Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов такого висновку в результаті перегляду справи № 2-173/2011 у постанові від 29 травня 2019 року (касаційне провадження № 61-25403св18), пише court.gov.ua
У цій справі у зв’язку з тим, що зобов’язання за кредитним договором і договором поруки не були виконані своєчасно, банк звернувся до суду з позовом до позичальника й поручителя про тимчасову заборону у виїзді за кордон.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що оскільки відповідачі мають невиконані зобов’язання за кредитним договором і договором поруки, то позовні вимоги про заборону виїзду за кордон підлягають задоволенню до повного виконання зобов’язань за зазначеними договорами.
Колегія суддів Верховного Суду не погодилася з таким висновком, скасувала судові рішення та відмовила банку в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
У п. 2 ч. 2 ст. 6 вказаного Закону передбачено три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов’язань; до розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов’язань заставою.
Суди в цій справі встановили, що в іншому провадженні банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов’язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон немає правових підстав, визначених п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позову визначено правила статей 151–153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову.
Фактично банк просив забезпечити позов, пред’явлений до відповідача в іншій справі (№ 2-2081/2010), про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, банк, подавши цей позов, по суті звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав.
Аналіз статей 151–153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. У ст. 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
З повним текстом постанови можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://www.reestr.court.gov.ua/.
Далее
Особа оскаржила до суду своє звільнення з посади в облдержадміністрації. Наказом відповідача особу було вирішено звільнити у зв`язку з незгодою на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов відповідно до ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу».
Позивач же покликалась на те, що вона не висловлювала незгоду на проходження державної служби у зв`язку зі зміною її істотних умов, оскільки відповідно до приписів ст. 43 Закону України «Про державну службу» протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов праці вона не подала заяви ні про звільнення, ні про переведення на іншу запропоновану посаду.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а апеляційний адміністративний суд вирішив задовольнити позовні вимоги.
Касаційний адміністративний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо протиправності наказу відповідача.
Суд зазначив, що за приписами пункту 1 частини першої статті 41 Закону державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), — за рішенням керівника державної служби. Відповідно до частини другої цієї статті переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
Відповідно до частини першої статті 43 Закону підставами для зміни істотних умов державної служби є, зокрема, ліквідація або реорганізація державного органу; зменшення фонду оплати праці державного органу; скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Частиною третьою вказаної статті передбачено, що зміною істотних умов державної служби вважається зміна: належності посади державної служби до певної категорії посад; основних посадових обов`язків; умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Згідно з частиною 4 даної статі про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
ВС дійшов висновку, що нормами ч. 4 ст. 43 Закону України «Про державну службу» передбачено форми незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби, а саме: подання заяви про звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» та подання заяви про переведення на іншу запропоновану посаду.
Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що оскільки заяви про звільнення від позивача не надходило, а останнім заявлено лише незгоду із запропонованою посадою, то з цього слідує, що, позивач, не надавши відповідачу заяву про звільнення, погодився на продовження державної служби (постанова від 27.06.2019 у справі №805/4301/16-а).
Далее
Районний суд встановив факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнав їхньою спільною сумісною власністю земельну ділянку та нежитлові приміщення магазинів, а також визнав право власності на 1/2 частку зазначеного майна за позивачкою.
Його рішення в апеляційній інстанції оскаржив банк, що видав відповідачеві кредит у сумі 2 141 600,00 доларів США. За ці кошти придбано спірне майно. Одночасно воно було передано банку в іпотеку, а згодом, оскільки відповідач кредитного зобов’язання не виконав, з нього в судовому порядку на користь банку стягнуто заборгованість на суму 20 797 272,29 грн. Проте апеляційний суд залишив рішення суду без змін, вказавши, що права банку не порушені.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із ч. 6 ст. 3 цього Закону іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Отже, ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов′язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання вже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з відповідача кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно.
Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі в справі не порушені, оскільки згідно зі ст. 23 Закону України «Про іпотеку» при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, безпідставне, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини.
У разі визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім′єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України 2004 року, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Суд першої інстанції на наведене вище уваги не звернув і не залучив іпотекодержателя, банк, до участі у справі.
Апеляційний суд зазначених порушень норм матеріального та процесуального права також не взяв до уваги і дійшов помилкового висновку, що ухваленим судовим рішенням права банку не порушені.
З постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року № 522/3901/16-ц (провадження № 61-20786св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83056334
Через численні скарги громадянки у поліції виникли сумніви щодо її здорового глузду. Розвіяти їх правоохоронці попросили психіатра, який після опитування сусідів та бесіди зі скаржницею відхилень в останньої не виявив. Але скаржниця побачила у такому дослідженні невиправдане втручання в її особисте життя.
У ситуації розбирався Європейський суд з прав людини у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Лідія Сидорова подавала численні скарги до місцевого відділу поліції щодо нібито несанкціонованого використання земельної ділянки біля будинку, де проживала її родина. Вона також стверджувала про планування замахів на її вбивство. Начальник відділу поліції направив до психіатричної та наркологічної служби листа, у якому просив оглянути (перевірити) скаржницю за її місцем проживання. Після опитування сусідів, а також відвідування Л.Сидорової психіатр повідомив поліцію, що у скаржниці немає психічних розладів.
На дії психіатра Л.Сидорова поскаржилася до суду, який встановив, що всупереч чинному законодавству, психіатр не отримав згоду заявниці на проведення психіатричної експертизи і що заявниця заперечувала проти такої експертизи. То ж дії психіатра національний суд визнав незаконними.
Також скаржниця подала позов проти поліції з вимогою визнати незаконним рішення щодо піддання її психіатричній експертизі. Але у задоволенні цих вимог суд відмовив. Апеляційний суд підтвердив таке рішення, а в касаційному перегляді було відмовлено.
Тоді Л.Сидорова поскаржилася до ЄСПЛ, де стверджувала, що дії поліції суперечили положенням статті 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Високі судді, посилаючись на свою попередню прецедентну практику (див. рішення у справах «Суріков проти України», «Християнська Демократична Народна Партія проти Молдови», «Авілкіна та інші проти Росії», «Пек проти Сполученого Королівства», «Z проти Фінляндії», «Функе проти Франції»), встановили підтвердили порушення Конвенції, що полягало у зборі поліцією медичних даних про заявницю для невстановлених потреб.
У своєму рішенні Страсбурзький суд зазначив, що заявниця не була ані підозрюваною, ані обвинуваченою у будь-якому кримінальному провадженні. Уряд також не надав жодних доказів щодо будь-якого адміністративного розслідування, проведеного за розглядом скарги на заявницю. Фактично, Уряд не подав жодного примірника скарги, яка б стосувалася часу, за яких мала місце подія. У будь-якому випадку, як зазначено у судовому рішенні у справі заявниці, будь-яка зі скарг, що бралися поліцією до уваги, мали у 2012 році, і тому відповідно, на думку Суду, навряд чи можуть виправдати збір медичних даних заявниці у 2014 році. Враховуючи подані матеріали, Суд не побачив жодної нагальної суспільної потреби вимагати розкриття конфіденційної медичної інформації заявниці. Таким чином, Суд вважає, що засоби, використані керівником відділу поліції при проведенні розслідування у відповідь на заявлені скарги, не відповідали поставленій меті.
У зв’язку з цим Суд не залишив поза увагою і той факт, що існували варіанти, відмінні від вимоги розголошення конфіденційної медичної інформації, які були доступні для поліції, для того, щоб відреагувати на подані скарги, якщо такі й мали місце. Зокрема, вони могли б спробувати отримати згоду заявниці на розкриття інформації та/або опитати її з цього питання. Тим не менш, поліція вирішила домагатися розголошення конфіденційної медичної інформації, не надаючи заявниці жодного повідомлення або можливості заперечувати чи погодитися на запит.
Суд також зазначив, що скарги заявниці розглядалися національними судами двох інстанцій. Посилаючись на право поліції збирати особисті дані, ці суди відхилили вимоги заявниці. Суд не вбачає в тексті судових рішень будь-яких зусиль національних органів влади щодо встановлення справедливого балансу між правом заявниці на повагу до її приватного життя та діяльності поліції, спрямованої на захист громадського порядку.
Таким чином, вищевказаних міркувань було достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що збір поліцією конфіденційної медичної інформації стосовно заявниці не супроводжувався достатніми гарантіями для запобігання її розголошенню, що є несумісним з повагою до приватного життя заявниці, гарантованого статтею 8 Конвенції.
З повним текстом рішення ЄСПЛ у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова, кандидата юридичних наук, доцента Віктора Янишена, директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової, Яни Токар та Богдана Трофімова можна ознайомитися за посиланням.
Принагідно зауважимо, що відповідно до Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 32). Згідно з юридичними позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
– особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Далее
Фабула судового акту: У даній справі пасажир звернувся до «Укрзалізниці» із позовом про захист прав споживачів, відшкодування збитків та моральної шкоди. При цьому вказаний позов було подано за місцем проживання позивача за правилами альтернативної підсудності.
Перевіривши вказану позовну заяву суд визнав її такою, що відповідає вимогам закону та відкрив провадження у справі.
Натомість перевізник подав на таку ухвалу апеляцію у зв’язку із порушенням судом правил підсудності.
Із апеляційною скаргою суд апеляційної інстанції не погодився та залишив ухвалу місцевого суду без зміни.
Таке рішення стало підставою для звернення залізничної компанії до Касаційного цивільного суду.
Із доводами скаржника КЦС погодився та у своїй постанові зазначив таке.
Частиною 5 статті 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
В свою чергу нормами ч. 4 ст. 30 ЦПК України визначено, що позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред`являються за місцезнаходженням перевізника.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 28 ЦПК України позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 ЦПК України.
Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що правила підсудності справ за вибором позивача не поширюються на позови, які підлягають пред`явленню за правилами виключної підсудності.
Отже позови про відшкодування шкоди, яка виникла із неналежного виконання перевізником своїх договірних обов’язків має пред`являтися за місцезнаходженням перевізника, за правилами виключної підсудності.
Далее
