Второй сенат Конституционного Суда Украины принял решение № 1-р(II)/2019 по конституционным жалобам Скрипки Анатолия Владимировича и Бобыря Алексея Яковлевича касаемо конституционности положений части третьей статьи 59 Закона «О статусе и социальной защите граждан, пострадавших в результате Чернобыльской катастрофы».
Согласно этой норме лицам, принимавшим участие в ликвидации последствий Чернобыльской катастрофы, во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого получившими инвалидность, пенсия по инвалидности исчисляется в соответствии с Законом или по их желанию — с пятикратного размера минимальной заработной платы, установленной на 1 января соответствующего года.
Конституционный Суд Украины признал неконституционным словосочетание «действительной срочной» по которому определение размера возмещения причиненного в результате ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС вреда при исчислении пенсии исходя из пятикратного размера МЗП, распространяются только на категорию военнослужащих, ликвидировавших последствия Чернобыльской катастрофы во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого ставшими лицами с инвалидностью.
То есть военнослужащие срочной службы имеют высший уровень социальной защиты, поскольку размер их социального обеспечения значительно больше сравнительно с другими категориями военнослужащих (в том числе военнообязанными во время участия в военных сборах), принимавших непосредственное участие в ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС и ее последствий.
Такой подход законодателя к определению уровня социального обеспечения указанных категорий не отвечает принципу справедливости и нарушает конституционный принцип равенства.
Таким образом, законодатель не обеспечил определенные категории военнослужащих, которые выполняют конституционно значимые функции относительно защиты Родины, особенными условиями социальной защиты, объем которых должен предусматривать достойные условия их жизни и полное возмещение причиненного вреда, чем нарушил сущность конституционного права на социальную защиту, конституционные гарантии относительно безусловного обеспечения надлежащего уровня их социальной защиты.
Словосочетание «действительной срочной», содержащееся в анализируемой норме, признано неконституционным и утратило со дня принятия решения КСУ (26 апреля 2019 года).
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Во исполнение приказа Минфина от 03.04.2019 г. № 135 «Об утверждении Изменений в Положение о движении средств единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование» Казначейство обеспечило открытие счетов 3719 для органов Государственной фискальной службы Украины и органов Пенсионного фонда Украины (в части погашения задолженности по уплате единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование (далее — ЕСВ) по состоянию на 1 октября 2013 г.) на балансе центрального аппарата Казначейства (код банка — 899998, банк получателя — казначейства Украины (ЕАП)), которые начали действовать с 2 мая 2019 года.
Обращаем внимание налогоплательщиков, что с целью надлежащей и своевременной уплаты ЕСВ и минимизации невыясненных поступлений Казначейство просит, начиная с 2 мая 2019 года обеспечить направление уплаты ЕСВ исключительно на счета 3719, открытые по коду банка 899998.
При этом отмечаем, что средства, уплаченные на старые счета по зачислению ЕСВ, не будут зачисляться, а будут возвращаться плательщикам, как невыясненные поступления.
Скачать новые счета для уплаты ЕСВ можно по ссылке.
Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Позивач звернувся до адміністративного суду із позовом, у якому просив визнати протиправними дії міської ради щодо прийняття окремих пунктів рішення «Про розгляд звернень юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців щодо надання земельних ділянок в оренду, поновлення договорів оренди землі, визнання такими, що втратили чинність, та внесення змін до окремих пунктів рішень з цих питань» та скасувати зазначені пункти.
Суди першої та апеляційної інстанції заявлені позовні вимоги задовольнили, однак міська рада оскаржила відповідні рішення, посилаючись на порушення правил визначення предметної юрисдикції. На думку відповідача, цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржувані пункти рішення міськради стосуються процесу укладання договорів оренди земельних ділянок та їх умов.
Ухвалюючи рішення за результатами розгляду касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивач оскаржував окремі пункти ненормативного акта органу місцевого самоврядування про відмову в поновленні договору оренди земельної ділянки, яка є комунальною власністю, а міськрада під час здійснення повноважень власника землі є рівноправним суб’єктом земельних відносин.
Отже, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права оренди на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельні ділянки.
Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб’єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснював владних управлінських функцій.
Враховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 727/10968/17 (провадження № 11-524апп18) http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75004215.
Таким чином, з огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, та враховуючи суб’єктний склад учасників справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства.
Із повним тестом постанови ВП ВС від 3 квітня 2019 року у справі № 727/1002/17 (провадження № 11-1492апп18) можна ознайомитись за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81171420.
Особи звернулись до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів Товариства.
Позивачі зазначали, що Збори неправомірно проведені за їх відсутністю з урахуванням обставин неможливості їх проведення у зазначений у відповідному повідомленні про скликання загальних зборів акціонерів час через евакуацію присутніх у відповідному приміщенні осіб. А також покликались на порушення їх прав щодо нагляду за реєстрацією акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням та підбиттям підсумків.
Справа розглядалась неодноразово. Суд першої інстанції позов задовольнив.
Суд зазначив про порушення прав та законних інтересів акціонерів — позивачів, які полягають у проведенні виборів членів наглядової ради товариства шляхом простого голосування замість кумулятивного, а також неможливості позивачів взяти участь у позачергових загальних зборах акціонерів, внаслідок непередбачуваних, незалежних від їх волі обставин (повідомлення про замінування приміщення) та пасивних дій відповідача, які полягають у нездійсненні повідомлення акціонерів щодо зборів, які відбудуться після відповідних дій поліції.
Суд апеляційної інстанції скасував таке рішення та вирішив у задоволенні позову відмовити. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що непередбачувана ситуація, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, яка призвела до затримки початку зборів, не свідчила про скасування чи перенесення проведення загальних зборів на інший день. Апеляційний суд зазначив, що позивачів було належним чином повідомлено про день проведення загальних зборів, і підстави вважати, що вони відбудуться в інший день були відсутні.
Касаційний господарський суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишив у силі.
Відповідно до обставин справи у зв’язку з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв у відповідному приміщенні Збори не були розпочаті у час, визначений у повідомленні про скликання позачергових загальних зборів. У подальшому Збори були проведені після закінчення реєстрації акціонерів, час якої був подовжений на підставі рішення наглядової ради Товариства на 30 хвилин після здійснення дій щодо виявлення вибухових пристроїв.
Суд касаційної інстанції визнав безпідставним твердження суду апеляційної інстанції про те, що затримка початку Зборів, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, не свідчила про скасування чи перенесення проведення Зборів на інший день, а нормами законодавства не передбачено додатково повідомляти акціонерів про те, що загальні збори відбудуться в день, на коли вони призначені.
Верховний Суд зауважив, що відповідно до частини 3 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонери мають бути повідомлені не лише про дату, а й про конкретний час проведення загальних зборів. А у визначений в повідомленні про скликання Зборів час завершення реєстрації у позивачів були відсутні відомості про час продовження реєстрації акціонерів та проведення Зборів, оскільки члени реєстраційної комісії залишили місце проведення Зборів, не здійснивши жодного повідомлення. Тому в позивачів були підстави вважати, що Збори не відбудуться.
Згідно з частиною 1 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» обов’язок із повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів покладений на особу, яка скликає загальні збори. При цьому обраний особою, що скликає загальні збори акціонерів, спосіб повідомлення про їх проведення повинен забезпечити реальне персональне повідомлення акціонера про час та місце проведення зборів з метою реалізації ним свого права на участь у цих зборах.
Далее
Позивач просила суд визнати протиправним та скасувати наказ про її звільнення та поновити її на посаді заступника директора комунального підприємства.
Відповідно до обставин справи позивача звільнено з займаної посади у зв’язку з прийняттям працівника, який не є сумісником з посиланням на статтю 7 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) , пункт 8 «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, пункт 9 статті 36 КЗпП України з урахуванням пункту 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України.
Особа покликалась на незаконність свого звільнення, оскільки «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», яким при звільненні керувався відповідач, стосується працівників лише державних підприємств.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд вказав, що при звільненні позивача з роботи за сумісництвом у зв’язку з прийняттям на цю ж посаду іншого працівника на постійне місце роботи, роботодавцем дотримано норми як трудового законодавства, так і інші нормативно-правових акти. Робота за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03 квітня 1993 року №245 і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.
Суд виходив із того, що зазначені нормативно-правові акти врегульовують питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів всіх рівнів, а тому дія зазначеної постанови поширюється не тільки на державні, а і на комунальні підприємства, установи і організації.
Апеляційний суд дійшов інших висновків. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що стаття 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником. Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, поширюється лише на державні підприємства, установи і організації, яким відповідач у справі не є, а тому не може застосовуватися у спірних правовідносинах. А звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Касаційний цивільний суд визнав законним рішення суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що звільнення сумісників у зв’язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.
А робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.
Далее
