?Ухвала КГС ВС від 29.07.2019 № 914/3224/16:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83304263
⚡Ключові тезиси:
✔️.. мають місце обставини, які вказують на існування правової проблеми у застосуванні судами на практиці положень статей 256, 261 ЦК України щодо визначення початку перебігу строку позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту коли особа довідалася /або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування чи з моменту коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову .
✔️За змістом частини 5 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
У 2003 році у подружжя народилася дочка, пізніше вони розлучились, уклавши договір про сплату батьком дитини її матері аліментів у розмірі 350 грн, які сторони домовилися рахувати як еквівалент 50 євро, щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
У 2016 році мати дитини звернулася до суду з проханням розтлумачити умови п. 2 договору та стягнути з батька дитини заборгованість за аліментами. Вимоги обґрунтовано тим, що відповідач сплачував аліменти в розмірі 350 грн, а не в сумі, що еквівалентна 50 євро.
Районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову, вважаючи безпідставними позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за аліментами та пені, оскільки відповідач належним чином виконує своє зобов’язання щодо сплати аліментів у розмірі 350 грн щомісяця.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, розтлумачив умови договору та стягнув з відповідача заборгованість за аліментами й пеню, ухваливши власне рішення по суті спору.
Суд зазначив, що відповідно до частин 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1998 року в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», ч. 2 ст. 150 СК України зобов’язують батьків піклуватися про дітей.
Стаття 189 СК України містить диспозитивне правило про те, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів, водночас свобода волі сторін такого договору обмежується імперативним приписом про те, що його умови не можуть порушувати права дитини, встановлені цим Кодексом. У ч. 2 ст. 182 СК України визначено, що мінімальний розмір аліментів не може бути меншим 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (до 3 липня 2018 року – меншим ніж 30%).
Враховуючи правову природу аліментного договору і положення ст. 8 СК України, до аліментного договору субсидіарно може бути застосовано норми Цивільного кодексу України, які стосуються договірних зобов’язань, зокрема щодо валюти зобов’язання і принципів його виконання.
У ст. 524 ЦК України вказано, що зобов’язання має бути виражене в грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях, а якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить законодавству України.
ВС розтлумачив п. 2 договору таким чином: виконання зобов’язань визначено у гривнях, водночас сторони погодили, що щомісячний розмір аліментів не може бути меншим від суми, що еквівалентна EUR 50 на день здійснення поштового переведення, з урахуванням встановленого державою у ч. 2 ст. 182 СК України мінімального розміру аліментів.
Разом з тим, згідно із ч. 1 ст. 194 СК України, аліменти можуть бути стягнуті за виданим нотаріусом позивачеві виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.
ВС зробив помісячний розрахунок заборгованості за аліментним договором за трирічний період і визначив загальну суму.
Також у договорі передбачено сплату відповідачем пені у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Сімейним законодавством України не встановлено обмежень періоду нарахування пені. Суд може зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, тож колегія суддів КЦС ВС постановила стягнути пеню за прострочення сплати аліментів у такому самому розмірі, що й заборгованість за аліментами.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 645/5783/16-ц (провадження № 61-16681св18) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://www.reestr.court.gov.ua/.
Стаття 12 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює строки пред’явлення виконавчих документів до виконання. Виконавчі документи можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Дотримання цього строку є необхідною передумовою прийняття виконавчого документа до виконання.
Так, відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо, зокрема, пропущено встановлений законом строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Поряд з цим, Закон України «Про виконавче провадження» та процесуальне законодавство передбачають можливість поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини шостої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Відповідні норми щодо поновлення строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання містяться у статті 376 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 433 Цивільного процесуального кодексу України, статті 329 Господарського процесуального кодексу України.
Стягувач, який просить суд поновити пропущений строк пред’явлення до виконання виконавчого документа, повинен довести, що такий строк пропущено ним з поважних причин, оскільки саме таку умову містить процесуальне законодавство. А боржник, користуючись можливістю уникнути виконання судового рішення, буде не лише заперечувати проти поновлення такого строку, але може в подальшому й оскаржувати ухвалене судове рішення.
Чинне процесуальне законодавство не визначає переліку причин, які є поважними (такими, що не залежали від волі стягувача), та за наявності яких суд може поновити пропущений строк для пред’явлення до виконання виконавчого документа.
Суди при розгляді заяв стягувачів виходять з того, що такі причини (обставини) повинні бути об’єктивною перешкодою для особи, на користь якої винесено судовий акт, і яка вчиняє дії для отримання виконавчого документа та його пред’явлення до виконання.
З судової практики поважними причинами для поновлення строку здебільшого визнаються отримання не з вини стягувачів виконавчих листів після закінчення строку пред’явлення їх до виконання. Так, у справі № 607/21808/13-ц суди встановили, що стягувач пропустив строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання з поважних причин, оскільки судом першої інстанції при оформленні та видачі виконавчих листів порушено норми Інструкції з діловодства та Закону України «Про виконавче провадження», стягувач не отримав виконавчих листів, тобто фактично не мав можливості вимагати виконання судового рішення.
У справі №2а/0470/4250/11 судами встановлено, що стягувач звернувся до суду із заявами про видачу виконавчого листа з дотриманням встановленого законом строку, однак, виконавчий лист було видано судом після строку, встановленого законодавством для пред’явлення виконавчих листів для виконання, тому суди дійшли висновку про наявність поважних причин для поновлення строку пред’явлення виконавчого листа до виконання. А у справі № 2а-12192/09/0470 суди дійшли висновку, що строк пред’явлення виконавчого листа до виконання пропущено не з вини заявника, оскільки стягувач своєчасно звертався до окружного адміністративного суду з відповідною заявою, проте через те, що адміністративна справа перебувала на розгляді у Вищому адміністративному суді України, суд своєчасно не видав виконавчий лист.
Також вимогу про поновлення строку пред’явлення до виконання виконавчого документа може бути заявлено одночасно з проханням видати дублікат такого виконавчого документу. Поширеним є подання таких заяв при втраті виконавчого документу під час примусового виконання або при пересиланні виконавчого документу з одного органу державної виконавчої служби до іншого. При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен подати докази на підтвердження втрати виконавчого листа, а суд має перевірити, чи не було виконано рішення суду на підставі якого його видано та чи не втратило судове рішення законної сили (постанова ВС від 29.08.2018 у справі № 344/5708/15-ц, постанова від 17.10.2018 у справі № 1304/8184/12, постанова від 12.06.2019 у справі № 2-1316/736/11).
Невірною визнає Верховний Суд практику, відповідно до якої суди, поновлюючи строк, зазначають у судовому рішенні конкретний проміжок часу, протягом якого виконавчий лист має бути пред’явлений до виконання.
Так, Касаційний адміністративний суд зазначив, що строк пред’явлення виконавчого документу до виконання встановлений безпосередньо законом. Зміна цього строку судовим рішенням не допускається. З огляду на це, відсутні правові підстави для зазначення судом у судовому рішенні конкретної календарної дати початку та закінчення цього строку. Суд має право лише поновити пропущений строк стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання з причин, визнаних судом поважними (постанова від 28.03.2018 у справі № 2а-12192/09/0470).
Далее
До суду звернувся адвокат, який просив визнати незаконним рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (далі — КДКА) про відмову в порушенні дисциплінарної справи відносно нього як адвоката з адресою робочого місця адвоката у м. Києві та визнати за ним як адвокатом з робочою адресою у м. Києві особисте немайнове право на здійснення дисциплінарного провадження за адресою робочого місця адвоката, зазначеною в Єдиному реєстрі адвокатів України.
Позивач покликався на те, що за відомої інформації про ініціювання щодо нього дисциплінарного провадження звернувся до відповідача з проханням направити наявну колективну скаргу адвокатів за належністю до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва. Позивач вважав, що КДКА Вінницької області не мала повноважень вирішувати питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, тому просив задовольнити позовні вимоги.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди виходили з того, що чинним законодавством, яке регулює порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо адвокатів, не передбачено можливості КДКА регіону, на розгляд якої надійшла скарга, скерована Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатів, відмовитися від її розгляду чи спрямувати на розгляд КДКА іншого регіону, в тому числі за місцем знаходження робочого місця цього адвоката.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та закрив провадження у справі.
ВС зазначив, що, враховуючи мету створення та коло повноважень КДКА, КДКА наділена владними управлінськими повноваженнями щодо набуття особою статусу адвоката та притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верхового Суду, викладеними у постановах від 29 березня 2018 року у справі № 640/12325/15-ц (провадження № 14-44цс18), від 29 серпня 2018 року у справі № 804/11334 (провадження № 11-617апп18) та від 07 листопада 2018 року (провадження № 14-346цс18).
Далее
Рішенням районного суду позов задоволено та зобов’язано відповідача прибрати огорожу. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна огорожа встановлена з порушенням правил добросусідства між землекористувачами, встановлених статтею 103 ЗК України, з порушенням санітарних норм, її висота перевищує 2 м, а частина підпорок вказаної огорожі порушена та похилена в бік земельної ділянки позивача, внаслідок чого існує небезпека руйнування спірної огорожі та пошкодження майна позивача. Відповідач, як власник спірної огорожі, зобов’язаний дотримуватись вимог, встановлених правилами благоустрою, та привести належне йому майно у відповідність до чинних вимог благоустрою.
Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу відповідача залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна огорожа не відповідає державним будівельним нормам на момент її встановлення та на час розгляду справи судом, оскільки ця огорожа (паркан) є суцільною, вищою за 2 м, встановлена з порушенням правил добросусідства між землекористувачами, встановлених статтею 103 ЗК України. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, але при цьому він має додержуватись моральних засад суспільства, не використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян (стаття 319 ЦК Україна). Відповідач зазначених вимог не дотримується, ігнорує зміни у правилах благоустрою і не приводить своє майно у відповідність з ними.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився із висновками судів попередніх інстанцій та залишив касаційну скаргу відповідача без задоволення.
Постанова Верховного Суду від 14.02.2019 мотивована тим, що спірна огорожа не відповідає державним будівельним нормам на момент її встановлення та на час розгляду справи судом, оскільки ця огорожа (паркан) є суцільною, вищою за 2 м, встановлена з порушенням правил добросусідства між землекористувачами, встановлених статтею 103 ЗК України, яка зобов’язує власників та користувачів земельних ділянок обирати такі способи їх використання, за яких власникам, користувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (в тому числі затінення ділянки). Відповідач, як власник спірної огорожі, зобов’язаний дотримуватись вимог, встановлених правилами благоустрою, та привести належне йому майно у відповідність до чинних вимог благоустрою.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Фабула судового акта: Як видно з матеріалів справи, 13.02.2019 р. головним державним виконавцем міжрайонного відділу ДВС було винесено постанову про накладення арешту на грошові кошти, що містяться на всіх рахунках позивача, в результаті чого було арештовано його рахунок, який використовується у відділенні ПАТ «ПриватБанк», для нарахування позивачу заробітної плати. В зв`язку з цим позивач не міг отримати заробітну плату, яка являється єдиним джерелом його існування, а також немав можливості оплачувати комунальні платежі та далі виплачувати борг, встановлений судовим рішенням.
З метою забезпечення своїх прав позивач звертався до відділу ДВС з проханням скасувати постанову головного державного виконавця в частині накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться у вигляді заробітної плати на його рахунку, але отримав відповідь про те, що арешт може бути знятий лише за рішенням суду. Наведені обставини і стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом, що був задоволений судом першої інстанції. За інформацією з ЄДРСР судове рішення набрало законної сили.
Судове рішення було мотивоване, зокрема, наступними приписами законодавства.
Згідно ч.1 ст.56 ЗУ «Про виконавче провадження», арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Разом з цим, відповідно до ч.ч.1,2 ст.128 КЗпПУ, при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти процентів, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, — п`ятидесяти процентів заробітної плати, яка належить до виплати працівникові. При відрахуванні з заробітної плати за кількома виконавчими документами за працівником у всякому разі повинно бути збережено п`ятдесят процентів заробітку.
Ч. 1 ст. 115, ч.5 ст.97 КЗпП України, ст.22, ч.ч.1, 6 ст.24, ч.3 ст.15 Закону України «Про оплату праці» визначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості, оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку, всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.
Ст. 43 Конституції України гарантовано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Отже, накладення арешту на рахунок боржника який призначений для виплати заробітної плати, унеможливлює своєчасну виплату заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, що призводить до порушення конституційних прав громадян.
Далее
