Боржник звернувся до суду із заявою про відстрочку виконання рішення суду, яким у 2008 році з нього було стягнуто грошові кошти за шкоду, спричинену внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Боржник зазначав, що про виконавчі листи йому стало відомо лише у 2016 році та існують обставини, що ускладнюють виконання рішення суду, зокрема, те, що з березня 2015 року він бере участь в антитерористичній операції, є учасником бойових дій, зарахований до складу Національної гвардії України; отримав контузію, у зв’язку з чим проходить тривале лікування; має на утриманні неповнолітню дитину.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні заяви відмовили.
Суд першої інстанції зазначив, що судове рішення не виконується протягом майже 10 років, а обставини, на які покликається боржник в обґрунтування поданої заяви, не є винятковими, тобто такими, що відповідно до закону ускладнюють виконання рішення.
Апеляційного суд виходив з того, що виконання судового рішення у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. А військові дії та проведення антитерористичної операції не є обставинами, які ототожнюються з поняттям стихійне лихо або інші непереборні обставини, з якими законодавець пов’язує можливість відстрочки виконання судового рішення.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду також не знайшов підстав для задоволення заяви боржника.
Верховний Суд роз’яснив, що відстрочка виконання рішення суду — це відтермінування у часі належного строку виконання рішення суду в цілому.
Надання відстрочки судом полягає у визначенні нової конкретної, більш пізньої ніж первинна, дати, з настанням якої й після завершення строку відстрочки рішення має бути виконано повністю.
При розгляді заяв щодо відстрочки виконання рішення необхідно виходити з міркувань доцільності та об’єктивної необхідності надання саме таких строків відтермінування виконання рішення в цілому; наявність підстави для відтермінування має бути доведена боржником. Строки такого відтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання додаткового строку до повного виконання рішення суду. Надання відстрочки виконання рішення суду не може створювати занадто або безпідставно привілейовані умови для боржника.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до міської ради, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення, на підставі якого надано пільги щодо плати за землю на території міста, звільнивши від цієї сплати окремі підприємства. Позивач стверджував, що оскаржуване рішення, яким надано пільги з плати за землю, призводить до незаконного зменшення доходів місцевого бюджету, зменшення комунальної власності і, як наслідок, – порушує права та інтереси позивача як члена міської громади.
Суди першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовили.
Залишаючи ці рішення без змін, Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві.
Верховний Суд дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки:
— має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
— пов’язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
— є визначеним – благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
— є персоналізованим (суб’єктивним) – тобто належить конкретній особі (позивачу);
— суб’єктом порушення позивач вважає суб’єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже, й матеріально-правової заінтересованості), є:
— незаконність інтересу – його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
— не правовий характер вимог – вимоги не породжують правових наслідків для позивача;
— встановлена законом заборона пред’явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
— коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
— позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб – держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Суд дійшов висновку, що у разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.
Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової заінтересованості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової заінтересованості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.
Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.
Позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб’єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому.
З’ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.
Постанова Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/80167902.
Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Далее
1 квітня 2019 року завершиться новий етап подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2018 рік, який розпочався 1 січня. Про це нагадує прес-служба Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» державні службовці, інші суб’єкти декларування, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, яку визначає Національне агентство, при цьому система з кожним новим етапом працює краще.
Для правильного та швидкого заповнення е-декларації потрібно:
перевірити адресу електронної поштової скриньки, яка вказана у персональному кабінеті Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
перевірити термін дії та працездатність Вашого електронного цифрового підпису для роботи з реєстром. Для отримання інформації про термін дії ЕЦП необхідно завантажити посилений сертифікат особистого ЕЦП з веб-сайту акредитованого центру сертифікації ключів (далі – АЦСК), у якому отримано ЕЦП. Після цього натиснути на сертифікат подвійним кліком лівої кнопки миші та у вікні, яке відкриється, переглянути термін дії сертифікату ЕЦП. Якщо термін дії сертифікату сплинув, скористатись ЕЦП неможливо. У такому разі вам необхідно звернутись до АЦСК та отримати новий ЕЦП.
Після отримання нового ЕЦП необхідно зайти на сторінку входу до реєстру https://portal.nazk.gov.ua/login і скористатись посиланням: «Я загубив/змінив свій приватний ключ». У полі «Поточна електронна адреса» потрібно вказати електронну поштову скриньку, з якою зареєстрований декларант в Реєстрі, та натиснути кнопку «Вислати код для відновлення». На вказану поштову скриньку надійде лист «Зміна ЕЦП | ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ДЕКЛАРАЦІЙ». Для зміни ЕЦП необхідно перейти за посиланням у листі, після цього у полі АЦСК обрати акредитований центр сертифікації ключів, у якому отримано новий ЕЦП, обрати файл нового ЕЦП, вказати пароль від нового ЕЦП та натиснути кнопку «Змінити ЕЦП». Після успішного виконання вказаних дій з’явиться повідомлення про розгляд поданої заявки. Заявки на зміну ЕЦП розглядаються протягом 1 доби у робочий час.
Особа звернулась до районного суду міста Києва з позовною заявою до Банку про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди.
Суд на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) відмовив у відкритті провадження у справі та роз’яснив особі право на звернення до районного суду м. Дніпропетровська із заявою в порядку статті 236 Кодексу законів про працю України.
Суд першої інстанції зазначив, що трудовим законодавством визначено порядок вирішення питання про застосування заходів матеріальної відповідальності за невиконання рішення суду про поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди шляхом звернення з відповідною заявою до органу, який розглядав спір про поновлення на роботі, а не шляхом пред’явлення самостійного позову в іншій справі, а тому заявлені вимоги не підлягають правовому захисту в іншому провадженні, ніж в провадженні, в якому повинно було розглядатися таке питання.
Апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позов особи не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, але цей висновок не впливає на правильність оскаржуваного судового рішення про відмову у відкритті провадження у справі, а позивач зобов’язаний був звернутися з відповідною заявою до органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі та стягнення відповідних сум, тобто до районного суду міста Дніпропетровська.
С такою позицією суддів не погодився Верховний Суд, який скасував судові рішення, а справу направив для продовження розгляду до районного суду міста Києва.
За змістом статті 236 Кодексу законів про працю України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Суддя Великої Палати Верховного Суду Дмитро Гудима висловився, чи існує судовий прецедент та яке його місце в системі права України.
«Якщо в законодавстві України немає формалізованого поняття «прецедент», це не означає, що де-факто його не існує. Не обов’язково треба розглядати прецедент у так званому класичному розумінні, пов’язуючи його з джерелами права в англосаксонській правовій системі, – зазначив Дмитро Гудима. – Одним з видів судових прецедентів у теорії права виділяють прецедент-тлумачення. Так, Верховний Суд, виходячи з обставин конкретної справи, суті спірних правовідносин і змісту позовних вимог, надає зразок тлумачення нормативного припису. Цей зразок згідно з принципом stare decisis («стояти на вирішеному») є обов’язковим для врахування судами нижчих рівнів при вирішенні аналогічних справ. Єдиної думки у науковій спільноті стосовно того, чи створює таке тлумачення новий нормативний припис, немає. Але з огляду на те, що за логічним обсягом тлумачення нормативних приписів є не лише буквальним, можливе обґрунтування того, що ВС, даючи звужувальне або розширюване тлумачення нормативного припису, створює нове правило, яке раніше в такому вигляді формалізоване не було».
«Наприклад, елементи судової нормотворчості можуть бути зафіксовані у постановах ВС щодо вирішення юрисдикційних конфліктів. Для забезпечення правової визначеності та єдності судової практики за відсутності в законі чіткої вказівки, до юрисдикції якого саме суду належить вирішення певного спору, Велика Палата ВС у висновку щодо застосування нормативного припису фактично створює правило про те, в якій юрисдикції суди мають вирішувати аналогічні спори», – наголосив суддя.
Говорячи про обов’язковість висновків ВС щодо застосування нормативних приписів, Дмитро Гудима звернув увагу на те, що суддя, встановивши суттєві відмінності справи, яку розглядає, від тієї, в якій ВС сформулював певний висновок, може дійти іншого висновку й ухвалити відмінне рішення. Останнє не можна буде вважати відступом від висновку ВС. Проте відмінності обставин справи, суті спірних правовідносин і предмета спору мають бути суттєвими та обґрунтованими.
Оскільки рішення ВС демонструє розуміння нормативних приписів в обставинах конкретної справи (казуальне тлумачення), таке судове рішення не може бути «шаблоном» для вирішення будь-яких справ безвідносно до встановлених у них фактів, суті спірних правовідносин і змісту позовних вимог.
Крім того, можливо застосовувати також підхід, запозичений у певному сенсі від Європейського суду з прав людини. Йдеться про випадки, коли ЄСПЛ сформулював висновок щодо тлумачення певного положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в обставинах однієї справи, але надалі поширив цей висновок на справи з відмінними обставинами, але в яких він може бути застосовний. Під час застосування попередньо сформульованих висновків до справ, у яких обставини справи не є аналогічними, реалізовується mutatis mutandis – з урахуванням відповідних відмінностей.
Далее
