Кабінет Міністрів України розширив державну підтримку програми будівництва доступного житла у 2019 році. Про це повідомило Міністерство розвитку громад та територій України.
Відповідні зміни до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення громадян доступним житлом» було схвалено на виїзному засіданні Уряду в Маріуполі.
Постанову доповнено нормою щодо визначення граничної вартості 1 кв. метра житла для населених пунктів, які розташовані на відстані до 15 кілометрів від меж обласних центрів та міста Києва. Вона не може перевищувати опосередковану вартість, збільшену у 1,5 рази.
До внесення змін в населених містах-супутниках столиці та обласних центрів гранична вартість приймалась як опосередкована без збільшуючого коефіцієнта, що унеможливлювало придбання житла в них. Люди купляли житло в Києві та обласних центрах з коефіцієнтом 1,75.
Внесені зміни нададуть можливість учасникам програми обирати більш дешеві об’єкти за межами міста Києва та обласних центрів.
Крім того постановою передбачено, що Мінрегіон з 15 листопада до 1 грудня може здійснювати коригування розподілу бюджетних коштів між адміністративно-територіальними одиницями у разі загрози невикористання коштів до кінця бюджетного року.
Далее
Закон определяет основания и условия привлечения к материальной ответственности военнослужащих
Законопроект №1225 «О материальной ответственности военнослужащих и некоторых других лиц» во вторник, 29 октября, подписал глава государства Владимир Зеленский. Об этом свидетельствует информация на сайте Верховной рады.
Последний этап прохождения документа — возвращен с подписью от президента.
Закон, в частности, определяет основания и условия привлечения к материальной ответственности военнослужащих, военнообязанных и резервистов во время прохождения ими сборов, полицейских, лиц рядового и начальствующего состава, виновных в нанесении прямого действительного ущерба путем уничтожения, повреждения, создания недостатка, хищения или незаконного использования военного и иного имущества, ухудшение или снижение его ценности, осуществления избыточных выплат при исполнении обязанностей военной службы или служебных обязанностей, а также порядок возмещения такого вреда.
Действие акта распространяется на военных при исполнении ими обязанностей военной службы, военнообязанных и резервистов во время прохождения ими сборов, а также лиц рядового и начальствующего состава правоохранительных органов специального назначения, Госслужбы специальной связи и защиты информации Украины, Министерства внутренних дел, Национальной полиции, сил гражданской защиты, Государственной уголовно-исполнительной службы Украины, Государственного бюро расследований.
Напомним, спикер Верховной рады Дмитрий Разумков одобрил документ 9 октября и передал его на подпись Зеленскому.
Далее
Затверджуючи своїм рішенням план зонування території, місцева рада визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.
Так визначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом фізичних осіб до Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення від 19 жовтня 2016 року № 1316-VІІ «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) м. Одеси».
На обґрунтування позовних вимог позивачі вказали на порушення міською радою порядку розроблення плану зонування території (зонінгу) м. Одеси та порядку його прийняття.
Суд апеляційної інстанції залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, водночас змінив мотивувальну частину цього рішення, дійшовши висновку про те, що позивачі неправильно обрали спосіб захисту, оскільки спірне рішення відповідача як правовий акт індивідуальної дії не порушує їхніх індивідуальних прав, свобод та інтересів.
Верховний Суд за результатами розгляду адміністративної справи зазначив таке.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.
План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.
Проаналізувавши наведене, колегія суддів зазначила, що план зонування території містить правові приписи нормативного характеру, які розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово. Це, зокрема, сукупність обов’язкових вимог до використання земельних ділянок, щільність населення в межах житлової забудови; відсоток озеленення (для рекреаційних зон); гранична поверховість або висота будівель у метрах, інші містобудівні умови та обмеження.
Верховний Суд також установив, що рішення міської ради «Про затвердження плану зонування території (зонінгу) міста» стосується неперсоніфікованих осіб: органів державної влади та місцевого самоврядування, забудовників, якими можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Здатність правового акта поширювати свою чинність хоч і на певне коло, однак неперсоніфікованих осіб є ознакою нормативності.
Суд зазначив, що для оскарження нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування передбачена інша процедура, ніж для оскарження актів індивідуальної дії.
Відмінність у правових наслідках при визнанні нечинним нормативно-правового акта та визнанні протиправним акта індивідуальної дії зумовлюють різні юридичні наслідки, зокрема строки втрати їх юридичної сили. Недотримання встановленого законом спеціального порядку розгляду спорів про визнання нечинним нормативно-правого акта є істотним порушенням процесуального права, який впливає на права та інтереси інших осіб, на яких поширюється дія нормативно-правового акта.
Постанова Верховного Суду у справі №522/22780/16-а (адміністративне провадження № К/9901/51766/18, № К/9901/51184/18).
Далее
Народные депутаты от партии «Слуга народа» планируют ввести двухуровневую систему государственного управления сферой интеллектуальной собственности.
Соответствующий проект Закона № 2255 «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно создания национального органа интеллектуальной собственности» зарегистрирован в Верховной Раде 10 октября и уже 11 октября подано в Комитет Верховной Рады по вопросам экономического развития.
Проектом Закона предлагается ввести двухуровневую систему государственного управления сферой интеллектуальной собственности, при которой:
— Минэкономики будет обеспечивать формирование и будет реализовывать государственную политику в сфере интеллектуальной собственности;
— Национальный орган интеллектуальной собственности будет выполнять отдельные публичные функции (властные полномочия) по реализации государственной политики (выдача охранных документов (патентов, свидетельств) на объекты права интеллектуальной собственности);
— НОИВ будет функционировать как юридическое лицо публичного права (государственная организация) и будут относится к сфере управления Минэкономики.
Прозрачность деятельности НОИВ будет обеспечиваться путем:
— проведения внешнего аудита (финансового и управленческого);
— обнародования сметы финансов, направленных на обеспечение развития и функционирование государственной системы правовой охраны интеллектуальной собственности, и направлений их использования;
— проведения электронных публичных закупок, осуществляемых за средства государственной системы правовой охраны интеллектуальной собственности;
— устранения условий для коррупционных рисков в результате минимизации субъективного фактора в принятии решений (введение автоматизации процессов регистрации правовых сделок, совершения их в режиме реального времени);
— принятия решений в результате широкого социального диалога и с учетом общественного мнения;
— проведения общественного и профессионального мониторинга деятельности указанного органа.
Финансирование деятельности НОИВ будет осуществляться за счет сборов за действия, связанных с охраной прав на объекты интеллектуальной собственности (сейчас эти сборы зачисляются в заведение, которое осуществляет рассмотрение и экспертизу заявок, поданных с целью получения охраннных документов на объекты права интеллектуальной собственности).
Далее
Особу було засуджено за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
Потім вироком суду особу, який був свідком у кримінальному провадженні, визнано винним за ч. 2 ст. 384 КК України за дачу завідомо неправдивих показань у зазначеному кримінальному провадженні.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій не знайшли підстав для перегляду вироку за ново виявленим обставинами, оскільки вирок суду ґрунтується не тільки на показаннях цього свідка, а ще й на інших доказах, які є допустимими.
У касаційній сказі захисник зазначав, що винуватість особи ґрунтується на показаннях свідка, які вироком суду визнані неправдивими, а також на доказах, які є похідними від цих показань, тобто також не можуть бути визнані допустимими, на що не звернув належної уваги суд.
Касаційний кримінальний суд скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що зміст норми ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що нововиявлені обставини характеризуються такими ознаками: невідомість їх суду з причин, які від нього не залежать; істотність цих обставин для справи; наявність нововиявлених обставин в об`єктивній дійсності до постановлення вироку; неможливість обліку цих обставин під час провадження в справі і постановлення вироку у зв`язку з тим, що вони не відомі суду; відкриття нових обставин тільки після набрання вироком законної сили.
Отже, нововиявлені обставини — це встановлені розслідуванням або вироком суду, що набрав законної сили, юридичні факти, що перебувають в органічному зв`язку з елементами предмета доказування в кримінальному провадженні і спростовують через їх невідомість й істотність висновки, які містяться у вироку чи ухвалі, що набрали законної сили, як такі, що не відповідають об`єктивній дійсності.
ККС вказав, що суди не дали жодної оцінки тим обставинам, що факт надання свідком неправдивих показань встановлено вироком суду, що набрав законної сили, а ряд інших доказів, які покладені в основу вироку щодо особи, були отримані на підставі неправдивих показань, що зобов`язувало суд дати і цим доказам відповідну оцінку з точки зору їх допустимості, а тільки після цього надати усім доказам в їх сукупності оцінку з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення про винуватість чи невинуватість особи. Цього місцевий суд не зробив, а суд апеляційної інстанції усупереч вимогам ст. 419 КПК України не звернув на це порушення уваги та не дав вмотивованої відповіді на доводи апеляційної скарги (постанова від 10.10.2019 у справі № 396/1752/16).
Далее
Позивач просив суд визнати недійсною довіреність, видану від її імені, визнати недійсним договір дарування житлового будинку та визнати за нею право власності на зазначений житловий будинок.
Особа покликалась на те, що на момент видання довіреності та укладення договору дарування вона знаходилася у депресивному стані у зв`язку зі смертю чоловіка та онуки, вживала ліки, які не давали можливості належно розуміти значення своїх дій, вона не пам`ятає коли і за яких обставин оформила у сільській ради спірну довіреність; вона продовжує проживає у житловому будинку понад 30 років. Також позивач мотивувала свої вимоги тим, що особа уклала договір дарування за довіреністю в своїх інтересах; довіреність, яка видавалася сільської радою знищена за закінченням строку зберігання.
Дійсність договору дарування оспорювалась з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України, як правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позовних вимог. Суди виходили з того, що спірна довіреність є недійсною. Крім того, з огляду на статті 37, 40 Закону України «Про нотаріат» орган місцевого самоврядування не мав повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Суд дійшов висновку, що договір дарування слід визнати недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, оскільки після укладення договору позивач позбавлена свого нерухомого майна, яке є її єдиним місцем проживання.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суд касаційної інстанції спростував висновки судів щодо недійсності довіреності. Суд зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності секретар сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність особи щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до набрання чинності Законами України № 1054-VI та № 1055-VI заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало. Також ВС вказав, що оскільки за правовою природою довіреність є одностороннім правочином, явні описки у зазначені дати її посвідчення за умови додержання вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.
Не погодився КЦС й з висновками судів щодо наявності підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
Так, у пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
КЦС зауважив, що визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності волевиявлення особи на вчинення правочину на тих умовах, на яких його було укладено.
Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що особа довідалася про існування виданої 21 грудня 2004 року від її імені довіреності та укладення спірного договору дарування лише у 2016 році.
Тобто, суди встановили, що волевиявлення позивача в момент укладення правочину де-факто було відсутнє.
ВС дійшов висновку, що ураховуючи зазначені обставини, спірний договір дарування не може бути визнаний таким, який вчинено під впливом тяжкої обставин, оскільки підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 233 ЦК України є добровільність його вчинення.
ВС роз’яснив, що лише за наявності волевиявлення на видання довіреності позивач могла доводити у суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не надавала б особі право в її інтересах укладати договір щодо розпорядження належним їй домоволодінням.
За таких обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не мали правових підстав для визнання недійсними довіреності та договору дарування (постанова від 16.10.2019 у справі № 185/7043/16-ц).
Далее
