Об этом со ссылкой на Интерфакс-Украина сообщает БизнесЦензор.
Соответствующее решение принято на заседании правительства в среду с последующим согласованием с вице-премьер-министром по вопросам европейской и евроатлантической интеграции Иванной Климпуш-Цинцадзе.
Кабінет міністрів визначив вартість індивідуальних автомобільних номерів. Відповідне рішення було прийняте під час засідання уряду 24 липня. Про це пише «РБК-Україна».
Зокрема, у ході засідання Кабмін схвалив проект постанови «Про внесення змін до постанов Кабінету міністрів України від 4 червня 2007 p. №795 і від 30 серпня 2007 р. №1076».
У пояснювальній записці зазначається, що на сьогодні можливість офіційно придбати номерний знак з бажаною комбінацією обмежена — передбачена доплата лише за 18 номерних знаків, які мають комбінацію з 4-х однакових цифр (1111, 2222) і в межах від 0001 до 0009. Інші номери видаються в простій послідовності за звичайною вартістю.
«Така ситуація створює умови для корупційних проявів, пов’язаних з наданням привілеїв у видачі номерних знаків, на які є підвищений попит, але які не входять до зазначеного переліку номерних знаків», — йдеться у пояснювальній записці.
Так, для номерів із зазначеною комбінацією цифр встановлена наступна вартість: з 4 однакових цифр — 30 тис грн; послідовні комбінації цифр від 0001 до 0009 — 30 тис грн; з 4 цифр, 3 з яких однакові і йдуть підряд — 10 тис грн; з двох послідовних пар однакових цифр — 10 тис грн; з послідовних цифр 0123 або 1234 — 10 тис грн; з 4 цифр, що починаються з двох нулів, а наступні дві цифри неоднакові — 8 тис грн; з 4 цифр, що містять три однакових цифри, що стоять не підряд — 4 тис грн; з 4 цифр, з яких однакові перша і третя або перша і четверта, а також друга і третя — 4 тисячі гривень.
Даним проектом передбачається розширити перелік платних номерних знаків, які мають підвищений попит серед автовласників, і закріпити нормативно їх ринкові ціни, а також збільшити вартість 18 комбінацій номерних знаків щонайменше утричі, що, у свою чергу, забезпечить додаткове наповнення бюджету, створить зрозумілий та можливий механізм обрання номерного знака серед тих, які мають підвищений попит.
Далее
Районний суд встановив факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнав їхньою спільною сумісною власністю земельну ділянку та нежитлові приміщення магазинів, а також визнав право власності на 1/2 частку зазначеного майна за позивачкою.
Його рішення в апеляційній інстанції оскаржив банк, що видав відповідачеві кредит у сумі 2 141 600,00 доларів США. За ці кошти придбано спірне майно. Одночасно воно було передано банку в іпотеку, а згодом, оскільки відповідач кредитного зобов’язання не виконав, з нього в судовому порядку на користь банку стягнуто заборгованість на суму 20 797 272,29 грн. Проте апеляційний суд залишив рішення суду без змін, вказавши, що права банку не порушені.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із ч. 6 ст. 3 цього Закону іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Отже, ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов′язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання вже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з відповідача кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно.
Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі в справі не порушені, оскільки згідно зі ст. 23 Закону України «Про іпотеку» при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, безпідставне, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини.
У разі визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім′єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України 2004 року, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Суд першої інстанції на наведене вище уваги не звернув і не залучив іпотекодержателя, банк, до участі у справі.
Апеляційний суд зазначених порушень норм матеріального та процесуального права також не взяв до уваги і дійшов помилкового висновку, що ухваленим судовим рішенням права банку не порушені.
З постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року № 522/3901/16-ц (провадження № 61-20786св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83056334
Через численні скарги громадянки у поліції виникли сумніви щодо її здорового глузду. Розвіяти їх правоохоронці попросили психіатра, який після опитування сусідів та бесіди зі скаржницею відхилень в останньої не виявив. Але скаржниця побачила у такому дослідженні невиправдане втручання в її особисте життя.
У ситуації розбирався Європейський суд з прав людини у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Лідія Сидорова подавала численні скарги до місцевого відділу поліції щодо нібито несанкціонованого використання земельної ділянки біля будинку, де проживала її родина. Вона також стверджувала про планування замахів на її вбивство. Начальник відділу поліції направив до психіатричної та наркологічної служби листа, у якому просив оглянути (перевірити) скаржницю за її місцем проживання. Після опитування сусідів, а також відвідування Л.Сидорової психіатр повідомив поліцію, що у скаржниці немає психічних розладів.
На дії психіатра Л.Сидорова поскаржилася до суду, який встановив, що всупереч чинному законодавству, психіатр не отримав згоду заявниці на проведення психіатричної експертизи і що заявниця заперечувала проти такої експертизи. То ж дії психіатра національний суд визнав незаконними.
Також скаржниця подала позов проти поліції з вимогою визнати незаконним рішення щодо піддання її психіатричній експертизі. Але у задоволенні цих вимог суд відмовив. Апеляційний суд підтвердив таке рішення, а в касаційному перегляді було відмовлено.
Тоді Л.Сидорова поскаржилася до ЄСПЛ, де стверджувала, що дії поліції суперечили положенням статті 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Високі судді, посилаючись на свою попередню прецедентну практику (див. рішення у справах «Суріков проти України», «Християнська Демократична Народна Партія проти Молдови», «Авілкіна та інші проти Росії», «Пек проти Сполученого Королівства», «Z проти Фінляндії», «Функе проти Франції»), встановили підтвердили порушення Конвенції, що полягало у зборі поліцією медичних даних про заявницю для невстановлених потреб.
У своєму рішенні Страсбурзький суд зазначив, що заявниця не була ані підозрюваною, ані обвинуваченою у будь-якому кримінальному провадженні. Уряд також не надав жодних доказів щодо будь-якого адміністративного розслідування, проведеного за розглядом скарги на заявницю. Фактично, Уряд не подав жодного примірника скарги, яка б стосувалася часу, за яких мала місце подія. У будь-якому випадку, як зазначено у судовому рішенні у справі заявниці, будь-яка зі скарг, що бралися поліцією до уваги, мали у 2012 році, і тому відповідно, на думку Суду, навряд чи можуть виправдати збір медичних даних заявниці у 2014 році. Враховуючи подані матеріали, Суд не побачив жодної нагальної суспільної потреби вимагати розкриття конфіденційної медичної інформації заявниці. Таким чином, Суд вважає, що засоби, використані керівником відділу поліції при проведенні розслідування у відповідь на заявлені скарги, не відповідали поставленій меті.
У зв’язку з цим Суд не залишив поза увагою і той факт, що існували варіанти, відмінні від вимоги розголошення конфіденційної медичної інформації, які були доступні для поліції, для того, щоб відреагувати на подані скарги, якщо такі й мали місце. Зокрема, вони могли б спробувати отримати згоду заявниці на розкриття інформації та/або опитати її з цього питання. Тим не менш, поліція вирішила домагатися розголошення конфіденційної медичної інформації, не надаючи заявниці жодного повідомлення або можливості заперечувати чи погодитися на запит.
Суд також зазначив, що скарги заявниці розглядалися національними судами двох інстанцій. Посилаючись на право поліції збирати особисті дані, ці суди відхилили вимоги заявниці. Суд не вбачає в тексті судових рішень будь-яких зусиль національних органів влади щодо встановлення справедливого балансу між правом заявниці на повагу до її приватного життя та діяльності поліції, спрямованої на захист громадського порядку.
Таким чином, вищевказаних міркувань було достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що збір поліцією конфіденційної медичної інформації стосовно заявниці не супроводжувався достатніми гарантіями для запобігання її розголошенню, що є несумісним з повагою до приватного життя заявниці, гарантованого статтею 8 Конвенції.
З повним текстом рішення ЄСПЛ у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова, кандидата юридичних наук, доцента Віктора Янишена, директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової, Яни Токар та Богдана Трофімова можна ознайомитися за посиланням.
Принагідно зауважимо, що відповідно до Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 32). Згідно з юридичними позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
– особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Далее
В Украинском правовом поле вскоре могут появится новые типы заведений общепита. На днях Министерство регионального развития анонсировало внесение изменений в действующие государственные строительные нормы (ГСН) «Предприятия питания». Чиновники заверяют – они безнадежно устарели и не отвечают современным реалиям.
В частности, приводит слова замминистра регионального развития Льва Парцхаладзе пресс-служба ведомства, сейчас в ГСН прописаны требования к ресторанам, кафетериям, барам и различным закусочным, вроде пельменных, вареничных и пиццерий.
Однако совершенно ничего не говорится о таких заведениях, как фастфуды, стритфуды, фудкорты, пабы, кондитерские, суши, детокс-бары, smoky-бары и т.д. Следовательно, формально те могут и не соблюдать предписания, установленные для внесенных в ГСН типов общепита.
Чтобы сделать заведения более безопасными (именно такую цель декларирует чиновник), ведомство в ближайшее время намерено пересмотреть классификацию и осовременить требования к помещениям общепита. Работа уже ведется, и, по заверениям замминистра, к ней привлекают общественность и самих рестораторов.
Какие именно новые требования выпишут для новейших заведений – в ведомстве пока не говорят. Однако ясно, что все они будут обязательны для выполнения новыми и реконструируемыми помещениями соответствующего назначения.
Далее
Фабула судового акту: У даній справі пасажир звернувся до «Укрзалізниці» із позовом про захист прав споживачів, відшкодування збитків та моральної шкоди. При цьому вказаний позов було подано за місцем проживання позивача за правилами альтернативної підсудності.
Перевіривши вказану позовну заяву суд визнав її такою, що відповідає вимогам закону та відкрив провадження у справі.
Натомість перевізник подав на таку ухвалу апеляцію у зв’язку із порушенням судом правил підсудності.
Із апеляційною скаргою суд апеляційної інстанції не погодився та залишив ухвалу місцевого суду без зміни.
Таке рішення стало підставою для звернення залізничної компанії до Касаційного цивільного суду.
Із доводами скаржника КЦС погодився та у своїй постанові зазначив таке.
Частиною 5 статті 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
В свою чергу нормами ч. 4 ст. 30 ЦПК України визначено, що позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред`являються за місцезнаходженням перевізника.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 28 ЦПК України позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 ЦПК України.
Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що правила підсудності справ за вибором позивача не поширюються на позови, які підлягають пред`явленню за правилами виключної підсудності.
Отже позови про відшкодування шкоди, яка виникла із неналежного виконання перевізником своїх договірних обов’язків має пред`являтися за місцезнаходженням перевізника, за правилами виключної підсудності.
Далее
