Фабула судового акта: ТОВ «БУШБМ ПЛЮС» (далі – Заявник) звернулося до ЄСПЛ, стверджуючи порушення Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення суду, ухваленого на його користь, та порушення майнових прав внаслідок визнання права власності недійсним.
Починаючи з 2000 р. Заявник орендував у державного підприємства приміщення у Севастополі, згодом за власний кошт відремонтував будівлю. З 2003 р. Заявник приватизував будівлю та став її власником, уклавши договір купівлі-продажу з територіальним органом Фонду державного майна України; після приватизації будівля залишалася на балансі державного підприємства.
У 2005 р. Заявник звернувся до суду з позовом про зняття будівлі з балансу державного підприємства, а також щодо повторного підключення до комунікаційних мереж. Державне підприємство подало зустрічний позов, вимагаючи визнати договір купівлі-продажу недійсним.
У 2006 р. правонаступник державного підприємства звернувся до суду з позовом до територіального органу Фонду державного майна України та Заявника щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним; позов було частково задоволено, а суд касаційної інстанції, змінивши рішення, виключив з нього зобов’язання щодо повернення Заявнику грошових коштів.
ЄСПЛ звернув увагу на аргументацію господарського суду під час ухвалення рішення в частині визнання державного підприємства неналежною стороною провадження в попередньому суді, оскільки стороною мав бути його правонаступник. ЄСПЛ не погодився з таким висновком суду, підкресливши, що в обох провадженнях стороною була держава (представлена двома підпорядкованими Уряду підприємствами), предмет спору у провадженнях також був однаковим. Повторний за своєю сутністю розгляд справи призвів до юридичної невизначеності та втрати першим рішенням законної сили.
ЄСПЛ наголосив, що неврахування встановлених остаточним рішенням суду фактів у справі з тими ж сторонами, а також повне скасування рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, порушує принцип юридичної визначеності. ЄСПЛ констатував, що «скасування остаточного рішення з порушенням принципу юридичної визначеності не може бути виправданням його невиконання». З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
ЄСПЛ також дійшов висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з наступним. ЄСПЛ підкреслив, що втручання (позбавлення остаточного рішення законної сили новим рішенням), яке призвело до порушення принципу юридичної визначеності, не може вважатися законним, а суспільний інтерес, який би виправдав таке втручання, був відсутнім.
?Постанова КЦС ВС від 17.07.2019 № 332/1433/17 (61-7379св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83255504
⚡Ключові тезиси:
✔️Відповідно до статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган провадить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
✔️За змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала.
✔️Відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
✔️✔️Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що системне тлумачення положень статтей 127, 233 КЗпП України, статті 22 Закону України «Про відпустки» дає підстави зазначити, що роботодавець може звернутися із вимогами про стягнення коштів за невідпрацьовані дні використаної працівником відпустки до суду протягом одного року з дня виникнення права на відрахування відповідних сум.
✔️Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із розрахунковим листком за травень 2017 року, на день звільнення ОСОБА_1 сума нарахованої їй заробітної плати не була достатньою для покриття заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки, борг становив 5 502,65 грн (а. с. 9).
✔️Тлумачення положень частини другої статті 127 КЗпП України дає підстави дійти висновку, що відрахування із заробітної плати працівника для покриття ним заборгованості підприємству, де він працює, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника підприємства або уповноваженого ним органу. Отже, видача відповідного наказу є правом власника підприємства.
✔️Як на підставу позову, позивач посилався на неможливість проведення відрахування із заробітної плати відповідача через недостатність коштів для покриття заборгованості підприємству, тому він звернувся до суду.
✔️✔️З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки відповідач звільнилася з роботи до закінчення робочого року, за який вона одержала відпустку повної тривалості, а під час звільнення відрахування із суми заробітної плати, нарахованої під час остаточного розрахунку, за наказом (розпорядженням) підприємства не проведено у зв`язку з недостатністю коштів, то позивач має право стягнути відповідну суму у судовому порядку. До суду позивач звернувся із вказаним позовом в межах строку, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України. Тому доводи касаційної скарги є обґрунтованими та заслуговують на увагу.
✔️Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи встановлено повно, досліджено докази у справі та надано їм належну оцінку але неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалені судові рішення не можна вважати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
В своем решении по делу «Glaisen v. Switzerland» (жалоба № 40477/13) Европейский суд по правам человека большинством голосов признал жалобу неприемлемой. Решение является окончательным. Заявитель, страдающий параличом, использует инвалидную коляску, его жалоба касалась его неспособности получить доступ к кинотеатру в Женеве. Суд счел, что статья 8 (право на уважение частной и семейной жизни) не может быть истолкована как требующая доступа к конкретному кинотеатру для просмотра данного фильма в ситуации, когда доступ к другим кинотеатрам поблизости возможен.
Заявитель Марк Глайзен, гражданин Швейцарии, родился в 1966 году и живет в Женеве (Швейцария). Он страдает параличом с 1987 года.
4 октября 2008 года г-н Глайзен сам поехал в кинотеатр Pathé Rialto в Женеве, чтобы посмотреть фильм, который не показывался ни в одном другом кинотеатре города. Поскольку здание, в котором размещался кинотеатр, не было приспособлено для инвалидов-колясочников, заявителю было отказано в доступе. Эксплуатирующая компания полагалась на внутренние инструкции по безопасности, отказав заявителю в посещении прежде, чем он успел купить билет.
28 сентября 2009 года, утверждая, что он стал жертвой дискриминации, Глейзен возбудил дело против этой компании. Его апелляции были отклонены национальными судами всех инстанций.
Ссылаясь, в частности, на статьи 14 (запрещение дискриминации) и 8 (право на уважение частной и семейной жизни), заявитель жаловался на то, что отказ в доступе в кинотеатр по причине его инвалидности не был квалифицирован швейцарскими судами как дискриминация.
Что касается прав инвалидов и обстоятельств настоящего дела, Европейский суд по правам человека применил один из принципов Конвенции ООН о правах инвалидов 2006 года, а именно принцип «полного и эффективного участия и вовлечения в общество». Тем не менее, Суд повторил, что статья 8 Конвенции применяется только в исключительных случаях, когда отсутствие доступа к общественным зданиям и сооружениям влияет на жизнь человека таким образом, что это мешает его праву на личное развитие и праву устанавливать и развивать отношения с другими людьми и внешним миром.
Указывая на то, что было необходимо принять во внимание особенности рассматриваемого дела, в частности социальное и семейное положение заявителя, Европейский Суд не упустил из виду тот факт, что для г-на Глэйсена, который был парализован важность посещения кинотеатра состояла не только в просмотре фильма, который он мог бы вместо этого смотреть дома, но и в обмене опытом с другими. Кроме того, г-н Глайзен, который не мог принимать участие во многих других видах досуга из-за своей инвалидности, считал себя заядлым кинозрителем, и это не было оспорено правительством.
Тем не менее, Суд счел, что статью 8 нельзя истолковывать как требующую доступа к определенному кинотеатру для просмотра данного фильма в ситуации, когда доступ к другим кинотеатрам поблизости возможен. Суд действительно отметил, что в окрестностях были другие кинотеатры, приспособленные к потребностям Глайзена, и поэтому он обычно посещал другие кинозалы. Таким образом, Суд пришел к выводу, что отказ Глайзену посетить кинотеатр для просмотра конкретного фильма не повлиял на его жизнь таким образом, чтобы мешать его праву на личное развитие или установление и развитие отношений с другими людьми и внешним миром.
Суд повторил, что государствам предоставлена широкая свобода усмотрения в ситуациях, когда им приходится находить баланс между конкурирующими частными и общественными интересами или между различными правами Конвенции. Что касается применимого внутреннего законодательства, Суд отметил, что одной из целей Федерального закона от 13 декабря 2002 года о ликвидации неравенства, затрагивающего инвалидов, было создание условий, позволяющих инвалидам участвовать в общественной жизни, особенно помогая им быть автономными в общении с другими. Статья 6 закона направлена на предотвращение серьезной практики сегрегации, при которой инвалиды могут быть исключены из определенных видов деятельности из-за опасений, что само их присутствие нарушит спокойствие и социальные привычки других лиц.
Кроме того, в статье 2 постановления от 19 ноября 2003 года об устранении неравенства, затрагивающего инвалидов, в качестве дискриминации определено любое различие в обращении, которое «было особенно заметным и влекло за собой серьезное неравенство с намерением или следствием унижения или маргинализации инвалидов».
В настоящем деле Европейский Суд счел, что Федеральный суд дал достаточные основания для объяснения того, почему ситуация, с которой столкнулся г-н Глайзен, не была достаточно серьезной, чтобы подпадать под понятие дискриминации. Таким образом, Европейский суд не усмотрел оснований для опровержения выводов Федерального суда, который постановил, что Конвенция не обязывает Швейцарию принять в своем внутреннем законодательстве концепцию дискриминации, о которой просил г-н Глайзен. Следовательно, он не имел права ссылаться на статью 8 Конвенции.
Европейский суд по правам человека также установил, что статья 10 Конвенции, в частности право на получение информации, не настолько обширна, чтобы позволить г-ну Глайзену получить доступ к кинотеатру, показывающему фильм, который он хотел посмотреть.
Далее
?Постанова КЦС ВС від 24.07.2019 № 327/190/18 (61-11409св19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83255552
⚡Ключові тезиси:
✔️За змістом частини першої статті 7 Закону України «Про оренду землі» право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців — до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та цього Закону.
✔️Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачається заборона переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря після смерті останнього можуть успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору.
✔️Пунктом 41 договору оренди земельної ділянки від 20 лютого 2009 року передбачено, що право на орендовану земельну ділянку у разі смерті особи-орендаря, засудження або обмеження дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом із орендарем.
✔️✔️Ураховуючи наведене та встановивши, що ОСОБА_1 набув право оренди спірної земельної ділянки в порядку спадкування після смерті матері, а відповідь Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 30 березня 2018 року не містить відмови позивачу у визнанні за ним цього права, оскільки містить відмову у заміні сторони (орендаря) в зобов`язанні (договорі оренди) в порядку спадкування; з моменту відкриття спадщини і до цього часу ОСОБА_1 не повідомляв уповноважені органи про те, що він є спадкоємцем ОСОБА_2 та має бажання отримати право на оренду земельної ділянки в порядку спадкування; рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 обрав не вірний спосіб захисту свого права, оскільки його право на оренду земельної ділянки, як спадкоємця, передбачено нормами діючого законодавства та ніким не оспорюється.
✔️✔️Право позивача оренди земельної ділянки в порядку спадкування визначено законом та умовами договору, укладеного із спадкодавцем, оформлено ним шляхом отримання свідоцтва про право на спадщину за законом та не оспорюється, а тому підстав звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України в позивача не було.
✔️✔️Вимоги ж позову в частині визнання договору оренди зміненими не є ефективними, оскільки заміна сторони договору здійснюється шляхом оформлення свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації права і не потребує вчинення дій іншою стороною договору.
Фабула судового акту: Цікаве рішення з точки зору застосування матеріального права в частини регулювання правовідносин лізингу, яке можливо стане у нагоді колегам, які спеціалізуються у кредитних справах.
У даній справі фізична особа звернулась до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Порше Лізинг України» про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів у зв’язку із тим, що останній не відповідає вимогам п. 6 ч. 3 ст. 18, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч.ч. 4, 5, 6 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України, оскыльки має істотний дисбаланс прав і обов’язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права позивача як споживача відповідних фінансових послуг.
Рішенням місцевого суду зазначений позов задоволено та договір визнано недійсним.
Натомість апеляційний суд таке рішення скасував.
Не погоджуючись із таким рішенням суду апеляційної інстанції позивач за зустрічним позовом звернувся із касаційною скаргою.
Переглядаючи вказану справу КЦС прийшов до висновку про нікчемність укладеного договору фінансового лізингу з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
При цьому в судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов’язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов’язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об’єкт лізингу, яким він користувався.
Далее
Судом першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Натомість рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про розірвання договору купівлі-продажу, стягнення вартості товару, стягнення пені за затримку виконання вимоги про надання аналогічного товару, відшкодування збитків, завданих неналежною якістю товару скасовано
Позов задоволено частково.
Розірвано договір купівлі-продажу пральної машини, укладений між ТОВ та позивачем.
Стягнуто з ТОВ на користь позивача вартість пральної машини на час пред’явлення вимоги про розірвання договору в розмірі 10 395 грн; пеню за затримку виконання вимоги про надання аналогічного товару в розмірі 5106,78 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Звертаючись до суду касаційної інстанції ТОВ посилалась на те, що апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги висновок судово-товарознавчої експертизи про те, що несправність пральної машини не відноситься до істотного недоліку. Позивач не довів належними та допустимими доказами заявлену суму вартості товару в розмірі 10 395 грн, висновок суду ґрунтується на припущеннях. Крім того, стягуючи з відповідача неустойку за невидачу товару із обмінного фонду на час ремонту, апеляційний суд не звернув уваги на те, що позивач із письмовою вимогою як споживач про надання товару із обмінного фонду не звертався, тому відсутні підстави для стягнення пені.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ст. 708 ЦК України у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором: вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення; вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні; вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни; відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право вимагати розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми в розумний строк лише у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи. Споживач має право пред’явити одну із вимог, передбачених ч. 1 ст. 8 цього Закону, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену ч. 1 цієї ж статті.
Ч. 5 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов’язані прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги.
Висновки Верховного суду: суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку стосовно того що придбана позивачем пральна машина має істотні недоліки, які виникли з вини саме виробника і підтверджені належними доказами, та встановивши, що ціни на аналогічний товар підвищились порівняно із цінами на час придбання товару, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача вартості пральної машини у сумі 10 395 грн.
Також, встановивши, що на вимогу позивача відповідачем на час ремонту пральної машини не було надано товар аналогічної марки з обмінного фонду товарів, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ТОВ на користь позивача неустойки за час затримки вимоги, що становить 5106,78 грн.
З рушенням у справі № 398/3014/15-ц можна ознайомитись за посиланням.
