Крім цього, ВП ВС зазначила: коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив відчуження, або використав його на свій розсуд проти волі іншого та не в інтересах сім’ї чи не на її потреби, або приховав його, таке майно або його вартість ураховується при поділі.
Також ВП ВС погодилася з висновком суду апеляційної інстанції, що оскільки під час спільного проживання позивача та відповідача однією сім’єю без реєстрації шлюбу придбано спірний транспортний засіб, то він є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За таких обставин, з’ясувавши, що чоловік відчужив автомобіль без відома та згоди позивачки, суд обґрунтовано стягнув з відповідача на її користь вартість 1/2 частки його ринкової вартості на момент продажу.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач пропустив строк позовної давності та не просив його поновити.
Позивач оскаржив рішення судів в касаційному порядку та зазначав, що суди не звернули уваги на наявність непереборної сили, а саме те, що відповідачка тривалий час перебувала за кордоном, виїхала до Південної Кореї, що відповідно до статті 263 Цивільного кодексу України є підставою для зупинення перебігу строку позовної давності.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не визнав такі доводи обґрунтованими.
Суд зазначив, що заперечуючи проти заявлених позовних вимог, представник відповідача просив застосувати до спірних правовідносин, передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності, оскільки термін повернення коштів було відстрочено до 01 серпня 2011 року, а позивач з позовом звернувся у травні 2017 року.
Заперечуючи проти застосування до спірних правовідносин позовної давності, позивач посилався на те, що пред`явленню позову відповідно до пункту першого частини першої статті 263 ЦК України перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), що є підставою для зупинення перебігу позовної давності. Непереборною силою позивач вважав перебування відповідача за межами країни у Південній Кореї.
ВС нагадав, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята стаття 267 ЦК України), проте позивач із заявою про поновлення строку позовної давності не звертався.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя, четверта статті 267 ЦК України).
Суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій, що перебування відповідача за межами країни не є непереборною силою у розумінні статті 263 ЦК України та не може бути підставою для зупинення позовної давності (постанова від 01.08.2019 у справі № 657/1079/17).
Далее
Фабула судового акту: Згідно норм статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При цьому відповідно до ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. У даній справі чоловік звернувся до суду із позовом до своєї колишньої жінки про визнання останньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Такі вимоги було вмотивовано тим, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року є власником квартири. У цій квартирі зареєстровані позивач, його діти та відповідач. Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що його колишня дружина з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач добровільно залишила квартиру, та проживає у іншій квартирі, має інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.
Рішенням суду першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовлено на підставі того, що зазначена квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для позбавлення відповідача права користування квартирою, яка знаходиться у спільній сумісній власності сторін. Таку ж позицію зайняв і Касаційний цивільний суд. Обґрунтовуючи такий висновок КЦС вказав наступне.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Спірна квартира є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі, отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22 КпШС України спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.
Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.
Сам факт незвернення відповідача до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов’язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.
Далее
Особа звернувся до суду з позовом про відновлення прав споживача шляхом усунення недоліків товару або заміну неякісного товару на новий.
Позивач зазначав, що придбав мобільний телефон, який припинив працювати. Він звернувся до сервісного центру з вимогою про гарантійне обслуговування мобільного телефону, проте йому було відмовлено у проведенні гарантійного ремонту, а також проведенні експертизи продукції. Крім того, у примусовому порядку та без його згоди телефон було оформлено на оплатний ремонт, який був визначений у два дні, проте до теперішнього часу телефон йому не повернуто, чим порушенні його права як споживача послуг.
Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням суду першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову. Суд виходив із безпідставності та недоведеності вимог позивача, оскільки ним не надано належних доказів на підтвердження того, що мобільний телефон має дефект саме виробничого характеру, а тому підстав для застосування статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» немає.
Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про відмову у позові, проте з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що районний суд не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не роз`яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, зокрема щодо необхідності залучення до участі у справі в якості відповідача продавця, що унеможливлює правильне вирішення спору.
Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не вирішив спір по суті, а самоусунувся від вирішення спору.
Так, суд касаційний суд нагадав, що у статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, які вимоги має право пред’явити споживач у разі придбання товару неналежної якості. А також те, що вимоги споживача пред`являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.
Таке роз`яснення надав судам і Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 12 квітня 1996 року № 5 (зі змінами) «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», згідно з якими споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Позивач пред’явив вимоги до сервісного центру у зв’язку з неповерненням телефону та до товариства, яке є офіційним представником виробника на території України, у зв’язку з недоліками товару.
ВС зауважив, що враховуючи те, що споживач має право вибору, до кого пред’являти вимогу, висновок апеляційного суду про те, що позов пред’явлено до неналежного відповідача є неправильним (постанова від 24.07.2019 у справі № 199/6062/15-ц).
Далее
Обставини справи 761/22989/15-ц
Товариство з додатковою відповідальністю звернулось до суду з позовом про відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу.
Позовна заява мотивована тим, що сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля Land Rover Rang Rover та автомобіля Mazda під керуванням відповідача, внаслідок чого відбулось зіткнення автомобілів.
Постраждалим участником ДТП було укладено з позивачем договір добровільного страхування наземного транспорту. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому транспортному засобу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, позивачем замовлено проведення незалежної експертизи.
Позиції судів перших інстанцій
Компенсація за автомобіль Land Rover Rang Rover була виплачена, а враховуючи те, що відповідач відмовився у добровільному порядку відшкодувати матеріальну шкоду у порядку регресу, рішенням районного суду м. Києва позов задоволено та стягнуто з відповідача 75 тис. грн.
Ухвалою Апеляційного суду апеляційну скаргу відповідача відхилено.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, виходили з того, що на момент дорожньо-транспортної пригоди позивачка не мала чинного полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Проте вона вважає такі висновки помилковими, оскільки чинне законодавство України встановлює виключні підстави визнання недійсними правочинів, які передбачені статтями 215, 203 ЦК України. Також зазначає, що положеннями частини другої статті 998 ЦК України передбачено, що наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених цим Кодексом, проте позивачем не заявлялись позовні вимоги щодо визнання її полісу недійсним. Таким чином, посилання судів першої та апеляційної інстанцій на недійсність полісу є прямим порушенням статті 11 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Висновок Верховного Суду
Верховний суд зазначив, що, задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки станом на момент дорожньо-транспортної пригоди поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів був недійсним, з останньої підлягає стягненню в порядку регресу відшкодована страхувальнику автомобіля Land Rover Rang Rover завдана нею матеріальна шкода.
Проте з такими висновками погодитись не можна з огляду на таке.
Відповідачем було укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, постановлено анулювати ліцензію страхувальника на провадження страхової діяльності у формі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
На час укладення договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів компанія мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, оскільки її ще не було позбавлено ліцензії на провадження страхової діяльності.
Таким чином, на момент дорожньо-транспортної пригоди підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання вказаного договору страхування недійсним не було.
Крім того, та обставина, що розпорядженням № 905 анульовано ліцензію на провадження страхової діяльності у формі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки відповідно до пункту 52.5 статті 52 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик, членство якого в МТСБУ припинено, зобов`язаний виконати свої зобов`язання згідно з укладеними ним договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Отже, відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
З копії повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду вбачається, що відповідач належним чином повідомила свого страховика про дорожньо-транспортну пригоду та виконала усі передбачені пунктом 33.1 статті 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» приписи.
Як вбачається з полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, страхова сума (ліміт відповідальності) за шкоду, заподіяну майну, становить 50 000 грн.
Таким чином, відсутні підстави для стягнення з відповідача витрат, пов`язаних з виплатою страхового відшкодування в порядку регресу у розмірі, визначеному судами попередніх інстанцій, оскільки остання уклала договір страхування цивільно-правової відповідальності зі страховиком, який на момент дорожньо-транспортної пригоди визнано недійсним не було, а тому обсяг її відповідальності обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу задовольнити частково. Рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду було скасовано, а позов задоволено частково та стягнуто з відповідача 25 тис. грн.
Далее
Особа звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що за час перебування позивача з відповідачем у зареєстрованому шлюбі ними було придбано квартиру та створено два товариства з обмеженою відповідальністю.
У позовній заяві позивачка посилалась на те, що вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя, та просила суд поділити спірне майно і визнати за нею право власності на квартиру, залишити у власності відповідача створені товариства, а також стягнути на її користь грошову компенсацію різниці між ідеальною та реально виділеною часткою у спільному майні.
Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом до позивачки про поділ майна подружжя, в якому просив поділити спірну квартиру пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання, а саме: визнати за ним право власності на 69,15% частки квартири, а за нею — 30,85% частки. Мотивував позов тим, що вказану квартиру ними було придбано в період шлюбу за кредитні кошти, які спільно були погашені лише на суму 8 951 доларів США, а 21 048 доларів США ним було сплачено самостійно після розірвання шлюбу.
Останнім рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача. Стягнуто з відповідача на користь позивача 59 250 грн грошової компенсації половини вартості внеску відповідача до статутних фондів створених товариств. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки на час створення товариств сторони перебували в зареєстрованому шлюбі та відповідач вніс до їх статутних фондів 100 000 грн та 18 500 грн відповідно, що є спільним сумісним майном подружжя, то враховуючи вимоги ст. 60 СК України, на користь позивача підлягає стягненню 1/2 частини таких внесків у загальному розмірі 59 250 грн.
У касаційній скарзі відповідач просив скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що при новому розгляді справи апеляційний суд у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України не врахував висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у його ухвалі від 13 липня 2016 року. Апеляційний суд залишив поза увагою необхідність встановлення факту того, чи в інтересах сім`ї другий з подружжя, який є учасником господарського товариства, вніс до його статутного капіталу спільні кошти подружжя. При цьому посилання апеляційного суду на правові висновки Верховного Суду України у справі № 6-38цс15 та рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 не узгоджуються з правовідносинами сторін у цій справі.
Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Відповідно до статті 65 CК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Статями 69, 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт — право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час спільного проживання.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя, або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
У сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому вона стосується всього обсягу майнових прав подружжя, реалізовуючи які, кожен із подружжя діє за згодою з другим та виключно в інтересах сім`ї. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (статті 58, 59 ЦПК України 2004 року), і це є її процесуальним обов`язком (статті 10, 60 ЦПК України 2004 року).
З огляду на викладене та з урахуванням пред`явлених позовних вимог за первісним позовом, позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу створених товариств.
З рішенням у справі № 490/1408/15-ц можна ознайомитись за посиланням.
Далее
