Особа звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що за час перебування позивача з відповідачем у зареєстрованому шлюбі ними було придбано квартиру та створено два товариства з обмеженою відповідальністю.
У позовній заяві позивачка посилалась на те, що вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя, та просила суд поділити спірне майно і визнати за нею право власності на квартиру, залишити у власності відповідача створені товариства, а також стягнути на її користь грошову компенсацію різниці між ідеальною та реально виділеною часткою у спільному майні.
Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом до позивачки про поділ майна подружжя, в якому просив поділити спірну квартиру пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання, а саме: визнати за ним право власності на 69,15% частки квартири, а за нею — 30,85% частки. Мотивував позов тим, що вказану квартиру ними було придбано в період шлюбу за кредитні кошти, які спільно були погашені лише на суму 8 951 доларів США, а 21 048 доларів США ним було сплачено самостійно після розірвання шлюбу.
Останнім рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача. Стягнуто з відповідача на користь позивача 59 250 грн грошової компенсації половини вартості внеску відповідача до статутних фондів створених товариств. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки на час створення товариств сторони перебували в зареєстрованому шлюбі та відповідач вніс до їх статутних фондів 100 000 грн та 18 500 грн відповідно, що є спільним сумісним майном подружжя, то враховуючи вимоги ст. 60 СК України, на користь позивача підлягає стягненню 1/2 частини таких внесків у загальному розмірі 59 250 грн.
У касаційній скарзі відповідач просив скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що при новому розгляді справи апеляційний суд у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України не врахував висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у його ухвалі від 13 липня 2016 року. Апеляційний суд залишив поза увагою необхідність встановлення факту того, чи в інтересах сім`ї другий з подружжя, який є учасником господарського товариства, вніс до його статутного капіталу спільні кошти подружжя. При цьому посилання апеляційного суду на правові висновки Верховного Суду України у справі № 6-38цс15 та рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 не узгоджуються з правовідносинами сторін у цій справі.
Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Відповідно до статті 65 CК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Статями 69, 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт — право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час спільного проживання.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя, або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
У сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому вона стосується всього обсягу майнових прав подружжя, реалізовуючи які, кожен із подружжя діє за згодою з другим та виключно в інтересах сім`ї. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (статті 58, 59 ЦПК України 2004 року), і це є її процесуальним обов`язком (статті 10, 60 ЦПК України 2004 року).
З огляду на викладене та з урахуванням пред`явлених позовних вимог за первісним позовом, позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу створених товариств.
З рішенням у справі № 490/1408/15-ц можна ознайомитись за посиланням.
Далее
У справі № 910/18587/16 ТОВ ТВК «Перша приватна броварня» Для людей – як для себе!» (Компанія) звернулося з позовом про визнання недійсним свідоцтва України № 189828 на знак для товарів і послуг, власником якого є ПАТ «Карлсберг Україна» (Товариство); про зобов’язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України внести відомості про визнання зазначеного свідоцтва недійсним до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг та опублікувати відомості про це в офіційному виданні.
Місцевий господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив.
Колегія суддів КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суди попередніх інстанцій встановили, що Компанія є власником знака для товарів і послуг «РІЗДВЯНИЙ», який охороняється свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 106778 для товарів 32 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (Знак 1). Свідоцтво зареєстроване в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 12 травня 2009 року.
Товариство є власником комбінованого знака для товарів і послуг «РІЗДВЯНЕ», який охороняється свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 189828 для товарів 32 класу МКТП: пиво (Знак 2). Свідоцтво зареєстроване в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 26 серпня 2014 року. Знак 2 активно використовується Товариством на ринку пива в Україні.
Відповідно до пункту 4.3.2.6 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджених наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 року № 116, словесні позначення, заявлені як знаки, порівнюються зі словесними та комбінованими позначеннями, до композиції яких входять словесні елементи. При встановленні схожості словесних позначень враховується звукова (фонетична), графічна (візуальна) та смислова (семантична) схожість.
Суди оцінили висновки судових експертиз відповідно до ст. 104 ГПК України з погляду пересічного споживача. Сприйняття марок пересічним споживачем відіграє вирішальну роль у їх порівнянні й оцінюванні.
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що факт схожості словесних елементів Знака 1 і Знака 2 не вказує на схожість протиставлених знаків. Наявність у Знаку 2 оригінальних графічних елементів впливає на загальне враження, яке передається цим знаком.
Схожість до ступеня змішуваності базується на загальному враженні, що створюють знаки для товарів і послуг. Графічного елемента достатньо, щоб виключити схожість.
Ступінь фонетичної схожості протиставлених у справі знаків для товарів і послуг у цьому разі є менш важливим фактором, оскільки під час купівлі товару споживач зазвичай візуально сприймає знак, що позначає товари. Споживач сприймає упаковку та не аналізує окремо слова.
З огляду на зазначене постановою КГС ВС касаційну скаргу Компанії залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення зі справи – без змін як такі, що відповідають вимогам норм матеріального та процесуального права.
Із повним текстом постанови КГС ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83059424.
Фабула судового акту: Нормами статті 16 Цивільного кодексу України кожному гарантовано право на звернення до суду за захистом своїх порушених цивільних прав та інтересів.
Натомість трапляються випадки коли особа, чиї права порушено, не може звернутись до суду із позовом оскільки не має можливості сплатити судовий збір за подання позовної заяви або іншого процесуального документу за подання якого Законом України «Про судовий збір» визначено обов’язковість сплати судового збору.
З метою реалізації права на захист своїх інтересів, визначеного Цивільним кодексом України, законодавцем суду надано право на відстрочення та розстрочення судових витрат, зокрема судового збору, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати (ст. 136 Цивільного процесуального кодексу України).
При цьому норми названої статті в якості підстав для прийняття судом такого рішення визначають незадовільний майновий стан сторони.
У даній справі стороною у справі до Касаційного цивільного суду було подано касаційну скаргу, яку ухвалою КЦС було залишено без руху у зв’язку із несплатою судового збору.
Усуваючи недоліки стороною до суду було подано клопотання про звільнення від сплати судового збору до якого було додано довідки Державної фіскальної служби України про відсутність у сторони доходу за минулий рік та перший квартал поточного року.
Вказане клопотання судом було задоволене.
Задовольняючи клопотання КЦС зазначив, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою.
За нормами п. 1 ч. 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір» суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік.
Частиною другої цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.
Згідно рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі», сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету у суду є усі підстави для задоволення вказаного вище клопотання.
Далее
ТОВ «Торецька вуглевидобувна компанія» звернулося до суду із заявою про заміну у виконавчому провадженні боржника – ТДВ «ОП «Шахта імені Святої Матрони Московської» його правонаступником – ТОВ «Торецька вуглевидобувна компанія».
Відмовляючи в задоволенні заяви, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що ТДВ «ОП «Шахта імені Святої Матрони Московської» не є таким, що вибуло зі спірних матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір, оскільки відповідно до розподільчого балансу підприємству передано дебіторську заборгованість і поточні зобов’язання, розмір яких значно перевищує розмір активів, які можуть бути спрямовані на погашення переданих новоутвореному товариству кредиторських вимог. Тож заміна боржника за таких обставин призведе до неспроможності реального виконання судового рішення у справі, яке набрало законної сили.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС, зазначивши про необхідність відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Касаційного адміністративного суду у складі ВС від 7 лютого 2019 року у справі № 805/677/17-а стосовно вибуття відповідача з матеріальних правовідносин у зв’язку з реорганізацією боржника шляхом виділу та передачею обов’язку виконання спірних зобов’язань новоствореній юридичній особі.
За результатами розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Процесуальне законодавство містить норми щодо заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником у випадку, коли сторона виконавчого провадження вибуває з відповідного матеріального правовідношення.
Проте у певних випадках до матеріального правовідношення може вступити й інша особа як боржник, хоча первісна сторона виконавчого провадження з цього правовідношення й не вибуває.
За аналогією закону у випадках, коли один (первісний) боржник у матеріальному правовідношенні замінюється двома боржниками, суд має замінити такого боржника як сторону виконавчого провадження двома боржниками (у цій справі – основним (первісним) і субсидіарним боржниками).
Отже, після заміни первісного боржника у виконавчому провадженні двома боржниками – основним і субсидіарним – виконавчі дії з виконання рішення мають вчинятися щодо обох цих боржників.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83482785.
Останнім часом, оскаржуючи рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку, сторони у судовій справі стикаються з законодавчими фільтрами при реалізації права на оскарження.
Касаційні суди, відмовляючи у відкритті провадження, зазначають, що оскарження рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку для певних категорій справ можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Законодавець не передбачив та обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у деяких категоріях справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Близько 750 судових ухвал про відмову у відкритті касаційного провадження з цих підстав міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Дійсно, відповідно до ч. 3 статті 333 КАСУ, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначені саме у ст. 287 КАСУ.
Аналогічні норми містяться у статті 394 ЦПК та у 293 статті ГПК. На відміну від КАСУ ці норми стосуються перегляду ухвал про повернення заяв позивачу та розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.
Крім того, це стосується оскарження судових рішень у малозначних справах.
У юридичній спільності такі положення законодавства викликали бурхливу дискусію.
Так, справи незначної складності підлягають касаційному оскарженню в наступних випадках:
Але треба зауважити, що правників цікавить, чи містить законодавство відповіді на такі питання:
Фахівці вказують на певну правову невизначеність, яка призвела до численних конституційних скарг у КСУ з приводу відповідності Конституції вищезазначених положень процесуальних кодексів.
Автори клопотань зазначають, що застосуванням оспорюваних положень порушено закріплене частиною першою статті 55 Конституції України право на судовий захист, а також позбавлено гарантованого пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Скаржники бачать у нормах закону запровадження дискримінації, обмеження права на судовий захист та позбавлення доступу до правосуддя.
Проте касаційні суди дотримуються іншої думки. У справі № 904/170/19 Касаційний господарський суд послався на Рекомендацію № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, якою державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
У контексті викладеного суди зазначаютьи, що використання касаційним судом оціночних чинників, зокрема таких понять, як «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи» тощо, виходячи з високого статусу Верховного Суду, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя.
Як формується та чим забезпечується єдина судова практика
Забезпечення єдності судової практики стало однією з багаточисельних завдань судової реформи.
За задумом авторів реформи, забезпечення сталості та єдності судової практики є одним із основних завдань діяльності Верховного Суду як найвищого органу у судовій системі України.
Якими способами намагаються забезпечити єдність судової практики
Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
У касаційних судах функціонує по декілька Палат. Поділ на Палати обумовлений тим, що судді, які входять до складу колегії, можуть мати різні позиції з одного і того самого питання. Тому справа передається на розгляд Палати, яка приймає узгоджене рішення.
Коли Палати мають різні точки зору з одного і того ж питання і по-різному вирішують справу, справи передаються на розгляд Об’єднаних Палат, які створені в кожному касаційному суді.
Особливо це актуально для Касаційного цивільного суду, оскільки його Палати не мають спеціалізації.
Завдання із вирішення юрисдикційних конфліктів покладено на Велику Палату ВС. Закон передбачає, щоб усі справи, щодо яких є хоча б мінімальний сумнів у правильності визначення юрисдикції, спрямовувалися до Великої палати. Велика Палата отримала величезну кількість справ, більше 90 відсотків яких присвячені саме питанню юрисдикції.
Зразкові справи вирішили одразу декілька проблем.
По-перше, забезпечили єдиний підхід до вирішення подібних справ у судах першої і апеляційної інстанцій.
По-друге, коли такі рішення дійсно виконуються внаслідок вирішення питання у зразковій справі і практика стає єдиною, багато громадян отримують можливість розв’язати спір без звернення до суду.
Виключна правова проблема є новим інститутом процесуального законодавства. Відповідальним суб’єктом за вирішення цього важливого елемента правового поля, спрямованого на забезпечення однакового застосування норм права, є Велика Палата Верховного Суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Протягом років практика діяльності ВСУ нагадувала маятник, який протягом року кілька разів коливався то в один, то в інший бік, а від початку нового року практика знову змінювалася. Судді ВСУ з різних причин приймали різні постанови за тотожних правовідносин без зазначення про відхід від попередньої думки. Це фактично «узаконило» подвійну судову практику, оскільки давало можливість посилатися на «потрібні» постанови ВС і не згадували про наявність інших. Одним зі шляхів уникнення згаданої проблеми є уніфікація структури правової позиції.
Якщо колегія суддів або Об’єднана Палата вбачають підстави відступити від такого висновку, то справу передають на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Так само, якщо один касаційний суд не погоджується з висновком іншого касаційного суду щодо застосування однієї і тієї самої норми права, то для того щоб відійти від цього висновку, необхідно передати справу на розгляд Великої Палати.
У суддів Верховного Суду іноді виникають питання співвідношення позиції палат (Палати, Об’єднаної палати, Великої палати), але тут керуються загальною логікою: висновки Великої Палати обов’язкові для Об’єднаної Палати — висновки Об’єднаної Палати обов’язкові для Палати. Відступати від висновків мають також в ієрархічному порядку. (Велика Палата може відійти від висновків Палати та Об’єднаної Палати, Об’єднана Палата може відступити від висновків Палати, Палата не може відійти від висновку Об’єднаної Палати).
На розгляді Верховного Суду перебувала зразкова адміністративна справа № 160/3586/19 за позовом Особа 1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, — Кабінет міністрів України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії.
Згідно з позовними вимогами Особа 1 просив суд визнати протиправними дії відповідача, які полягають у зменшенні розміру пенсії за рахунок виплати з 05 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року; зобов’язати відповідача здійснити перерахунок та виплату (із врахуванням раніше виплачених сум) пенсії позивачеві з 05 березня 2019 року з урахуванням 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року.
Верховний Суд до участі у справі в якості третіх осіб залучив Пенсійний фонд України та Кабінет міністрів України. Від Пенсійного фонду надійшло пояснення, в якому, серед іншого, вказано, що з метою забезпечення виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 826/3858/18 ПФ України звернувся до Міністерства соціальної політики України та Міністерства фінансів України про виділення додаткових коштів у сумі 14,8 млрд грн на виплату перерахованих відповідно до пункту 1 Постанови № 103 пенсій у розмірі 100% підвищення. Від Кабінету міністрів України пояснень не надійшло.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 06 серпня 2019 року позовні вимоги задовольнив. Визнав протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо зменшення розміру пенсії Особи 1 за рахунок виплати з 05 березня 2019 року 75 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року. Зобов’язав Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести перерахунок та виплату пенсії (із урахуванням раніше виплачених сум) Особі 1 з 05 березня 2019 року з урахуванням 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року.
Рішення суду мотивовано тим, що у зв’язку зі скасуванням пункту 2 постанови Кабінету міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 2826/3858/18, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року, обмеження щодо часткової виплати суми підвищення до пенсії скасовано. Отже, з 05 березня 2019 року пенсія позивачу підлягає виплаті у розмірі 100 відсотків суми підвищення пенсії.
Суд зауважив, що пунктами 1, 2 постанови Кабінету міністрів України № 103 врегульовані строки виплати пенсій, а не порядок проведення перерахунку. У зв’язку з чим, питання строків виплати доплат до пенсії за результатами проведеного перерахунку, тобто частини пенсії особи, а також розмірів такої доплати не охоплюються поняттям «порядок проведення перерахунку пенсії».
З метою належного та своєчасного виконання рішення у цій зразковій справі № 160/3586/19, з посиланням на частину першу статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд встановив судовий контроль виконання судового рішення шляхом зобов’язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дати набрання цим рішенням законної сили.
Рішення не набрало законної сили та може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду.
