Позивач просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку в порядку спадкування; визнати частково недійсними заповіт та свідоцтво про право на спадщину за цим заповітом в частині заповіту та отримання у спадщину пансіонатом земельної ділянки.
Позивач зазначав, що власник спірної земельної ділянки передав її у фактичну власність позивача, отримавши від нього за це оплату у сумі 4000 грн, про що було складену письмову розписку. У зв`язку з існуванням мораторію на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, передача її у власність була оформлена шляхом видачі нотаріально посвідченої довіреності, якою він уповноважив позивача вчиняти певні дії щодо вказаної земельної ділянки, в тому числі підписувати договори та отримувати плату за договорами.
Крім того, померлий оформив заповіт, яким зробив розпорядження на випадок своєї смерті про те, що заповідає вказану земельну ділянку позивачу.
Позивач звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право власності на спадкову земельну ділянку, проте йому відмовлено з тих підстав, що померлий склав заповіт, яким все своє майно заповів пансіонату.
Позивач вказував, що, надаючи наступний заповіт, у якому майно не конкретизоване, померлий, не будучи обізнаним у чинному законодавстві України, не мав на увазі земельну ділянку площею 4,06 га, оскільки вважав, що вона вже йому не належить.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди виходили із того, що попередній заповіт є скасованим, відтак права на спадкування позивач не має.
Касаційний цивільний суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій.
Суд зазначив, що у частині другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
При складенні заповідачем декількох заповітів може мати місце їх «конкуренція», оскільки необхідно з`ясувати, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно.
КЦС вказав, що аналіз частини другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що:
по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту;
по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.
Далее
Вихователя ясельної групи було звільнено на підставі пункту 3 статті 41 Кодексу законів про працю України, у зв`язку з вчиненням нею як працівником, що виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням виконання її роботи.
Підставою для звільнення була довідка районної державної адміністрації про підсумки проведеного службового розслідування за заявою особи про вчинення психологічного тиску вихователем ясельної групи на її малолітнього сина.
Оскаржуючи наказ про звільнення до суду, позивач зазначала, що вона не вчиняла аморального проступку, до того ж її звільнення із займаної посади відбулося без згоди профспілкового комітету.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про задоволення позову про поновлення позивача на роботі.
Суди виходили, зокрема, з того, що довідка, складена за підсумками службового розслідування, не містить встановлених комісією прямих доказів психологічного чи фізичного тиску на дітей вихователем, а порушення, викладені у зазначеній довідці були підставою для оголошення позивачу догани.
Касаційний цивільний суд погодився з таким вирішенням спору. Суд зазначив, що системний аналіз положень пункту 3 статті 41 КЗпП України та Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час винесення наказу про звільнення позивача, дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію, — вчитель, педагог, вихователь — зобов`язані бути людиною високих моральних переконань та бездоганної поведінки. Унаслідок цього, якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, іншими особами, порушив моральні норми, втратив тим самим авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за пунктом 3 статті 41 КЗпП України.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року № 6-248цс14.
Аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, суперечить змісту трудової функції, тим самим дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб.
КЦС зауважив, що звільнення з підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи (пункт 3 статті 41 КЗпП України) не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами (постанова від 07.10.2019 у справі № 475/9/17).
Далее
Розпочала дію норма статті 34 Кодексу України з процедур банкрутства: https://zakon.cc/law/document/read/2597-19#n493
«Боржник зобов’язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності), та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Якщо керівник боржника допустив порушення цих вимог, він несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Питання порушення керівником боржника зазначених вимог підлягає розгляду господарським судом під час здійснення провадження у справі. У разі виявлення такого порушення про це зазначається в ухвалі господарського суду, що є підставою для подальшого звернення кредиторів своїх вимог до зазначеної особи.»
Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Міськради, у якому просив скасувати реєстрацію декларації про готовність об’єкта до експлуатації щодо реконструкції квартири.
Позов мотивовано тим, що на підставі зазначеної декларації квартира зареєстрована за фізичною особою, яка включила до загальної площі реконструйованої квартири нежитлові приміщення, що належать територіальній громаді міста Одеси.
Місцевий суд задовольнив позовні вимоги у повному обсязі, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін і вказав, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
Вирішуючи питання юрисдикційної належності спору, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. Відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Таким чином, оспорювання рішення ДАБІ про реєстрацію декларації в цьому випадку поглинається спором про речове право. За таких обставин скасування оскаржуваного рішення ДАБІ за умови реєстрації нерухомого майна особою, яка стала власником квартири, не призведе до поновлення прав та інтересів позивача.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у справі стосується не так правомірності дій відповідача при реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації, як правомірності набуття особою права власності на об’єкт нерухомого майна, створений за результатами реконструкції квартири, а тому захист порушеного права власності територіальної громади міста Одеси має вирішуватися в порядку, встановленому ЦПК України.
Водночас Велика Палата ВС зауважила, що поновити своє порушене право позивач може шляхом звернення до суду з позовом про визнання права власності в порядку цивільного судочинства із залученням до справи як відповідача фізичної особи – власника майна.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 815/4789/16 (провадження № 11-143апп19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84975985.
З 21 жовтня 2019 року вводиться в дію Кодекс України з процедур банкрутства, який набрав чинності 21 квітня 2019 року.
Кодекс України з процедур банкрутства – це перший за часи незалежності України комплексний документ, що врегульовує всі процедурні питання банкрутства. Кодекс містить багато положень, що перекликаються зі світовими стандартами.
З дня його введення в дію втрачає чинність Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
«Приведення чинного законодавства до сучасних реалій та світових тенденцій має позитивно відобразитись на економіці та інвестиційному кліматі в державі. Зокрема, завдяки введенню Кодексу, Україна наступного року може піднятися на 10 позицій у рейтингу Світового банку з легкості ведення бізнесу завдяки прийнятому акту», – зазначила заступник Міністра юстиції України Валерія Коломієць.
За її словами, Кодекс містить раціональні новели, що оптимізують процедуру та закривають існуючі у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» прогалини, має чітке окреслення напрацьованої за зазначеним Законом практики у правові норми.
Так, зокрема, Кодексом спрощено порядок відкриття провадження у справах про банкрутство, усі майнові спори за участю боржника зосереджуються у справі про банкрутство, арешт майна боржника можливий виключно у межах справи про банкрутство, звільнення активів боржника з податкової застави та скасування арештів на майно здійснюється ухвалою суду у справі про банкрутство, створюється єдина саморегулівна організація арбітражних керуючих тощо.
Крім того, Кодексом врегульовано принципово нову для України процедуру відновлення платоспроможності фізичних осіб. Основні принципи цієї процедури є достатньо лояльними стосовно банкрута: відкриття процедури виключно за ініціативою боржника, можливість задоволення вимог кредиторів шляхом реструктуризації та/або погашення боргів шляхом реалізації всього майна боржника, що входить у ліквідаційну масу, недоторканність житла, неможливість повторної процедури банкрутства.
«Міністерством юстиції України проведено відповідну роботу по розробці нормативно-правових актів, необхідних для впровадження Кодексу в дію. Так, Кабінетом Міністрів України прийнято 4 постанови, проєкти яких було розроблено Мін’юстом, та видано 10 наказів. Водночас, Міністерством юстиції продовжується робота по розробці деяких нормативно-правових актів, видання яких після введення Кодексу в дію не перешкоджає можливості здійснення процедур банкрутства за новими правилами», – наголосила Валерія Коломієць.
Далее
Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду щодо обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист. Про це заявила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом особи до Шевченківського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про зобов’язання вчинити певні дії.
Позивачка звернулася до Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком, в якій їй було відмовлено. Відмова у призначенні пенсії за віком вмотивована тим, що позивачка не надала документів, які підтверджують необхідний стаж (20 років). Крім того, відповідач зазначив, що у трудовій книжці позивачки містяться неточності в частині назви підприємства, на яке її прийнято на роботу та з якого звільнено.
Верховний Суд підтримав рішення судів попередніх інстанцій, якими позовні вимоги було задоволено.
У ст. 46 Конституції України зазначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Так, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом міністрів України (cт. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).
Постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Пунктом 1 цього Порядку передбачено, що за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Суд зазначив, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. У разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінпраці та Мінфіном. Механізм підтвердження таких періодів роботи визначений Порядком підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 10 листопада 2006 року №18-1.
Крім того, колегія суддів вказала, що, приймаючи документи, орган, який призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта і документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності). Орган, що призначає пенсію, за наявності сумнівів має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Однак, як встановлено судами, органом Пенсійного фонду України не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей або додаткових документів, на підставі яких можна було б переконатися у достовірності поданих документів на підтвердження пільгового стажу позивачки.
Постанова Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі №638/18467/15-а (адміністративне провадження №К/9901/17572/18).
Далее
