Верховный Суд 02.07.2019р.
14. Істотними для справи обставинами вважаються такі факти і події, які мають юридичне значення для взаємовідносин сторін, що звернулись до суду з метою розгляду спірної ситуації, тобто ці факти існували вже під час розгляду спірної ситуації в суді, але не були і не могли бути відомі ні особам, які брали участь у розгляді адміністративної справі, ні суду, який її розглядав та вирішував її по суті.
15. Тобто нововиявлені обставини за своєю юридичною сутністю є фактичними даними, що спростовують факти, які було покладено в основу рішення. Іншими словами, якби нововиявлена обставина була відома суду під час винесення судового акту, то вона б обов`язково вплинула на остаточні висновки суду.
16. Необхідними ознаками нововиявлених обставин є, по-перше, їх наявність на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи.
17. Не можуть бути визнані нововиявленими обставинами такі обставини, які виникли або змінилися після прийняття судового рішення.
18. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є встановлення нових істотних юридичних фактів, що існували на час розгляду справи, у якій ухвалено судове рішення, яке переглядається, але не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, а не факт/дата ухвалення нового судового рішення.
19. Для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами важливим є наявність у ухваленому судовому рішенні, на яке посилається скаржник (постанова Верховного Суду 14.08.2018, якою залишено в силі постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16.11.2015) доведених істотних обставин, що існували на момент звернення до суду з позовом і під час розгляду справи судом, але не могли бути відомі ні особі, яка заявила про це, ні суду, в провадженні якого перебувала справа.
20. Скасування судового рішення може бути визнано нововиявленою обставиною лише у тому випадку, коли суд обґрунтував рішення, що переглядається, скасованим судовим рішенням. Отже, суд повинен виходити з преюдиційного зв`язку судового рішення, щодо якого ставиться питання про перегляд за нововиявленими обставинами та судового рішення, яким заявник обґрунтовує такий перегляд.
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справах № № 6-1449цс15, 6-2947цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року
у справі № 6-1469цс15 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15.
Також вказаний висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Суди попередніх інстанцій встановивши, що житловий будинок по АДРЕСА_1 є іпотечним майном, проте не був придбаний за рахунок кредитних коштів, наданих ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_5 відповідно до укладеного між ними кредитного договору від 13 травня 2008 року № MKL6GA00000031, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів із будинку без надання їм іншого постійного житлового приміщення, що відповідає положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР.
?Постанова КЦС ВС від 10.04.2019 № 522/9562/16-ц:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81234647
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
✔️Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
✔️Позивач вважала, що при укладенні спірного договору було узгоджено надання відповідачем догляду та матеріальної допомоги їй, як особі похилого віку. Таким чином, фактично позивач помилилася відносно правової природи правочину.
✔️Похилий вік впливає на можливість правильного сприйняття позивачем певних фактів та обставин. Крім того, неможливість особисто прочитати текст договору свідчить і про складність у сприйнятті змісту укладеного договору на слух, що вплинуло на неправильне сприйняття позивачем природи укладеного правочину та прав та обов’язків, які ним обумовлені.
✔️Також, будучи особою похилого віку, позивач за станом здоров’я дійсно потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між сторонами. Суд, не змінюючи предмету спору, керуючись положеннями частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року правильно застосував до спірних правовідносин частину першу статті 229 ЦК України, яка передбачає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
✔️Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позивач є особою похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду, укладаючи договір дарування квартири зі своїм сином, помилилась щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.
?Постанова КЦС ВС від 11.04.2019 № 464/799/17:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81234792
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов’язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
✔️До майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім’єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
✔️Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔️Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частина четверта статті 368 ЦК України.
✔️Установивши, що у період спільного проживання була придбана спірна квартира, яка зареєстрована за відповідачем, суд дійшов висновку про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини цієї квартири, оскільки сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу та в будь-якому іншому шлюбі вони не перебували.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову.
Об’єднана палата КЦС ВС не задовольнила касаційної скарги Фонду, але встановила, що попередні суди хоч і вірно відмовили в задоволенні позову, але невірно застосували норму права.
ВС у справі №336/9595/14 дійшов висновку, що попередні суди помилково послалися на ч. 1 ст. 1215 ЦК України, яка визначає випадки, коли безпідставно набуте майно не підлягає поверненню, оскільки відповідач отримав відшкодування моральної шкоди не безпідставно, а за рішенням суду. Крім того, вказану суму Фонд виплатив відповідачеві не добровільно, а на виконання судового рішення, яке пізніше було скасоване.
Також ВС указав, що в цій справі застосуванню підлягала не ч. 1, а ч. 2 ст. 382 ЦПК України 2004 року, згідно з якою у справах про стягнення інших, крім заробітної плати, виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається, незалежно від того, в якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення спиралося на підроблені документи або на завідомо неправдиві відомості позивача.
Крім того, ОП КЦС ВС зробила такі правові висновки. Поворот виконання рішення полягає у поверненні сторін до попереднього становища. Однак суди повинні повертати відповідачеві кошти, стягнуті з нього за скасованим судовим рішенням, за відсутності обмежень, встановлених ст. 382 ЦПК України 2004 року, яка визначає особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.
Кондикційний позов є конструкцією матеріального права, а поворот виконання рішення — процесуального права. Хоча по суті кондикційний позов і поворот виконання рішення схожі, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права. Аналіз ст. 445 ЦПК України у чинній редакції (у ЦПК України 2004 року — ст. 382) свідчить, що ця стаття є нормою процесуального права і присвячена визначенню правових особливостей повороту виконання в окремих категоріях справ, а тлумачення ст. 1215 ЦК України – що вона є нормою матеріального права, а тому не може бути застосована у випадку розгляду питання про поворот виконання рішення.
Питання спадкування є одними з найбільш заплутаних та складних у цивільному судочинстві. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу щодо визнання права власності за спадкоємицею на квартиру, яку вже було продано.
У червні 2015 року позивачка звернулася з позовом про визнання права власності у порядку спадкування.
У позові йшлося про те, що після смерті громадянина України відкрилась спадщина на квартиру, що належала спадкодавцю та його матері, а також на земельну ділянку, яка належала особисто йому. Мати спадкодавця померла раніше, на момент смерті проживала разом із ним. Після смерті матері чоловік прийняв спадщину, а саме — частину квартири, та постійно користувався нею.
Спадкодавець був позивачці зведеним братом, якого було усиновлено її батьком та його дружиною.
Позивачка зазначила, що рішенням суду її було визнано такою, що прийняла спадщину, при тому вона відноситься до другої черги спадкоємців, а відповідачка (цивільна дружина спадкодавця) при цьому відноситься до четвертої черги спадкоємців.
Нотаріус відмовив позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину на тій підставі, що вона не надала оригіналів документів на майно. Оскільки позивачка прийняла спадщину, проте не може надати нотаріусу оригіналів правовстановлюючих документів, для захисту своїх прав вона звернулась до суду з позовом. Позивачка просила визнати її спадкоємицею після смерті зведеного брата та мачухи.
За цей час на підставі рішення суду відповідачка зареєструвала за собою право власності на майно та продала спірну квартиру. Оскільки рішення суду, на підставі якого було зареєстроване та відчужене спірне майно, скасоване рішенням апеляційного суду, правочин щодо відчуження майна є недійсним. При тому й договір відчуження квартири також автоматично є недійсним.
Позивачка просила суд визначити такий договір відчуження недійсним та визнати за нею право власності на спірну квартиру.
Аргументація сторін і рішення попередніх інстанцій
Шевченківський районний суд м. Києва позов задовольнив, скасувавши продаж квартири та призначивши за позивачкою право власності на майно померлого.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що померлий спадкодавець є таким, що прийняв спадщину після смерті матері, що встановлено судовим рішенням. Позивачкою доведено, що її батько усиновив спадкодавця, а тому за законом вона є спадкоємцем другої черги після смерті спадкодавця. Оскільки позивачка подала заяву про прийняття спадщини, не відмовлялась від спадщини та відноситься до другої черги спадкоємців, постановою нотаріуса відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, водночас відповідачка відноситься до четвертої черги спадкоємців, то суд зробив висновок про те, що позивачка має право в порядку спадкування отримати майно, яке входить до спадкової маси.
Відповідачка подала касаційну скаргу, яку мотивувала тим, що суди не надали оцінки тому, що Шевченківським районним судом м. Києва вкотре розглянуто позов позивачки про визнання права власності на спадкове майно.
Спадкодавець не є рідним братом позивачки. Її батько помер, а мачуха усиновила спадкодавця одноосібно, про що є докази.
Позовна заява та рішення судів не містять обґрунтування збереження правового зв’язку, що дає право на спадкування у другій черзі, відсутні докази родинних зв’язків, виконання будь-яких обов’язків щодо померлих членів сім’ї. Суди проігнорували, що усиновлені та усиновителі не віднесені в ЦК України до жодної черги спадкоємців. Вважає, що позивачем не доведено факт родинних відносин із спадкодавцем.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів.
Згідно з матеріалами спадкової справи, із заявами про прийняття спадщини після померлого звернулись: відповідачка (як дружина), позивачка (як рідна сестра); третя особа (як тітка).
У справі №761/9324/13-ц встановлено такі обставини:
мати позивачки померла; після її смерті відкрилась спадщина у вигляді частини квартири; на день її смерті у спірній квартирі був зареєстрований прийомний син, спадкодавець;
свідоцтво про право на спадщину щодо майна померлої матері не видавалось; таким чином, спадкодавець є таким, що прийняв спадщину після смерті матері;
спадкодавець був усиновлений мачухою позивачки та її батьком;
позивачка є спадкоємцем другої черги за законом після смерті свого зведеного брата;
дружина померлого на підставі судового рішення зареєструвала право власності на квартиру та земельну ділянку.
В основі спадкування за законом знаходиться принципі черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга — це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім’ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.
Аргументи касаційної скарги про те, що спадкодавця було усиновлено одноосібно, є необґрунтованими та спростовуються встановленими судами обставинами справи.
При цьому, колегія ВС наголосила, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та дає змогу ефективно захистити права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».
За таких обставин, ефективним способом захисту права позивачки вважається віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, а не позов про визнання права власності та про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири.
Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення у частині визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Проте суд робить висновок, що оскаржені рішення у частині позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та визнання права власності за позивачкою в порядку спадкування за законом на квартиру, ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права.
У зв’язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково. Оскаржені рішення у частині позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири скасувати й ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
У частині визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку судові рішення слід залишити без змін.
Далее
