Усыновление не может быть отменено до достижения ребенком совершеннолетия, если это противоречит его интересам. Интересы ребенка всегда имеют преимущество.
Такой вывод сделала коллегия судей Кассационного гражданского суда ВС в постановлении от 25 апреля 2019 года по делу № 381/4827/17.
Истец обратился в суд для отмены усыновления.
Исковые требования мотивированы тем, что между истцом (мужем) и ответчицей (женой) был зарегистрирован брак. Кроме того, истец усыновил дочку жены (с соответствующим изменением фамилии). Однако отношения у супружеской пары не сложились и решением суда брак был расторгнут.
Истец указывал, что ребенок проживает вместе с матерью, а истец проживает отдельно с новой семьей. Между ним и его бывшей женой сложились крайне негативные отношения. Кроме того, дочь постепенно переняла негативное отношение к нему и полностью отказалась называть истца отцом. Все попытки истца, как отца, примириться оказались напрасными, каждый его приход заканчивался проявлением негатива и агрессии со стороны дочки и бывшей жены.
Истец просил отменить усыновление ребенка и внести изменения в свидетельство о рождении.
Суд первой инстанции решением, оставленным без изменений постановлением апелляционного суда, отавил исковые требования без удовлетворения.
Верховный Суд согласился с судами предыдущих инстанций, учитывая следующее.
Согласно ч. 1, 2 ст. 14 Европейской конвенции об усыновлении детей, усыновление может быть отменено или признано недействительным лишь по решению компетентного органа. Интересы ребенка всегда имеют преимущество. Усыновление может быть отменено до достижения ребенком совершеннолетия лишь на основании серьезных обстоятельств, предусмотренных законом.
СК предусмотрено, что усыновление может быть отменено по решению суда, если:
1) оно противоречит интересам ребенка;
2) ребенок страдает слабоумием, болен психической или иной неизлечимой болезнью, о чем усыновитель не знал и не мог знать во время усыновления;
3) между усыновителем и ребенком сложились, независимо от воли усыновителя отношения, которые делают невозможными их совместное проживание и выполнение усыновителем своих родительских обязанностей.
В соответствии с ГПК каждая сторона должна привести доказательства, имеющие значение для дела и на которые она ссылается.
Установив, что истцом не доказано наличие оснований для отмены усыновления, суды сделали правильный вывод об отказе в удовлетворении иска.
Как указал апелляционный суд, отмена усыновления наносит моральные страдания ребенку, являющиеся особенно опасными для подростка.
Утверждение о том, что бывшая жена не пускает в квартиру, прячет детей и совершает иные действия, препятствующие реализации отцом своих обязанностей, свидетельствует лишь о конфликте с бывшей женой, однако не подтверждают существование между истцом и ребенком отношений, которые делают невозможным выполнение истцом своих родительских обязанностей и не свидетельствует о несоответствии усыновления интересам ребенка.
Далее
Товариство звернулось до суду з позовом до колишнього працівника про стягнення коштів. Товариство зазначало, що надало особі щорічну основну відпустку у кількості 35 календарних днів, з яких 23 дні надано у рахунок невідпрацьованої частини року, та проведено оплату відпустки. Після використання відпустки особа звільнилася з підприємства.
Відповідно до статті 127 Кодексу законів про працю України, статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган проводить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, надані у рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
Проте на день звільнення особи сума нарахованої їй заробітної плати не була достатньою для погашення заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки та у добровільному порядку заборгованість відповідачем також не погашено.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди виходили з того, що відпустку надано за графіком відпусток позивача, складеного з урахуванням виробничої необхідності, з яким відповідача ознайомлено під підпис, тому відсутні докази недобросовісної поведінки відповідача у вказаній справи. Позивачем не доведено рахункової помилки та недобросовісності відповідача під час отримання нею коштів за період відпустки, тому позовні вимоги, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, задоволенню не підлягають.
З таким вирішенням спору не погодився Касаційний цивільний суд, який позовні вимоги товариства задовольнив.
ВС зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили статті 127 КЗпП України та статті 22 Закону України «Про відпустки», які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суд касаційний інстанції роз’яснив, що тлумачення положень частини другої статті 127 КЗпП України дає підстави дійти висновку, що відрахування із заробітної плати працівника для покриття ним заборгованості підприємству, де він працює, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника підприємства або уповноваженого ним органу. Отже, видача відповідного наказу є правом власника підприємства.
Суд звернув увагу на те, що позивач як на підставу позову посилався на неможливість проведення відрахування із заробітної плати відповідача через недостатність коштів для покриття заборгованості підприємству, тому він звернувся до суду.
Далее
Позивач просила суд визнати право власності на майно в порядку спадкування за заповітом. Особа зазначала, що один із подружжя заповів їй 1/2 частку квартири, яка належала подружжю.
Після смерті заповідача позивач звернулась до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте нотаріус запропонував їй надати письмову згоду іншого з подружжя на прийняття нею спадщини, але відповідач такої згоди не надала.
Суд першої інстанції позов задовольнив та визнав за особою право власності на 1/2 частку квартири.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у позові відмовив. Суд зазначив, що дружина спадкодавця, на час його смерті мала права на обов`язкову частку у спадщині, оскільки досягла пенсійного віку і вважалася непрацездатною. Також суд вказав на те, що у позивача були відсутні перешкоди для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а відмова нотаріуса у видачі цього свідоцтва також відсутня.
Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції. Касаційний цивільний суд нагадав, що у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством.
За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
ВС вказав, що оскільки відсутня відмова нотаріуса у видачі свідоцтва і перешкод для його отримання немає, позов не підлягає задоволенню (постанова від 24.07.2019 у справі № 2-6322/04).
Далее
?Постанова КЦС ВС від 04.04.2018 № 653/2176/15-ц (61-8892св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83387154
⚡Ключові тези:
✔️Пунктом 13 договорів передбачено перегляд розміру орендної плати раз у два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках передбачених законом.
✔️Тобто, умови договору оренди землі не зобов`язують сторони вносити зміни до договору, зокрема, збільшувати чи зменшувати розмір орендної плати, а лише зобов`язують за певних обставин переглянути умови договору.
✔️Звертаючись до суду з позовом про зміну розміру орендної плати на рівні 4 % від нормативної грошової оцінки позивачі, як на підставу збільшення розміру орендної плати, посилалися на інфляційні процеси, зростання цін, підвищення тарифів на електроенергію, водопостачання, що призвело до удорожчання проживання.
✔️✔️Зазначені обставини щодо підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, як підстава для перегляду умов договорів стосуються обох сторін договору, а не лише позивачів.
✔️Крім того, як правильно встановлено судами, орендна плата позивачам нараховувалась і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі та фактично з 2009 року збільшилася майже у два рази (а. с. 79-81 т. 2).
Установивши, що відповідач дотримувався умов договорів оренди, не порушував строків виплати орендної плати, орендна плата нараховувалася і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік у збільшеному розмірі з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі, а також враховуючи принцип рівності сторін і те, що у відповідача відсутня фінансова можливість сплачувати орендну плату у 4 % від нормативної грошової оцінки землі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для внесення змін до пункту 9 договорів оренди землі.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції без будь-яких розрахунків встановив відсутність фінансової можливості у відповідача для збільшення розміру орендної плати у визначеному позивачами розмірі, є безпідставними та спростовуюся матеріалами справи.
✔️Так, матеріали справи містять докази на підтвердження того, що з 2009 по 2015 років відбулось суттєве підвищення вартості електричної енергії для юридичних осіб, водопостачання, збільшення розміру податків, що сплачуються до бюджету, які підтверджують підвищення виробничих витрат при здійсненні обробки земельних ділянок та фінансову неможливість товариства для збільшення розміру орендної плати.
Догляд за пенсіонером, незалежно від його віку, за відсутності висновку медичного закладу про потребу в сторонньому догляді, не може бути підставою для зарахування періодів такого догляду до стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за віком.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, розглянувши в касаційному порядку справу за позовом до управління Пенсійного фонду України.
Суть спору полягає в тому, що позивач звернувся до управління ПФУ з вимогою призначити йому пенсію за віком (після досягнення 60 років) як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Оскільки на цей період він не мав необхідного страхового стажу – не менше 15 років (відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин), просив зарахувати до його страхового стажу період догляду за пенсіонерами.
Управління ПФУ відмовило позивачеві, мотивуючи тим, що страховий стаж позивача (9 років 2 місяці 27 днів) є недостатнім для призначення пенсії за віком як учаснику ліквідації наслідків на ЧАЕС. Крім цього, позивач не надав необхідних довідок, які б дали змогу визначити його період роботи в зоні відчуження під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Період догляду за особами пенсійного віку також не був зарахований до загального стажу роботи через відсутність медичного висновку про те, що такі особи потребували стороннього догляду.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Верховний Суд скасував ці рішення і зазначив, що висновки цих судів у частині зарахування спірних періодів до стажу роботи позивача ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо підтвердження позивачем періодів участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та його права на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку, оскільки факт перебування позивача в зоні ЧАЕС у період з 29 серпня до 9 січня 1986 року повністю підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи.
Водночас Верховний Суд зазначив, що за відсутності необхідного мінімального страхового стажу особі не може бути призначено пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи» навіть за умови підтвердження факту участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у відповідні періоди.
Верховний Суд вказав, що до стажу роботи зараховуються періоди догляду не за будь-яким пенсіонером, а лише за тим, який потребує такого догляду (пункт «ж» ст. 3 та пункту «є» ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення»). Потреба в такому догляді має бути підтверджена відповідним висновком медичного закладу. Адже саме стан здоров′я є тим критерієм, за яким певних осіб віднесено до категорії осіб, час догляду за якими зараховується до стажу роботи.
Непідтвердження статусу особи з інвалідністю І групи, статусу дитини-інваліда чи статусу пенсіонера, який за медичним висновком потребує стороннього догляду, виключає можливість зарахування періоду догляду за ними до стажу роботи.
З Постановою Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 348/2357/16-а (адміністративне провадження № К/9901/20270/18) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/.
Далее
