С 13 января 2020 года клиенты банков могут проводить расчеты исключительно с использованием счетов в формате IBAN. Об этом напомнил Нацбанк на своей официальной Фейсбук-странице.
Согласно требованиям стандарта ISO 13616 каждое государство самостоятельно устанавливает структуру номера счета IBAN.
Для Украины IBAN состоит из 29 литерно-цифровых символов: кода страны, контрольного разряда, кода банка и номера счета. По первым двум буквам можно распознать страну участника расчета (UA — Украина), а с помощью контрольного разряда — обеспечить унифицированную проверку счета клиента на его корректность.
Клиенты банков смогут:
— удобно и просто идентифицировать плательщика и получателя средств, а также обслуживающий их банк Украины;
— избежать ошибок в реквизитах счетов благодаря сокращению реквизитов в расчетных документах;
— быстрее осуществлять переводы и получать средства.
Для осуществления безналичного перевода средств Нацбанк предлагает использовать QR-коды, содержащие IBAN, для осуществления безналичного перевода средств.
Стоит отметить, что до 12 января действовал переходный период перехода на IBAN.
Далее
26 декабря 2019 года вступило в силу постановление Кабмина № 1084 о внедрении учета трудовой деятельности в электронной форме.
Учет трудовой деятельности работников, ФОПов, самозанятых
Определен механизм организации учета трудовой деятельности работника, ФОПа, физлица, самостоятельно обеспечивающего себя работой в электронной форме.
Учет трудовой деятельности ведется для накопления, хранения и использования информации о стаже работы, образовании, квалификации для подтверждения имеющегося трудового стажа во время заключения трудового договора, назначения пенсий.
Сведения о трудовой деятельности хранятся в персональной учетной карточке застрахованного в реестре застрахованных лиц Государственного реестра общеобязательного государственного социального страхования.
Далее
Народные депутаты решили на уровне специального закона урегулировать деятельность ломбардов в Украине.
Соответствующий законопроект № 2674 «О ломбардах и ломбардной деятельности», поданный Д. Гетманцевим и Э. Репиной, был зарегистрирован в Парламенте 26 декабря 2019 года.
Самые важные положения законопроекта:
Понятие «ломбард» и «ломбардная деятельность»
Ломбард — финансовое учреждение, исключительными видами деятельности которого являются предоставление на собственный риск финансовых кредитов до одного года под залог движимого имущества на определенный срок и под проценты и продажа предмета залога, на который ломбардом обращено взыскание.
Ломбардная деятельность — предоставление ломбардами финансовых кредитов под залог движимого имущества сроком до одного года физическим лицам и продажа предмета залога, на который ломбардом обращено взыскание.
Указано, что клиентом ломбарда может быть физическое лицо, имеющее полную гражданскую дееспособность и достигшее 18 лет.
Далее
Верховная Рада Украины поддержала законопроект №2133 «О защите прав и законных интересов должников при осуществлении коллекторской деятельности».
Законопроект в первом чтении поддержали 309 парламентариев. Как сказано в пояснительной записке к документу, для побуждения к исполнению долга перед кредиторами, коллекторы довольно часто прибегают к психологическому давлению на должников и членов их семей, применяя при этом жесткие, а иногда и противоправные методы.
Документом предлагается:
Закон вступит в силу через шесть месяцев после его публикации. В случае нарушения порядка осуществления коллекторской деятельности в законопроекте предлагается ввести административный штраф.
Далее
Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
За змістом частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви та розгляду її судами першої та апеляційної інстанцій) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Згідно з частинами першою-третьою статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.
У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (у редакції, чинній на момент звернення до суду із заявою про забезпечення позову) передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, — до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, — до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення — до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, — до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції — до припинення нагляду.
Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, серед яких відсутня така підстава як забезпечення позову у цивільній справі. У статті 150 ЦПК України також відсутній такий вид забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
З повним текстом рішення можна ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/86718072
Далее
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов Львівської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Рішення мотивовані тим, що спірну земельну ділянку орган місцевого самоврядування не надавав особі, яка продала розташований на ній будинок, у зв’язку з чим будь-які дії щодо відчуження цієї ділянки згаданою особою третім особам є протиправними. Оскільки спірна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста поза її волею, права власника земельної ділянки – територіальної громади в особі міської ради можуть бути захищені шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з такими висновками, рішення попередніх судів скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив з огляду на таке.
Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, тобто факти, які доводять право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача.
Водночас відповідно до частин 1, 2 ст. 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою.
Згідно із ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Аналіз вказаних норм свідчить, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об’єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» – збудоване на землі слідує за нею.
Таким чином, порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельну ділянку під будинком, необхідну для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Із постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/86162339.
