним-процесуальним законодавством.
Цікавим є те, що саме момент передачі необхідних документів є досить важливим, оскільки саме з його моменту починається перебіг строку проведення інспекційного відвідування, максимальний термін якого може становити 10 робочих днів.
Зауважимо, що, як зазначив спікер Шарій Тарас, у новому порядку відсутній розподіл строків залежно від виду підприємства (мікро-, мале підприємництво чи велике), натомість раніше строк для інспекційних відвідувань малих підприємств становив не більше 2 робочих днів.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІД ЧАС ПЕРЕВІРКИ
Які документи складаються за результатом інспектування? Перш за все, це акт, який оформлюється у двох примірниках та надається на підпис роботодавцю в останній день інспекційного відвідування. Іншим документом є припис на усунення порушень, який є обов’язковим до виконання у встановлений строк.
Однак наявність даних документів ще не свідчить про притягнення роботодавця до перевірки. Наприклад, у разі усунення порушень, зазначених у приписі, у строк, жодні заходи до роботодавця не застосовуються.
При цьому, якщо предметом інспектування було виявлення неоформлених працівників і дане порушення було встановлено інспектором, то заходи примусу застосовуються в такому разі одночасно із винесенням припису, незалежно від факту усунення даних недоліків у майбутньому.
Щодо відповідальності, то, перш за все, слід нагадати, що за порушення у сфері праці одночасно відповідають як підприємство (роботодавець) (ст. 265 КЗпП), так і винна посадова особа (ст. 41 КУпАП). Тобто відповідає обоє суб’єктів одночасно – варіативність в даному випадку не встановлена.
При цьому, якщо інспектор виявляє діяння, що спричиняє адміністративну відповідальність, додатково складається протокол про адміністративне правопорушення, який передається до суду.
Підсумовуючи, можна констатувати часткове посилання контролю з боку держави за сферою трудових відносин, а саме використанням неоформленої праці. Водночас, справедливо погодитись із юристами та фахівцями, які відзначають схожість прийнятого порядку із попереднім, який був скасованим судом. Показовими є намагання також скасувати новоприйнятий порядок у суді за аналогічними, як і раніше підставами. Однак на даний момент Постанова №823 є діючою та уже застосовується під час інспекційних відвідувань підприємців України.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
Верховная Рада приняла в целом законопроект о материальной ответственности военнослужащих и полицейских, виновных в нанесении ущерба военному и другому имуществу во время исполнения служебных обязанностей.
За документ № 1225 проголосовали 276 народных избранников.
Документ определяет основания и условия привлечения к материальной ответственности:
• военнослужащих, военнообязанных и резервистов во время прохождения ими сборов;
• полицейских, лиц рядового и начальствующего состава, виновных в нанесении прямого ущерба путем уничтожения, повреждения, хищения или незаконного использования военного и иного имущества при исполнении обязанностей военной службы или служебных обязанностей.
Законопроект предусматривает ответственность в сумме не более 15 прожиточных минимумов за вред по неосторожности (сейчас это более 29 тыс. грн). Стоит отметить, что при доработке ко второму чтению этот показатель подняли втрое.
Такая же предельная сумма предусмотрена для командира или начальника, который нарушил своим решением порядок учета и использования военного и другого имущества.
Ответственность в полном объеме предусмотрена в том числе в случае повреждения имущества в состоянии опьянения.
За ущерб, причиненный хищением или потерей вооружения, оружия и боеприпасов, предусмотрена повышенная ответственность в кратном соотношении к стоимости имущества, но не более десятикратного размера. Перечень оружия и боеприпасов, за которые придется отвечать, утвердит Кабинет Министров.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
У четвер, 3 жовтня, на пленарному засіданні Верховна Рада ухвалила законопроект №1055-1 «Про оренду державного та комунального майна».
Законопроект підтримали 263 народних депутати.
Законопроект про оренду державного та комунального майна передбачає суттєве удосконалення, спрощення і скорочення процедур оренди такого майна для досягнення прозорості та відкритості цього процесу, залучення широкого кола інвесторів до нього.
У проекті Закону України «Про оренду державного та комунального майна», як вказують його ініціатори, встановлено принципово новий порядок передачі державного та комунального майна в оренду та спрощено процедуру передачі в оренду об’єктів державної та комунальної власності.
Передача в оренду державного та комунального майна замість застарілої процедури проведення конкурсу буде здійснюватися шляхом продажу права оренди на майно державної та комунальної власності на електронному аукціоні в електронній торговій системі.
Законопроектом передбачається утворення двох переліків — «Перелік першого типу» (Перелік об’єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні) або «Перелік другого типу» (Перелік об’єктів, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду без проведення аукціону).
Також визначено ключові етапи процедури передачі в оренду державного та комунального майна, що забезпечуватимуть прозорість, конкурентність та максимальну економічну віддачу державі та місцевим органам влади від надання свого майна в оренду.
Ініціатори законопроекту вважають, що його ухвалення дозволить оптимізувати законодавство з питань оренди державного і комунального майна, удосконалити механізми та процедури передачі державного та комунального майна в оренду, прискорити вказані процеси, підвищити економічну ефективність проведення аукціону права оренди та збільшити надходження до державного та місцевих бюджетів.
Під час підготовки законопроекту до другого читання профільний Комітет Ради отримав до нього 97 поправок, з яких 59 було враховано.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
Російськомовні школи в Україні перейдуть на навчання українською вже у вересні наступного року. Про це повідомила міністр освіти України Ганна Новосад в ефірі телеканалу «Прямий».
Щодо закладів освіти, де навчання проходить мовами національних меншин Євросоюзу, то вони мають перейти на державну з вересня 2023 року.
«І тих, і тих ми маємо до цього переходу підготувати. Проте в школах, які будуть навчати переважно українською, все одно зберігатиметься можливість вивчати рідну мову чи літературу. Якщо ми говоримо про російську меншину, то це буде окремий предмет, плюс можна буде мати окремі факультативи», — зауважила міністр освіти.
Щодо питання мови на окупованій території Донбасу у Міносвіти наразі немає чіткого плану дій.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду згідно з Постановою від 14 листопада 2018 року у справі № 161/15523/17
Фабула справи: ОСОБА_3 звернулася до суду зі скаргою до відділу державної виконавчої служби, в якій просила зупинити виконавче провадження через завершення терміну дії виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом. Скаргу мотивувала тим, що після пред’явлення до виконання виконавчого напису головний державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження. Скаржник отримала повідомлення з приводу акта оцінки арештованого належного їй іпотечного майна. Вважала, що термін чинності виконавчого напису сплив, а тому дії відділу ДВС щодо проведення оцінки цього майна протиправні.
Суд першої інстанції постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. Мотивував тим, що дії державної виконавчої служби мають оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства.
Апеляційний суд ухвалив постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_3 посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема стверджує, що чинне законодавство не розмежовує чітко повноваження адміністративних і цивільних судів з питань оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державної виконавчої служби. Вважає, що має право на захист прав саме за правилами цивільного судочинства.
Правова позиція Верховного Суду: порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби на час звернення зі скаргою до суду був урегульований у ст. 74 Закону “Про виконавче провадження” (далі- Закон № 1404-VIII).
Відповідно до ч.1 ст.74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч.2 ст.74 Закону № 1404-VIII).
Тобто, юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб’єктів їх видання.
Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого у цивільній справі, був визначений у розділі VII ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції.
ЦПК України у вказаній редакції передбачав, що скарги сторони виконавчого провадження щодо виконання судових рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, підлягають розгляду судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим судом, що видав виконавчий документ.
ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду, визначив порядок реалізації судового контролю за виконанням судових рішень у ст.ст. 447-453 розділу VII ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 181 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, мали оскаржуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження.
Висновки: з огляду на те, що скаржник подала скаргу на дії відділу ДВС з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про підвідомчість спору адміністративному суду.
Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 14 березня 2018 року (справа № 213/2012/16).
Ключові слова: адміністративна юрисдикція, порядок виконання рішення суду, протиправні дії Державної виконавчої служби України, повноваження судів з розгляду скарг на дії органів державної виконавчої служби
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постанова ВС КЦС від 25 вересня 2019 року справа № 755/14148/18
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.
Згідно із частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім`ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.
Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, суперечить правам та інтересам позивача, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24, 56 СК України.
Верховний Суд погоджується з висновком попередніх інстанцій щодо стягнення з ОСОБА_2 аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 500 грн щомісячно, починаючи з 20 вересня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття, який підлягає індексації відповідно до закону, з огляду на наступне.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 19 вересня 2018 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 pоку, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 pоку та набула чинності для України 27 вересня 1991 p., держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Частиною другою статті 150 СК України визначено, що батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно вимог частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Так, згідно з частиною третьою статті 181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Стаття 182 СК України визначає, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
За змістом зазначених норм права будь-які витрати на утримання дітей мають визначатись за домовленістю між батьками або за рішенням суду.
При цьому слід враховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їх розмір.
Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містить незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно.
Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини.
При цьому, згідно частиною другою статті 182 СК України, розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до частини другої статті 184 СК України розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше.
Оскільки дитина сторін проживає разом з матір`ю, так як ОСОБА_2 є її батьком та на нього покладено однаковий з ОСОБА_1 обов`язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, при цьому добровільної згоди між батьками щодо порядку реалізації такого обов`язку не досягнуто, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано.
Щодо доводів заявника про те, що місцевий суд ухвалив рішення без повідомлення його про засідання суду на 06 лютого 2019 року на 14:00 год. і без участі його у такому засіданні, чим повністю позбавив його можливості реалізувати будь-які свої процесуальні права необхідно зазначити наступне.
Апеляційним судом встановлено, що з акту Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року, складеного секретарем судового засідання, вбачається, що ОСОБА_2 після судового засідання 29 січня 2019 року відмовився розписатися щодо ознайомлення з наступною датою слухання справи на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
Також, 29 січня 2019 року о 17.19 год. судом першої інстанції на офіційному сайті Судової влади України розміщено повідомлення про призначення справи до розгляду на 06 лютого 2019 року о 14.00 год.
06 лютого 2019 року відповідачем ОСОБА_2 до суду першої інстанції подана заява про відвід судді Галаган В.І., що свідчить про обізнаність останнього про призначення розгляду справи на 06 лютого 2019 року.
Крім того, встановлено, що відповідач подавав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву з доказами та клопотання, чим реалізував свої процесуальні права передбачені ЦПК України.
Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_2 мав змогу реалізувати свої процесуальні права в суді першої інстанції.
Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним ОСОБА_2 у апеляційний скарзі, які обґрунтованого відхилені судом апеляційної інстанції, та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.
Далее
Опубликовано director 4 Окт 2019 в Новости | Нет комментариев
Верховная Рада одобрила во втором чтении и в целом увеличение штрафов за безосновательный отказ от предусмотренной законом льготной перевозки пассажиров общественного транспорта.
Как передает ЦТС со ссылкой на агентство Интерфакс-Украина, соответствующий законопроект № 0893 о внесении изменений в ст. 133-1 Кодекса об административных правонарушениях поддержали 303 народных депутата на пленарном заседании парламента в четверг.
Закон предусматривает штраф в размере 50 необлагаемых минимумов доходов граждан для водителей и субъектов предпринимательской деятельности за отказ от льготной перевозки пассажиров.
Сейчас штраф за такое нарушение составляет 8 необлагаемых минимумов.
Необлагаемый минимум доходов граждан составляет 17 грн.
Отметим, что в первом чтении законопроект был принят еще в июне предыдущим составом парламента.
Далее
