У 2021 році податок на нерухоме майно нараховується фізичним особам — власникам об’єктів нерухомості (будинків, квартир тощо) за 2020 рік, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року — 4 723,00 гривень.
Сплачують податок власники житлової та/або нежитлової нерухомості. За неповнолітніх дітей — власників нерухомості податок сплачують батьки/опікуни.
Якщо нерухомість перебуває у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб, визначення платників податків відбувається наступним чином:
якщо об’єкт житлової та/або не житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;
якщо об’єкт житлової та/або не житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;
якщо об’єкт житлової та/або не житлової нерухомості у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі,платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку .
Співвласники житлової нерухомості, які перебувають у їх спільній сумісній власності але не поділені в натурі, повідомляють контролюючий орган про визначеного за їх згодою платника податку на нерухомість за майно, звернувшись з письмовою заявою за місцем податкової адреси ( місцем реєстрації) власника житлової нерухомості.
База оподаткування об’єкта житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичнї особи — платника податку, зменшується:
Для квартири/квартир незалежно від їх кількості на 60 кв. метрів;
Для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості — на 120 кв. метрів;
Для різних типів об’єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток ( у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/ квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), -180 кв. метрів.
Сплачувати податок доведеться за кожен квадратний метр понад цю норму.
Пільги з податку для фізичних осіб не застосовуються до:
Об’єкта/об’єктів оподаткування, якщо площа такого/таких об’єкта/об’єктів перевищує п’ятикратний розмір неоподаткованої площі: квартира перевищує 300 кв. метрів; житловий будинок перевищує 600 кв. метрів; площа різних типів об’єктів житлової нерухомості перевищує 900 кв. метрів;
Об’єкт оподаткування використовується з метою одержання доходів (здаються в оренду, лізинг, позичку, використовуються у підприємницькій діяльності).
Отже, фізичні особи — підприємці, які зазначили своє житло як податкову адресу та фактично здійснюють діяльність у власній квартирі/будинку, не мають право на пільги з податку на нерухомість. Аналогічно сплачувати податок починаючи з першого квадратного метра повинні і особи, які здають житлову нерухомість в оренду (лізинг).
Обчислення суми податку здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об’єктів нерухомості та відповідної ставки податку.
Податкове/податкові повідомлення-рішення (ППР) про сплату суми/сум податку та відповідні платіжні реквізити, зокрема органів місцевого самоврядування за місцем знаходження кожного з об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси ( місця реєстрації) до 1 липня 2021 року .
Якщо Ви не отримали повідомлення-рішення через невідповідність податкової адреси із фактичним місцем проживання, слід негайно звернутися до податкового органу за місцем реєстрації для сплати належної суми податку.
Джерело: ДПС у Львівській області
Нагадаємо, ставки податку встановлюються за рішенням місцевих рад, але їх граничний розмір не може перевищувати 1,5% розміру мінімальної зарплати, встановленої на 1 січня звітного року. Інформацію про затверджені ставки місцевих податків по регіонах можна дізнатися на сайті ДПС.
Далее
Офіційне міжнародне визначення особи без громадянства: «особа, яка не вважається громадянином жодної держави в рамках її законодавства».
У 2013 році Україна приєдналася до Конвенції ООН 1954 року про статус осіб без громадянства і до Конвенції ООН 1961 року про скорочення безгромадянства. 16 червня 2020 року Парламент України прийняв Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства».
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Як визнати особу без громадянства.
Особа, яка не може отримати паспортний документ у зв’язку з тим, що вона не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону, має право звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), із заявою про визнання особою без громадянства, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України.
Заява про визнання особою без громадянства подається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, повнолітньою дієздатною особою.
Разом із заявою подається документ, що посвідчує особу, або документ, що надає право на в’їзд або виїзд з держави, виданий іноземною державою (за наявності), документ, що засвідчує факт неперебування у громадянстві іншої держави (за наявності), або інший документ, що підтверджує інформацію, викладену в заяві. Також обов’язком такої особи є подання доказів для визнання її особою без громадянства.
У разі відсутності в особи, яка подає заяву про визнання особою без громадянства, вищезазначених документів за її письмовою згодою проводиться опитування родичів, сусідів або інших осіб (не менше трьох), які можуть підтвердити факти, викладені в заяві.
Особі, яка подає заяву про визнання особою без громадянства та не володіє українською мовою, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), безоплатно забезпечує перекладача з мови, якою володіє така особа, а також письмовий переклад її документів.
Особа під час подання заяви про визнання особою без громадянства надає свої біометричні дані для їх фіксації.
протягом шести місяців з дня подання заяви про визнання особою без громадянства на підставі всієї наявної інформації і документів приймає рішення про визнання особою без громадянства або про відмову у визнанні особою без громадянства. Строк розгляду такої заяви може бути подовжений уповноваженою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, до 12 місяців.
Під час розгляду заяви про визнання особою без громадянства центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), вживає необхідних заходів для збору інформації з місця народження такої особи, країн або місць її попереднього постійного та довгострокового проживання, а також з країни, громадянство якої мають члени її сім’ї.
Протягом строку розгляду заяви про визнання особою без громадянства особа вважається такою, яка тимчасово перебуває на території України на законних підставах. Для підтвердження цього особі видається довідка встановленого зразка про звернення за визнанням особою без громадянства.
Якщо під час процедури визнання особою без громадянства з’ясуються обставини, що можуть свідчити про наявність умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання особою без громадянства зупиняється до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Залежно від результатів розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, розгляд заяви про визнання особою без громадянства поновлюється або припиняється.
Якщо під час процедури визнання особою без громадянства з’ясуються обставини, що можуть свідчити про належність особи до громадянства України відповідно до Закону України «Про громадянство України», розгляд заяви про визнання особою без громадянства зупиняється до завершення перевірки належності до громадянства України. Залежно від результатів такої перевірки розгляд заяви про визнання особою без громадянства поновлюється або припиняється.
Підстави для відмови:
Далее
Міністерство соціальної політики України підготувало проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення дітей”.
Статтю 211 Сімейного кодексу України пропонується викласти в такій редакції:
“Стаття 211. Особи, які можуть бути усиновлювачами
1. Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини.
2. Усиновлювачем може бути особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менше як на п’ятнадцять років. Максимальна різниця у віці між усиновлювачем і дитиною не може перевищувати сорока п’яти років, крім випадків, зазначених у пунктах 2 та 4 частини першої статті 213 цього Кодексу.
Якщо усиновлювачами є подружжя, різниця у віці визначається за віком молодшого з подружжя.
У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою ніж 18 років.
3. Усиновлювачами можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у частинах четвертій – шостій цієї статті.
Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.
4. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину.
Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
5. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі.
Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі.
Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
6. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.
7. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.”
Повідомляється, якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми та не набули повної цивільної дієздатності, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків або опікуна, піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу чи органу опіки та піклування.
Якщо мати чи батько дитини є малолітніми, згода на усиновлення надається з урахуванням думки малолітніх батьків їхніми батьками або опікуном, піклувальником, прийомними батьками, батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу чи органом опіки та піклування.
Якщо між малолітніми або неповнолітніми батьками дитини та їхніми батьками або опікуном, піклувальником, прийомними батьками, батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу є конфлікт інтересів щодо надання згоди на усиновлення дитини, а також якщо малолітні або неповнолітні батьки дитини є дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, і в них немає опікуна, піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, згоду на усиновлення надає орган опіки та піклування.
Письмова згода батьків, опікуна, піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу на усиновлення дитини засвідчується нотаріусом.
Статтю 231 пропонується викласти в такій редакції:
“Стаття 231. Зміна прізвища, імені та по батькові особи, яку усиновлено
1. Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік, які мають одне прізвище, і вони записуються батьками дитини, відповідно, змінюється прізвище дитини.
Якщо усиновлювачем є одна особа і він (вона) записується батьком (матір’ю) дитини, відповідно, змінюється прізвище дитини.
Якщо усиновлювачі мають різні прізвища і записуються батьками дитини, прізвище дитини змінюється за спільною згодою обох усиновлювачів.
Якщо усиновлювачем є один з подружжя, який усиновив дитину другого з подружжя, і він (вона) записується, відповідно, батьком (матір’ю) дитини, прізвище дитини може бути змінено за його (її) згодою та згодою другого з подружжя, який є батьком (матір’ю) дитини.
За заявою усиновлювачів може бути змінено ім’я дитини.
2. Якщо усиновлювач записується батьком дитини, відповідно, змінюється по батькові дитини.
Якщо усиновлювачем є одна жінка, за її заявою може бути змінено по батькові дитини, якщо батько дитини помер, невідомий, визнаний безвісно відсутнім або позбавлений батьківських прав щодо дитини, яку усиновлюють, а також якщо батьки протягом двох місяців після народження дитини не забрали її на виховання до себе в сім’ю і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до статті 135 цього Кодексу.
За заявою усиновлювача по батькові дитини може бути виключене, якщо це випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить усиновлювач та / або усиновлювана особа, або якщо усиновлювач є іноземцем.
3. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла семирічного віку, для зміни прізвища, імені дитини потрібна її згода, крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 218 цього Кодексу.
4. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені у зв’язку з усиновленням за заявами усиновлювача та усиновленої особи.
За заявами усиновлювача та усиновленої особи по батькові усиновленої особи може бути виключене, якщо це випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить усиновлювач та / або усиновлена особа, або якщо усиновлювач є іноземцем
5. Про зміни, передбачені у цій статті, суд зазначає у рішенні про усиновлення.”
Далее
Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та інших законодавчих актів України щодо мотивування судових рішень зареєстровано у Верховній Раді 25 січня.
Метою розроблення законопроекту № 4637 є підвищення стандартів якості вирішення господарських, цивільних і адміністративних спорів, підвищення відповідальності суддів за ухилення від здійснення правосуддя, створення ефективного законодавства, яке б формалізувало сучасні вимоги до змісту судового рішення, зменшило можливості маніпуляцій з боку недоброчесних суддів щодо ігнорування вимог закону, оздоровлення судової системи та встановлення додаткових гарантій для юридичних і фізичних осіб під час здійснення правосуддя.
Законопроект передбачає:
Кодексом законів про працю України передбачено, що трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.
Законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про зайнятість населення» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також іноземців та осіб без громадянства, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист в Україні, осіб, яких визнано особами без громадянства, представники іноземного морського (річкового) флоту та авіакомпаній, які обслуговують такі компанії на території України, тощо, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Тобто, на іноземних громадян поширюються всі права і обов’язки передбачені законодавством про працю України, якщо міжнародними договорами не передбачено інше.
При цьому слід зазначити, що Законом України «Про зайнятість населення» визначені особливості прийому на роботу іноземців та осіб без громадянства.
Так, статтею 42 цього Закону передбачено, що роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Праця іноземних високооплачуваних професіоналів може застосовуватися без дозволу на посадах за сумісництвом, якщо строк дії трудового договору на посаді за сумісництвом не перевищує строк дії дозволу за основним місцем роботи.
Іноземний найманий працівник може суміщати роботу на посаді, визначену дозволом, з роботою на посаді тимчасово відсутнього працівника, за умови, що суміщення триває не більше 60 календарних днів протягом календарного року.
Постановою КМУ № 858 від 15 листопада 2017 р., із змінами від 11.11.2020, внесених Постановою № 1096, затверджено форми заяв для отримання роботодавцем дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, продовження строку дії дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, внесення змін до дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства
Слід зазначити, оформлення документів, необхідних для отримання дозволу на використання праці іноземців здійснює роботодавець, який запрошує на роботу іноземця.
Окружний адміністративний суд міста Києва 28.01.2021 р. задовольнив позов та скасував постанову № 437 «Питання українського правопису», якою було схвалено нову редакцію «Українського правопису».
Відмітимо, що провадження по даній адміністративній справі було відкрито ще 07 червня 2019 року.
Підставою позову було те, що Уряд не мав компетенцією змінювати правопис.
Також під час розгляду з’ясувалося, що «мовна комісія» мала суттєві суперечки та не розробляла правопис саме в тій редакції, в якій він був затверджений урядом.
Тобто в правопис вносилися зміни, фактичо, на колінах», — зазначив Адвокат Ільченко, який був автором задоволеного позову.
«Рішення вступає в силу після його апеляційного перегляду — якщо КМУ подасть апеляцію», — додав Ільченко.
Зазначимо, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень, текст даного рішення ще відсутній, тому деталі правових позицій сторін, наразі не відомі. Але, слідкувати за опублікуванням тексту рішення можливо за посиланням на справу № 640/9824/19.
Далее
На пленарном заседании 28 января парламент принял Закон «О Бюро экономической безопасности Украины» (законопроект 3087-д).
Закон определяет цели, принципы, правовые и организационные основы создания и деятельности Бюро экономической безопасности Украины как правоохранительного органа, на который возлагается:
Законом определено, что Бюро экономической безопасности Украины — это центральный орган исполнительной власти, на который возлагаются задачи по противодействию правонарушениям, посягающим на функционирование экономики государства.
Документ принят с целью ликвидации налоговой милиции, оптимизации структуры и численности органов, ведущих борьбу с преступлениями в сфере экономики.
В соответствии с возложенными задачами Бюро экономической безопасности Украины выполняет такие основные функции:
Деятельность Бюро экономической безопасности Украины будет координировать Кабмин.
Среди полномочий Бюро экономической безопасности указаны:
Кандидаты на должности в Бюро экономической безопасности Украины, предусматривающие специальные звания Бюро экономической безопасности Украины, с их согласия будут проходить психофизиологический опрос с применением полиграфа.
Надзор за соблюдением Бюро экономической безопасности Украины законов при проведении оперативно-розыскной деятельности и предварительного расследования будет осуществлять Генеральный прокурор непосредственно и через уполномоченных им прокуроров.
Источник: pravo.ua
Далее
У грудні 2011 року позивач (ТОВ) уклав із відповідачем (ФОП) договір позики, строк якого діяв до 26 грудня 2012 року. Відповідач повернув частину боргу, і після спливу зазначеної дати сума його заборгованості становила 21 390 510 грн.
30 березня 2012 року між сторонами спору укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого відповідач у рахунок погашення частини свого боргу перед позивачем узяв на себе зобов’язання сплатити борг позивача перед іншим ТОВ, який виник за договором купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року на суму 19 440 159,61 грн.
Районний суд у позові відмовив. Апеляційний суд вважав, що договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 року.
Задовольняючи позов про стягнення з відповідача 21 390 510 грн заборгованості, апеляційний суд зазначив, що до набрання законної сили вироком суду, яким визнано договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року фіктивним, позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, й право на позов про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме з 5 травня 2015 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення районного суду, яким відмовив у задоволенні позову, виклавши мотивувальну частину в іншій редакції, з таких правових підстав.
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.
Згідно з абз. 1 ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 року.
Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року, укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 року недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.
Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 року.
Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався в грудні 2012 року та сплинув у грудні 2015 року. Позивач звернувся з позовом у червні 2017 року. Відповідач заявив про застосування позовної давності.
За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позову. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики. Натомість він повинен був відмовити в позові у зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.
Постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94296882.
