Районний суд встановив факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнав їхньою спільною сумісною власністю земельну ділянку та нежитлові приміщення магазинів, а також визнав право власності на 1/2 частку зазначеного майна за позивачкою.
Його рішення в апеляційній інстанції оскаржив банк, що видав відповідачеві кредит у сумі 2 141 600,00 доларів США. За ці кошти придбано спірне майно. Одночасно воно було передано банку в іпотеку, а згодом, оскільки відповідач кредитного зобов’язання не виконав, з нього в судовому порядку на користь банку стягнуто заборгованість на суму 20 797 272,29 грн. Проте апеляційний суд залишив рішення суду без змін, вказавши, що права банку не порушені.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із ч. 6 ст. 3 цього Закону іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Отже, ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов′язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання вже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з відповідача кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно.
Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі в справі не порушені, оскільки згідно зі ст. 23 Закону України «Про іпотеку» при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, безпідставне, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини.
У разі визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім′єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України 2004 року, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Суд першої інстанції на наведене вище уваги не звернув і не залучив іпотекодержателя, банк, до участі у справі.
Апеляційний суд зазначених порушень норм матеріального та процесуального права також не взяв до уваги і дійшов помилкового висновку, що ухваленим судовим рішенням права банку не порушені.
З постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року № 522/3901/16-ц (провадження № 61-20786св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83056334
Через численні скарги громадянки у поліції виникли сумніви щодо її здорового глузду. Розвіяти їх правоохоронці попросили психіатра, який після опитування сусідів та бесіди зі скаржницею відхилень в останньої не виявив. Але скаржниця побачила у такому дослідженні невиправдане втручання в її особисте життя.
У ситуації розбирався Європейський суд з прав людини у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Лідія Сидорова подавала численні скарги до місцевого відділу поліції щодо нібито несанкціонованого використання земельної ділянки біля будинку, де проживала її родина. Вона також стверджувала про планування замахів на її вбивство. Начальник відділу поліції направив до психіатричної та наркологічної служби листа, у якому просив оглянути (перевірити) скаржницю за її місцем проживання. Після опитування сусідів, а також відвідування Л.Сидорової психіатр повідомив поліцію, що у скаржниці немає психічних розладів.
На дії психіатра Л.Сидорова поскаржилася до суду, який встановив, що всупереч чинному законодавству, психіатр не отримав згоду заявниці на проведення психіатричної експертизи і що заявниця заперечувала проти такої експертизи. То ж дії психіатра національний суд визнав незаконними.
Також скаржниця подала позов проти поліції з вимогою визнати незаконним рішення щодо піддання її психіатричній експертизі. Але у задоволенні цих вимог суд відмовив. Апеляційний суд підтвердив таке рішення, а в касаційному перегляді було відмовлено.
Тоді Л.Сидорова поскаржилася до ЄСПЛ, де стверджувала, що дії поліції суперечили положенням статті 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Високі судді, посилаючись на свою попередню прецедентну практику (див. рішення у справах «Суріков проти України», «Християнська Демократична Народна Партія проти Молдови», «Авілкіна та інші проти Росії», «Пек проти Сполученого Королівства», «Z проти Фінляндії», «Функе проти Франції»), встановили підтвердили порушення Конвенції, що полягало у зборі поліцією медичних даних про заявницю для невстановлених потреб.
У своєму рішенні Страсбурзький суд зазначив, що заявниця не була ані підозрюваною, ані обвинуваченою у будь-якому кримінальному провадженні. Уряд також не надав жодних доказів щодо будь-якого адміністративного розслідування, проведеного за розглядом скарги на заявницю. Фактично, Уряд не подав жодного примірника скарги, яка б стосувалася часу, за яких мала місце подія. У будь-якому випадку, як зазначено у судовому рішенні у справі заявниці, будь-яка зі скарг, що бралися поліцією до уваги, мали у 2012 році, і тому відповідно, на думку Суду, навряд чи можуть виправдати збір медичних даних заявниці у 2014 році. Враховуючи подані матеріали, Суд не побачив жодної нагальної суспільної потреби вимагати розкриття конфіденційної медичної інформації заявниці. Таким чином, Суд вважає, що засоби, використані керівником відділу поліції при проведенні розслідування у відповідь на заявлені скарги, не відповідали поставленій меті.
У зв’язку з цим Суд не залишив поза увагою і той факт, що існували варіанти, відмінні від вимоги розголошення конфіденційної медичної інформації, які були доступні для поліції, для того, щоб відреагувати на подані скарги, якщо такі й мали місце. Зокрема, вони могли б спробувати отримати згоду заявниці на розкриття інформації та/або опитати її з цього питання. Тим не менш, поліція вирішила домагатися розголошення конфіденційної медичної інформації, не надаючи заявниці жодного повідомлення або можливості заперечувати чи погодитися на запит.
Суд також зазначив, що скарги заявниці розглядалися національними судами двох інстанцій. Посилаючись на право поліції збирати особисті дані, ці суди відхилили вимоги заявниці. Суд не вбачає в тексті судових рішень будь-яких зусиль національних органів влади щодо встановлення справедливого балансу між правом заявниці на повагу до її приватного життя та діяльності поліції, спрямованої на захист громадського порядку.
Таким чином, вищевказаних міркувань було достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що збір поліцією конфіденційної медичної інформації стосовно заявниці не супроводжувався достатніми гарантіями для запобігання її розголошенню, що є несумісним з повагою до приватного життя заявниці, гарантованого статтею 8 Конвенції.
З повним текстом рішення ЄСПЛ у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова, кандидата юридичних наук, доцента Віктора Янишена, директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової, Яни Токар та Богдана Трофімова можна ознайомитися за посиланням.
Принагідно зауважимо, що відповідно до Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 32). Згідно з юридичними позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
– особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Далее
В Украинском правовом поле вскоре могут появится новые типы заведений общепита. На днях Министерство регионального развития анонсировало внесение изменений в действующие государственные строительные нормы (ГСН) «Предприятия питания». Чиновники заверяют – они безнадежно устарели и не отвечают современным реалиям.
В частности, приводит слова замминистра регионального развития Льва Парцхаладзе пресс-служба ведомства, сейчас в ГСН прописаны требования к ресторанам, кафетериям, барам и различным закусочным, вроде пельменных, вареничных и пиццерий.
Однако совершенно ничего не говорится о таких заведениях, как фастфуды, стритфуды, фудкорты, пабы, кондитерские, суши, детокс-бары, smoky-бары и т.д. Следовательно, формально те могут и не соблюдать предписания, установленные для внесенных в ГСН типов общепита.
Чтобы сделать заведения более безопасными (именно такую цель декларирует чиновник), ведомство в ближайшее время намерено пересмотреть классификацию и осовременить требования к помещениям общепита. Работа уже ведется, и, по заверениям замминистра, к ней привлекают общественность и самих рестораторов.
Какие именно новые требования выпишут для новейших заведений – в ведомстве пока не говорят. Однако ясно, что все они будут обязательны для выполнения новыми и реконструируемыми помещениями соответствующего назначения.
Далее
Фабула судового акту: У даній справі пасажир звернувся до «Укрзалізниці» із позовом про захист прав споживачів, відшкодування збитків та моральної шкоди. При цьому вказаний позов було подано за місцем проживання позивача за правилами альтернативної підсудності.
Перевіривши вказану позовну заяву суд визнав її такою, що відповідає вимогам закону та відкрив провадження у справі.
Натомість перевізник подав на таку ухвалу апеляцію у зв’язку із порушенням судом правил підсудності.
Із апеляційною скаргою суд апеляційної інстанції не погодився та залишив ухвалу місцевого суду без зміни.
Таке рішення стало підставою для звернення залізничної компанії до Касаційного цивільного суду.
Із доводами скаржника КЦС погодився та у своїй постанові зазначив таке.
Частиною 5 статті 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
В свою чергу нормами ч. 4 ст. 30 ЦПК України визначено, що позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред`являються за місцезнаходженням перевізника.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 28 ЦПК України позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 ЦПК України.
Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що правила підсудності справ за вибором позивача не поширюються на позови, які підлягають пред`явленню за правилами виключної підсудності.
Отже позови про відшкодування шкоди, яка виникла із неналежного виконання перевізником своїх договірних обов’язків має пред`являтися за місцезнаходженням перевізника, за правилами виключної підсудності.
Далее
Для отримання дозволу на будівництво приватного будинку українським законодавством передбачено спрощену процедуру оформлення необхідних документів та декларативний принцип отримання права на забудову.
Про це сказав заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Лев Парцхаладзе, повідомляється на офіційному сайті Урядового порталу.
«Ми вже обговорили, як легалізувати самочинне будівництво, а от що треба зробити, якщо тільки плануєте будівництво свого будинку? Зараз законодавство передбачає спрощену процедуру оформлення необхідних документів для цього та декларативний принцип отримання права на забудову. Тобто про початок будівництва необхідно просто повідомити відповідний місцевий структурний підрозділ з питань містобудування та архітектури. Але спочатку слід отримати будівельний паспорт на ваш майбутній будинок», — зазначив він.
Лев Парцхаладзе пояснив, що у будівельному паспорті відображаються містобудівні та архітектурні вимоги до розміщення і будівництва:
Що важливо, оформлення будівельного паспорту не потребує отримання містобудівних умов та обмежень, а розроблення проекту будівництва також не є обов’язковим і здійснюється за бажанням.
Відтак, щоб отримати будівельний паспорт, необхідно звернутися до місцевого структурного підрозділу з питань містобудування та архітектури (це може бути як і територіальний підрозділ ДАБІ, так і виконавчий орган в структурі місцевої ради) або до Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП) та подати відповідний пакет документів:
«Місцевий структурний підрозділ з питань містобудування та архітектури перевірить, чи відповідають ваші наміри забудови в межах і за межами населених пунктів — генплану, плану зонування, детальному плану території або планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, а також державним будівельним нормам (ДБН), стандартам і правилам. Якщо все відповідає вищезазначеним вимогам, то протягом 10 робочих днів з дня надходження пакета документів вам видадуть будівельний паспорт. Це безоплатно», — пояснив Лев Парцхаладзе.
Після цього, за словами заступника міністра, повідомлення про початок будівельних робіт направляється або особисто, або за допомогою уповноваженої особи, або рекомендованим листом з описом вкладення до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю (ДАБІ) за місцезнаходженням майбутнього будинку не пізніше ніж за 1 календарний день до початку виконання будівельних робіт.
??Постанова ВП ВС від 03.07.2019 по справі № 554/8023/15-ц (14-130цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83000767
⚡Ключові тезиси:
✔️Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
✔️За змістом статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
✔️Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
✔️За змістом статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
✔️За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
✔️Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Згідно з частиною третьою статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
✔️У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
✔️Згідно із статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔️За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
✔️Також суд апеляційної інстанції правильно вважав, що під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу придбано спірний транспортний засіб, а тому він є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
