Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства та просила стягнути з відповідача на її користь 16 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої трудовим каліцтвом при виконанні трудових обов`язків внаслідок виробничої травми.
Позивач покликалась на те, що внаслідок виробничої травми їй встановлено висновком МСЕК безстроково 10% втрати професійної працездатності. Враховуючи той факт, що втрата здоров`я для позивача є незворотною втратою, що спричиняє і буде спричиняти їй довготривалі страждання, позивач зазначала, що факт спричинення їй моральної шкоди наявний внаслідок чого вона вимушена звернутися до суду для захисту своїх прав та інтересів.
Суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення на користь позивача 5000 грн моральної шкоди.
Апеляційний суд зменшив суму відшкодування до 3000. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час проведення первинного МСЕК 12 вересня 1996 року, діяла частина 2 п.11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків зазначено, відповідно до якої розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. Відповідно до Указу Президента України №762 від 25 серпня 1996 року «Про грошову реформу в Україні» розмір мінімальної заробітної плати складав 15 гривень. Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважав, що з відповідача підлягає стягненню на користь позивача моральна шкода у розмірі 3 000 грн (15 грн — мінімальна заробітна плата х 200 мінімальних заробітних плат).
Касаційну скаргу подали як позивач, так і відповідач.
Відповідач вказував на те, що розмір та факт спричинення моральної шкоди нещасним випадком на виробництві підлягає доведенню, позивачка не вказує в чому конкретно полягає моральна шкода, а судово-психологічна експертиза не проведена, сам факт отримання виробничої травми не може бути підставою для стягнення моральної шкоди.
Позивач зазначала, що судом неправильно визначений розмір відшкодування моральної шкоди оскільки розмір мінімальної заробітної плати при визначені суми відшкодування немайнової шкоди повинен братися судом в тому розмірі, який встановлено на час винесення судового рішення, а не на час розгляду справи.
Касаційний цивільний суд залишив рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Суд касаційної інстанції зазначив, що Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Далее
Кабінет міністрів України ухвалив розроблену Міністерством юстиції постанову «Про деякі питання реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні». Документ істотно полегшує можливість відкриття іноземними компаніями представництва на території України. Про це повідомив міністр юстиції України Денис Малюська під час засідання уряду, передає офіційний сайт відомства.
З набуттям чинності постановою плату за реєстрацію представництва іноземного суб’єкта господарювання в Україні буде знижено з 2500 доларів США до 1 прожиткового мінімуму для працездатних осіб (у 2019 р. — 1921 грн). Крім того, строк реєстрації представництва скорочується з 60 до 20 робочих днів. Важливо при цьому зауважити, що для іноземних суб’єктів господарської діяльності, які є резидентами держави-агресора, реєстрація представництва в Україні коштуватиме 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та триватиме до шістдесяти робочих днів з дня подання документів.
«Ми спрощуємо реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарювання в Україні, адже усунення бар’єрів для іноземних інвестицій є фундаментом економічного розвитку. Впевнений, ці зміни створять сприятливі умови для присутності іноземних компаній в Україні, збільшать кількість інвестицій в нашу економіку та підвищать ділову активність», — наголосив Денис Малюська.
Далее
Право на призначення (перерахунок, поновлення тощо) пенсії мають громадяни України та іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та в порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Такий висновок зробила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом особи до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про зобов’язання вчинити дії.
Позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати рішення Пенсійного фонду України про відмову у призначенні йому пенсії за віком протиправним.
Відмовляючи у призначенні пенсії позивачеві, відповідач зазначив, що за поданими позивачем документами не підтверджено його місце проживання на території України. Проте, обґрунтовуючи позов, позивач зазначив, що він до липня 1998 року проживав в Україні, надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду попередньої інстанції, у позові відмовив.
Верховний Суд, надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, зазначив таке.
Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26 Конституції України).
Згідно із п. 1 ч. 1 та ч. 4 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані, згідно із цим законом, та досягли встановленого цим законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Колегія суддів зазначила, що пенсія за віком, за вислугу років та інші форми соціального захисту зумовлені певними особливостями, а саме призначаються у зв’язку з попередньою трудовою діяльністю (працею) особи, ґрунтуються на примусовому вилученні (крім податків із заробітної плати) державою частини коштів для гарантування функціонування системи пенсійного забезпечення, передбачають безумовний та безстроковий обов’язок держави забезпечувати утримання особи у старості, враховуючи зокрема фінансові можливості такої держави, а також право встановлювати особливі умови для отримання таких форм соціального захисту, які за будь-яких умов не повинні суперечити самій суті відповідного права, бути справедливими та недискримінаційними.
Суд вказав, що пенсія за віком відповідає ознакам такої категорії, як власність, а тому не залежить від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також не відповідатиме практиці Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Крім того, згідно із ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, у тому числі й на пенсійне забезпечення.
Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що законами України не передбачено таких підстав для відмови особі, яка офіційно виїхала на постійне місце проживання за кордон, у призначенні пенсії, як відсутність реєстрації в Україні або проживання за кордоном — у країні, з якою відсутній міждержавний договір щодо пенсійного забезпечення.
Постанова Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18 (адміністративне провадження №К/9901/9747/19).
Далее
Народные депутаты инициируют внедрение процедуры прекращения предпринимательской деятельности ФОПов по сообщению контролирующего органа в случае отсутствия их хозяйственной деятельности.
Соответствующий законопроект № 2274 «О внесении изменений в Налоговый кодекс относительно полномочий по прекращению предпринимательской деятельности физических лиц — предпринимателей», поданный группой нардепов от «Слуги народа» (Г. Третьяковой и др.), был зарегистрирован в Парламенте 16 октября.
В законопроекте предложено предоставить полномочия контролирующим органам (определенным НК Украины) прекращать предпринимательскую деятельность «спящих» ФОПов.
Для этого депутаты предлагают дополнить пп. 20.1.37-1 п. 20.1 ст. 20 указанного Кодекса и дать право контролирующим органам обращаться к государственному регистратору с заявлением о прекращении предпринимательской деятельности ФОПа в случае, предусмотренном п. 9-1 ч. 1 ст. 13 Закона «О сборе и учете единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование», а именно отсутствия хозяйственной деятельности и неуплаты налогов и сборов больше 6 месяцев.
Указанный законопроект направлен на реализацию положений законопроекта № 2190-1, в котором предложено дополнить статью 13 Закона пунктом 9-1 (обращаться к государственному регистратору с заявлением о прекращении предпринимательской деятельности ФОПа, больше 6 месяцев не осуществляющего хозяйственную деятельность и не уплачивающего налоги и сборы, о чем ФОП должен быть поставлен в известность за 30 календарных дней до такого обращения).
Далее
Позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання вимог дорожнього знаку 2.2., а саме: здійснення проїзду перехрестя без зупинки.
Позивач, оскаржуючи постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, покликався на те, що дорожній знак 2.2. «Проїзд без зупинки заборонено» установлений з порушенням вимог Правил дорожнього руху і національного стандарту, був частково закритий гілками дерев, унаслідок чого він його не бачив.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди виходили з того, що відеозаписом зафіксовано пояснення позивача, згідно з якими, він не заперечує факту вчинення ним адміністративного правопорушення.
Апеляційний суд зазначив, що знак пріоритету «STOP» (напис знаходиться на червоному фоні) фізично видно з проїзної частини, а тому позивач зобов`язаний був виконати його вимоги. А знаходження вказаного дорожнього знаку в місці росту дерев і кущів не позбавляє водія обов`язку слідкувати за розміщенням знаків і виконувати їхні вимоги за умови знаходження в зоні бачення.
Касаційний адміністративний суд Верховного Суду вирішив направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
КАС нагадав, що саме відповідач як суб`єкт владних повноважень зобов`язаний довести правомірність прийнятого ним рішення. А суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про обов`язок позивача доводити відсутність його вини у вчиненні адміністративного правопорушення.
Суд касаційної інстанції зауважив, що позивач, зазначаючи про відсутність підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності, дійсно не заперечував факту проїзду без зупинки перехрестя, перед яким установлено дорожній знак 2.2., водночас наголошував на тому, що не бачив указаний знак, оскільки він знаходився в кущах і був закритий гілками дерев.Також позивач зазначав, що дорожній знак 2.2. «Проїзд без зупинки заборонено» установлений з порушенням вимог ПДР та ДСТУ, а саме: перед ним не встановлено знак 2.1 з додатковою табличкою 7.1.2.
Позивач указував на неналежну організацію дорожнього руху на вказаному перехресті, що стало причиною невиконання ним вимог указаного дорожнього знака, тобто фактично заперечував свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП, та надав чорно-білі фотографії дорожнього знаку 2.2. зроблені з різних ракурсів і з різної відстані.
Касаційний адміністративний суд зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано оцінку вказаним обставинам, не досліджено організацію дорожнього руху на ділянці дороги, на якій встановлений дорожній знак 2.2., за порушення вимог якого позивача притягнуто до відповідальності, та не надано оцінку доказам з урахуванням конкретних обставин дорожньої-транспортної ситуації за участю позивача та зазначених правових норм. Судами попередніх інстанцій не встановлено чи розкрита відповідачем суб`єктивна сторона правопорушення, а саме: чи вплинула організація дорожнього руху та інші обставини, які не залежали від позивача, на дотримання ним вимог ПДР.
Тому КАС дійшов висновку про недотримання судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування усіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (постанова від 09.10.2019 у справі № 337/3816/16-а).
Далее
