У Сінгапурі представники 46 країн у середу, 7 серпня, підписали Конвенцію ООН про міжнародні мирові угоди, досягнуті в результаті медіації. Документ, який був вперше представлений ООН у Нью-Йорку в грудні 2018 року, підписали, зокрема, Китай, США, Південна Корея, Індія та інші держави. Країни Європейського Союзу ще мають вирішити, підписуватимуть вони конвенцію як спільнота чи окремо.
Так звана «Сінгапурська конвенція щодо медіації» спрямована на те, аби в майбутньому транскордонні комерційні спори частіше вирішували за допомогою посередництва (медіації) та шляхом укладання мирових угод. Як правило, це швидше та дешевше, аніж процеси у міжнардних арбітражах. Однак дотепер просунути цю ідею з юридичної точки зору було складно. Запропонована конвенція повинна допомогти в цьому. Хоча експерти вже висловлюють сумніви, що це вдасться.
Помічник генерального секретаря ООН з правових питань Стівен Матіас назвав угоду «новаторською конвенцією» у питанні мирного врегулювання спорів, повідомляє агенція новин dpa.
Конвенція була підписана на тлі посилення напруженості між США та Китаєм, які запроваджують нові мита на товари одне одного. Раніше президент України Володимир Зеленський уповноважив міністра юстиції Павла Петренка підписати від імені України цю конвенцію ООН.
Далее
Государственная Фискальная Служба (ГФС) Украины опубликовала размеры штрафов, которые ожидают пользователей авто на еврономерах, нарушивших сроки пребывания в Украине. Эти штрафы начнут действовать уже с 23 августа, так что остается все меньше времени, чтобы легализовать такие автомобили.
В ДФС напомнили, что Верховная Рада Украины отсрочила до 22 августа 2019 введения в действие норм об усилении административной ответственности за нарушения при перемещении транспортных средств в таможенных режимах временного ввоза и транзита.
С 22 августа вступают в действие новые санкции. Так, в случае превышения срока доставки транспортных средств личного пользования и коммерческого назначения от 20 до 30 суток предусмотрен штраф в размере 85 тыс. Грн. Если срок превышен более чем на 30 суток, то размер штрафа достигнет 170 тыс. Грн или конфискация таких авто.
Аналогичные размеры штрафов и при превышении сроков временного ввоза транспортных средств личного пользования и коммерческого назначения. Так, превышение от 20 до 30 суток — сумма штрафа будет составлять 85 тыс. Грн., Свыше 30 суток (также в случае потери или раскомплектования ТС) — 170 тыс. Грн или конфискация.
Кроме этого, предусмотрена ответственность за передачу транспортного средства личного пользования, временно ввезенного на таможенную территорию Украины или помещенного под таможенный режим транзита, во владение или распоряжение другому лицу, а также использование такого ТС в коммерческих целях. При таком нарушении придется заплатить штраф в размере двух тысяч необлагаемых минимумов доходов граждан — 34 тыс. Грн
Далее
НАБУ не имеет полномочий на обращение в суд с иском об отмене решения Высшего совета правосудия, потому обжаловать решение о принятии мер относительно обеспечения независимости судей оно не может.
Такой вывод сделала Большая Палата в постановлении от 27 июня 2019 года по делу № 9901/920/18.
В марте 2018 года в ВСП поступили сообщения от судей Окружного административного суда города Киева о вмешательстве в их деятельность как судей относительно осуществления правосудия.
23 октября 2018 года ВСП принял решение о принятии мер относительно обеспечения независимости судей.
Согласно этому решению ВСП решил обратиться в ГП относительно ежемесячном предоставлении информации о раскрытии и расследовании преступления в уголовном производстве по факту возможного незаконного вмешательства в работу автоматизированной системы документооборота суда.
Отказывая в открытии производства по делу, ВС КАС руководствовался тем, что НАБУ является государственным правоохранительным органом, на который возложены функции предупреждения, выявления, прекращения, расследования и раскрытия коррупционных правонарушений, а также предотвращения совершения новых. Действующим законодательством НАБУ не предоставлено полномочий на обращение в административный суд с иском об обжаловании акта ВСП.
Большая Палата Верховного Суда согласилась с решением суда первой инстанции, учитывая следующее.
Согласно сведениям, содержащимся в ЕГР, по организационно-правовой форме НАБУ является органом государственной власти, на который Законом «О Национальном антикоррупционном бюро Украины» возлагаются полномочия относительно предупреждения, выявления, прекращения, расследования и раскрытия коррупционных правонарушений, отнесенных к его подследственности, а также предотвращению совершения новых.
БП ВС отметила, что по этому делу истец фактически обжаловал решение ВСП, не касающееся интересов и не нарушающее права НАБУ, а имеет непосредственное влияние лишь на судей, относительно которых оно принято, то есть является актом индивидуального действия.
В Законе указан исчерпывающий перечень прав НАБУ, среди которых — право при наличии оснований, предусмотренных законом, подавать в суд иски о признании недействительными соглашений в порядке, установленном законодательством Украины.
При этом право НАБУ подавать в суд любые иные иски не определено ни соответствующим Законом, ни другими нормативно-правовыми актами. То есть, как и указывал суд первой инстанции, действующим законодательством Украины НАБУ не предоставлено полномочий на обращение в административный суд с иском об обжаловании акта ВСП. Так, этот иск не подлежит судебному разбирательству.
Далее
Товариство звернулось до суду з позовом до колишнього працівника про стягнення коштів. Товариство зазначало, що надало особі щорічну основну відпустку у кількості 35 календарних днів, з яких 23 дні надано у рахунок невідпрацьованої частини року, та проведено оплату відпустки. Після використання відпустки особа звільнилася з підприємства.
Відповідно до статті 127 Кодексу законів про працю України, статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган проводить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, надані у рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
Проте на день звільнення особи сума нарахованої їй заробітної плати не була достатньою для погашення заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки та у добровільному порядку заборгованість відповідачем також не погашено.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди виходили з того, що відпустку надано за графіком відпусток позивача, складеного з урахуванням виробничої необхідності, з яким відповідача ознайомлено під підпис, тому відсутні докази недобросовісної поведінки відповідача у вказаній справи. Позивачем не доведено рахункової помилки та недобросовісності відповідача під час отримання нею коштів за період відпустки, тому позовні вимоги, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, задоволенню не підлягають.
З таким вирішенням спору не погодився Касаційний цивільний суд, який позовні вимоги товариства задовольнив.
ВС зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили статті 127 КЗпП України та статті 22 Закону України «Про відпустки», які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суд касаційний інстанції роз’яснив, що тлумачення положень частини другої статті 127 КЗпП України дає підстави дійти висновку, що відрахування із заробітної плати працівника для покриття ним заборгованості підприємству, де він працює, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника підприємства або уповноваженого ним органу. Отже, видача відповідного наказу є правом власника підприємства.
Суд звернув увагу на те, що позивач як на підставу позову посилався на неможливість проведення відрахування із заробітної плати відповідача через недостатність коштів для покриття заборгованості підприємству, тому він звернувся до суду.
Далее
Позивач просила суд визнати право власності на майно в порядку спадкування за заповітом. Особа зазначала, що один із подружжя заповів їй 1/2 частку квартири, яка належала подружжю.
Після смерті заповідача позивач звернулась до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте нотаріус запропонував їй надати письмову згоду іншого з подружжя на прийняття нею спадщини, але відповідач такої згоди не надала.
Суд першої інстанції позов задовольнив та визнав за особою право власності на 1/2 частку квартири.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у позові відмовив. Суд зазначив, що дружина спадкодавця, на час його смерті мала права на обов`язкову частку у спадщині, оскільки досягла пенсійного віку і вважалася непрацездатною. Також суд вказав на те, що у позивача були відсутні перешкоди для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а відмова нотаріуса у видачі цього свідоцтва також відсутня.
Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції. Касаційний цивільний суд нагадав, що у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством.
За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
ВС вказав, що оскільки відсутня відмова нотаріуса у видачі свідоцтва і перешкод для його отримання немає, позов не підлягає задоволенню (постанова від 24.07.2019 у справі № 2-6322/04).
Далее
?Постанова КЦС ВС від 04.04.2018 № 653/2176/15-ц (61-8892св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83387154
⚡Ключові тези:
✔️Пунктом 13 договорів передбачено перегляд розміру орендної плати раз у два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках передбачених законом.
✔️Тобто, умови договору оренди землі не зобов`язують сторони вносити зміни до договору, зокрема, збільшувати чи зменшувати розмір орендної плати, а лише зобов`язують за певних обставин переглянути умови договору.
✔️Звертаючись до суду з позовом про зміну розміру орендної плати на рівні 4 % від нормативної грошової оцінки позивачі, як на підставу збільшення розміру орендної плати, посилалися на інфляційні процеси, зростання цін, підвищення тарифів на електроенергію, водопостачання, що призвело до удорожчання проживання.
✔️✔️Зазначені обставини щодо підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, як підстава для перегляду умов договорів стосуються обох сторін договору, а не лише позивачів.
✔️Крім того, як правильно встановлено судами, орендна плата позивачам нараховувалась і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі та фактично з 2009 року збільшилася майже у два рази (а. с. 79-81 т. 2).
Установивши, що відповідач дотримувався умов договорів оренди, не порушував строків виплати орендної плати, орендна плата нараховувалася і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік у збільшеному розмірі з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі, а також враховуючи принцип рівності сторін і те, що у відповідача відсутня фінансова можливість сплачувати орендну плату у 4 % від нормативної грошової оцінки землі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для внесення змін до пункту 9 договорів оренди землі.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції без будь-яких розрахунків встановив відсутність фінансової можливості у відповідача для збільшення розміру орендної плати у визначеному позивачами розмірі, є безпідставними та спростовуюся матеріалами справи.
✔️Так, матеріали справи містять докази на підтвердження того, що з 2009 по 2015 років відбулось суттєве підвищення вартості електричної енергії для юридичних осіб, водопостачання, збільшення розміру податків, що сплачуються до бюджету, які підтверджують підвищення виробничих витрат при здійсненні обробки земельних ділянок та фінансову неможливість товариства для збільшення розміру орендної плати.
