Якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби, це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. Такого висновку дійшла Велика Палата у справі №806/2886/17 (К/9901/35876/18).
Ч. 4 та 5 ст. 128 КПК України визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, врегульованим ЦПК України.
Відповідно до ст. 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з ч. 2 ст. 384 цього Кодексу, скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи Державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи Державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
Отже, право на звернення зі скаргою та порядок її розгляду й постановлення ухвали пов’язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства та його примусовим виконанням.
З 1 жовтня по 1 травня на всіх автомобілях поза населеними пунктами повинно бути ввімкнено ближнє світло фар.
Не виконання цієї вимоги дійсно є порушенням вимог ПДР, що для поліцейського є підставою зупинити автомобіль і перевірити наявні документи на право керування.
Однак накласти штраф за їзду без світла вдень поліцейські не мають права, пише Дорожній адвокат у Facebook.
Кодекс про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за порушення правил користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами лише при початку руху чи зміні його напрямку.
Тому, рух без увімкнених фар буде порушенням, але відповідальність за це порушення настає згідно статті 125 Кодексу, як за «інші порушення правил дорожнього руху» і тягне за собою лише попередження.
Далее
Кабмін змінив Порядок атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою.
Постановою від 30 січня 2019 року № 343 розширено підстави, що підтверджують вільне володіння державною мовою.
Відповідно до змін вільне володіння українською мовою підтверджують документи державного зразка про повну загальну середню освіту:
— видані до 2000 року, з оцінкою «5» за вивчення або за складання випускного іспиту з української мови та/або української мови та літератури;
— видані після 2000 року, з балом не менше 10 за вивчення або підсумкову державну атестацію з української мови.
Таким чином, отримати посвідчення без проходження атестації можна, якщо підтверджуючий документ містить відмінну оцінку не тільки за іспит з української мови, а й за її вивчення.
Разом з тим, посвідчення щодо вільного володіння державною мовою видаватиметься за плату, незважаючи на наявність підтверджуючих документів про його вивчення.
Виключено норму про можливість звернутися до уповноваженого навчального закладу про видачу посвідчення на безоплатній основі за наявності підтверджуючих документів.
Нагадаємо, відповідно до Закону, держслужбовці мають підтвердити вільне володіння державною мовою.
Далее
Верховна Рада України 238 голосами підтримала за основу в першому читанні закон, який визначає правовий статус Керівник парламентської ТСК пообіцяв знищити «Укроборонпром» Керівник парламентської ТСК пообіцяв знищити «Укроборонпром» тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій ВР, їх повноваження та організаційні засади діяльності.
Рішення було ухвалено під час сесійного засілання 25 квітня.
У проекті закону чітко врегулювали та визначили підстави для створення ТСК. Ними можуть бути повідомлення про порушення Конституції України, законів України органами держвлади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами, керівниками (або посадовими особами, що виконують їх обов’язки) підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, що становлять суспільний інтерес, зокрема:
повідомлення про обставини, які загрожують суверенітету, територіальній цілісності України або її економічним, науково-технічним, національно-культурним, соціальним інтересам, охороні довкілля;
повідомлення про масове порушення прав, свобод і законних інтересів громадян, їх об’єднань або зловживання владою посадовими, службовими особами, що завдало істотної шкоди суспільним інтересам.
Також в документі йдеться про те, що слідча комісія може утворитися для підготовки і доопрацювання проектів законів та інших актів Ради на правах головного комітету, якщо предмет правового регулювання таких проектів не належить до предметів відання комітетів, утворених парламентом, крім випадку утворення спеціальної комісії для продовження роботи над законопроектом про внесення змін до Конституції України.
Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій використала нецензурну лексику, лайливо охарактеризувала державного виконавця, бездіяльність якого оскаржувала, та стверджувала, що звернулася до суду за захистом своїх прав саме тому, що державний виконавець має такі характеристики.
Цю скаргу Велика Палата Верховного Суду залишила без розгляду, мотивуючи це тим, що зазначені дії скаржника є виявом неповаги до суду й інших учасників процесу. Окрім того, ВП ВС констатувала, що подання такої скарги є зловживанням скаржником його процесуальними правами і невиконанням обов’язку керуватися завданнями цивільного судочинства.
Ухвалюючи постанову, ВП ВС керувалася, зокрема, пунктами 2 та 11 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких повага до честі й гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, а ч. 1 ст. 44 цього Кодексу покладає на учасників судового процесу та їх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами. Натомість зловживання процесуальними правами не допускається.
Перелік дій, які суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Нецензурна лексика, образливі та лайливі слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.
Використання одними учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів чи символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом (суддями), з іншими учасниками процесу та їх представниками, а також вчинення аналогічних дій є виявом очевидної неповаги до честі, гідності цих осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 та 2 вказаної статті). З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, заходи, передбачені ч. 3 ст. 44 ЦПК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №199/6713/14-ц (провадження №14-92цс19) можна ознайомитися за посиланням.
Верховна Рада України проголосувала за законопроект №5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». За відповідне рішення проголосували 278 народних депутатів. Проти проголосували 38 депутатів, 25 не голосували, 7 утримались від голосування.
Так, Верховна Рада на пленарному засіданні 25 квітня встигла завершити розгляд поправок до цього законопроекту і проголосувати за нього.
Зазначимо, що парламент розпочав розгляд документа 28 лютого. За цей час депутати схвалили або відхилили 2065 поправок із 2082.
Рада проголосувала за закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної»
Що змінює цей закон?
Мовну політику та умови її реалізації.
Хто говоритиме українською?
Всі громадяни України та ті, хто хоче стати громадянином України. Серед посадовців українською вільно мають розмовляти, наприклад, президент, голова парламенту та його заступники, прем’єр-міністр та віце-прем’єри, голови міністерств та усіх державних установ, депутати, держслужбовці, посадові особи органів місцевої влади, судді та адвокати, викладачі та медпрацівники.
Де говоритимуть українською?
У публічному просторі, державному та комунальних секторах, у сфері обслуговування, у підписах та маркуванні товарів та послуг. Це, зокрема, стосується і медичної допомоги, і обслуговування на транспорті, і у публічних закладах. Комп’ютерні програми повинні будуть мати інтерфейс державною мовою та/або англійською мовою або мовами Євросоюзу. У театральних виставах та при дубляжі кінофільмів також використовуватимуть українську. На телебаченні, в інтернеті та друкованих ЗМІ. Скрізь. Передбачається, що держава гарантує право на отримання освіти державною мовою.
Якщо особа стверджує про порушення прав, спричинене рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вважає неправомірними, і наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення цивільних прав та інтересів чи пов’язані з реалізацією майнових або особистих немайнових прав та інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутим у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень, їх скасування, визнання дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування неправомірними є способами захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
Близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 706/563/15-а і вважає, що відступати від нього немає підстав.
Фізична особа – підприємець звернулася до господарського суду з позовом до Теребовлянської міської ради Тернопільської області про визнання незаконними (протиправними) дій стосовно незатвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування нежитлової будівлі, власником якої є позивачка, а також визнання укладеним договору оренди земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі.
Спірна земельна ділянка не є вільною, оскільки знаходиться під нежитловим приміщенням, що перебуває у власності позивачки, яка зацікавлена в оформленні права користування ділянкою в розмірі, необхідному для обслуговування об’єкта нерухомого майна (для комерційного використання), шляхом укладення договору оренди. Суди попередніх інстанцій не врахували, що ніхто інший, крім власника цього об’єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку.
Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається, зокрема, у ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Відповідно до зазначених правових норм власник споруди має право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.
ВП ВС зазначила, що предметом спору в цій справі є бездіяльність відповідача щодо оформлення з позивачем відносин користування земельною ділянкою. Позов пред’явлений з метою захисту саме цивільних права та інтересу, що унеможливлює його вирішення в порядку адміністративного судочинства. Спір у справі з огляду на суб’єктний склад сторін і характер спірних правовідносин належить до юрисдикції господарських судів.
Позовні вимоги про визнання неправомірними дій (бездіяльності) органу місцевого самоврядування та визнання договору оренди укладеним нерозривно пов’язані між собою, і від вирішення однієї з них залежить вирішення іншої, а тому вони мають розглядатися в одному провадженні.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (провадження № 12-28гс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81139165.
«Судово-юридична газета» проводить регулярний детальний аналіз найбільш цікавих рішень Європейського суду з прав людини. Сьогодні розглядаємо справу «М. Т. проти України» №950/17 щодо спору про визнання батьківства.
Обставини справи: Заявник 1946 року народження мешкає у місті Берлін, Німеччина. У 2005 році він мешкав у Києві, де в той час мав приватні стосунки з заміжньою жінкою. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження як батько дитини був зазначений її чоловік. У 2007 році заявник ініціював проведення ДНК-тесту, який підтвердив, що саме він є біологічним батьком дитини. При цьому заявника не було обмежено у спілкуванні з дитиною. Окрім того, мати щомісяця отримувала від заявника грошову допомогу. Він також придбав автомобіль для матері дитини.
У 2011 році заявник склав заповіт, відповідно до якого після його смерті спадкоємцем його майна мала бути його дитина. Заявник спілкувався з дитиною до 2015 року, але в подальшому мати повідомила його, що розлучилася зі своїм чоловіком та вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до Німеччини. Оскільки заявник виступив проти переїзду дитини до Німеччини, мати почала перешкоджати його спілкуванню з дитиною.
Історія судових рішень: У червні 2015 року заявник звернувся до Дарницького районного суду Києва з вимогою про визнання його батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Було відкрито провадження у справі №753/10895/15-ц. Під час судового провадження мати дитини визнавала, що заявник надавав регулярну фінансову підтримку та брав участь у вихованні та освіті дитини. Проте вона стверджувала, що вимоги заявника мають бути відхилені, оскільки він пропустив встановлений п. 2 ст. 129 Сімейного кодексу України річний строк позовної давності для вимоги про визнання батьківства, що обчислювався з моменту появи результатів ДНК-експертизи. Заявник зауважив у відповідь, що він не хотів порушувати сімейне становище дитини, адже до 2015 року йому не заборонялося спілкування з нею, тому він і не подавав позов раніше. Тільки тоді, коли відповідачка вирішила емігрувати до іншої країни з їхньою спільною дитиною, він офіційно звернувся до суду з позовом про визнання його батьківства.
17 листопада 2015 року судом було задоволено вимоги батька та ухвалено внесення зміни до свідоцтва про народження дитини про заявника як її батька. Районний суд вказав, що заявник пропустив строк з поважних причин. Він взяв до уваги аргумент заявника про те, що той не хотів турбувати сім’ю, завдавати шкоди дитині під час судового процесу, оскільки мати дитини не перешкоджала заявникові у спілкуванні з нею. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску строку позовної давності і вирішив, що порушене право підлягає захисту.
З пояснень представника позивача вбачалося, що причиною незвернення до суду з позовом стало те, що у позивача були реальні підстави вважати, що з боку відповідача будуть створюватися штучні перешкоди у фактичному здійсненні позивачем своїх прав та обов’язків відносно дитини, і з метою уникнення таких дій і травмування дитини, пов’язаного з такими перешкодами, позивач до суду не звертався, а фактично виконував свої права та ніс обов’язки як батько. Ці твердження в судовому засіданні не спростовані, суд з урахуванням наведених обставин вважає їх логічними та обґрунтованими. В іншому разі, на думку суду, позивач не реалізував би свої батьківські права та обов’язки стосовно дитини та не вживав би заходи для забезпечення її майбутнього.
Згідно з усталеною прецедентною практикою суду, взаємне почуття втіхи батьків і дитини від того, що вони постійно перебувають разом, становить важливий елемент сімейного життя, тому заходи, що перешкоджають реалізації такого почуття, дорівнюють втручанню у право, яке захищається ст. 8 Конвенції (рішення у справах «Гаазе проти Німеччини» від 08.04.2004, «Йогансен проти Норвегії» від 07.08.1996).
З боку позивача протягом життя дитини такі права безперервно реалізувалися, останній фактично ніс обов’язки відносно дитини, притаманні батькові. Такі обставини, на думку суду, підтверджують доводи представника позивача, які стали підставою для нереалізації прав на судовий захист позивачем протягом року від дня, коли останній дізнався про те, що він є батьком дитини. Через безвихідність ситуації та можливість позбавлення права виконувати свої обов’язки відносно дитини через переїзд до іншої країни і у зв’язку з цим створення перешкод щодо цього позивач і вимушений був звернутися до суду.
Проте 3 лютого 2016 року Апеляційний суд Києва скасував рішення районного суду і відхилив вимоги заявника з огляду на сплив строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що п. 2 ст. 129 СК України передбачає строк один рік для вимог про визнання батьківства, який починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Заявник дізнався про своє батьківство у 2007 році за результатами ДНК-тесту, проте звернувся до суду лише в 2015 році.
13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних та цивільних справ розглянув касаційну скаргу заявника. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував фактичні обставини справи, які свідчать про систематичне та сумлінне виконання позивачем своїх обов’язків батька, відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, були відхилені колегією суддів, оскільки у справі, що переглядалася, вирішувалися питання, що виникають з приводу спору про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини.
Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до неї.
Європейський суд у своєму рішенні у справі «Гронмарк проти Фінляндії» вказав, що він не може прийняти той факт, що національні органи влади дозволили юридичній реальності суперечити біологічній реальності, покладаючись на абсолютну природу строку позовної давності. Суд встановив, що навіть звертаючи увагу на межі розсуду держави, вважає, що застосування негнучкого строку позовної давності щодо справ зі встановлення батьківства, незважаючи на обставини конкретної справи і особливо обов’язок позивача вчинити певні дії у межах строку позовної давності, порушує основу права на повагу до особистого життя особи, закріпленого ст. 8 Конвенції.
У справі «Роман проти Фінляндії» (заява №13072/05 від 29 січня 2013 року) суд встановив, що негнучкі строки позовної давності або інші перешкоди щодо позовів з оскарження батьківства, які застосовуються без винятків, порушують ст. 8 Конвенції.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував практику Європейського суду з прав людини, також було відхилено, оскільки у справі, яка переглядалася, обставини справи були істотно відмінні і стосувалися позову про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, а не встановлення факту батьківства або оспорювання батьківства. У задоволені касаційної скарги було відмовлено.
Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
Рішення ЄСПЛ: ЄСПЛ визначив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на повагу до приватного і сімейного життя та визначив, що держава Україна повинна сплатити заявникові протягом 3 місяців наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати:
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України планує внести зміни до Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Про це повідомив заступник Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Лев Парцхаладзе.
Планується скасувати процедуру завірення в установленому порядку копій документів на землю для отримання будівельного паспорта на індивідуальні житлові, дачні та садові будинки.
«Сьогодні для отримання будівельного паспорта на об’єкт власники садибних земельних ділянок повинні підготувати пакет відповідних документів, у тому числі, надати завірену в установленому порядку копію прав на володіння або користування земельною ділянкою чи договору суперфіцію. Це проста формальність, проте для людей це – додатковий час і біганини до нотаріусів, додаткова процедура, і що не менш важливо, гроші, які можна витратити на щось більш необхідне для майбутнього житла. Тому ми пропонуємо оптимізувати процес оформлення будпаспорта для громадян і скасувати цю процедуру», – сказав він.
Відповідні зміни планується внести до наказу Мінрегіону №103 від 5 травня 2011 року «Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки».
Далее
