?Постанова КАС ВС від 06.06.2019 №804/15748/15 (К/9901/15045/18):
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82223760
⚡Ключові висновки КАС:
✔️У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Український професійний банк» в якому просив:
— визнати протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» Пантіної Л.О. щодо невключення його до переліку вкладників ПАТ «Український професійний банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;
— зобов`язати відповідача надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо нього як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у Публічному акціонерному товаристві «Український професійний банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
✔️В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на відсутність жодних правових підстав для визнання договору банківського вкладу від 28.05.2015, укладеного між ним та банком, нікчемним, оскільки останній не порушує публічний порядок та не спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення або пошкодження майна держави. Вказаний договір було укладено до запровадження тимчасової адміністрації, що, у свою чергу, свідчить про необізнаність позивача на момент укладення договору про неплатоспроможність банку.
✔️Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року позов задоволено в повному обсязі.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
✔️Суди встановили, що 28.05.2015 року між позивачем та ПАТ «Український професійний банк» укладено договір банківського вкладу «Стандарт» № 350649.
✔️Згідно з п. 2.1 вказаного договору вкладник передає банку вклад готівкою або шляхом безготівкового перерахування зі свого поточного або іншого рахунку, відкритого в банку чи в іншому уповноваженому банку України. Також на вкладний рахунок вкладника можуть зараховуватися кошти, перераховані з поточного рахунку іншої фізичної особи.
28.05.2015 на особовий рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в ПАТ «Український професійний банк», ОСОБА_1 внесено кошти в сумі 116680,00 грн., що підтверджується квитанцією від 28.05.2015 №23052337.
✔️Разом з цим, 28.05.2015 Виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення № 107 «Про запровадження з 29.05.2015 тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «УПБ».
28.08.2015 року Виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення № 158 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «УПБ» та делегування повноважень ліквідатора банку».
✔️Листом уповноваженої особи ФГВФО Пантіної Л.О. від 27.08.2015 №01-10/4087 позивача повідомлено, що договір банківського вкладу 28.05.2015 № 350649 є нікчемним відповідно до вимог ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та ст.228 ЦК України.
✔️Позивач, не погоджуючись із тим, що його не включено до Переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в Банку за рахунок Фонду, звернувся до суду з даним позовом.
✔️Задовольняючи позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що Уповноваженою особою не надано жодних доказів на підтвердження нікчемності договору банківського вкладу саме за частиною 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». При цьому, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами, що на час укладення ПАТ «Український Професійний Банк» з позивачем договору банківського вкладу «Стандарт», останній діяв неправомірно чи протизаконно, чи що йому було відомо про будь-які проблеми у банку, чи, тим більше, було відомо про будь-які прийняті правлінням Нацбанку внутрішні накази чи постанови, що перешкоджали укладанню даного Договору або могли б поставити під сумнів його законність.
✔️Апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що операція з відкриття 28.05.2015 рахунку на ім`я ОСОБА_1 , кошти на якому в той же день виникли шляхом оформлення фіктивної операції з внесення готівки фізичною особою (особисто ОСОБА_1 ) з одночасним оформленням фіктивних операцій з видачі готівки фізичній особі, здійснена 28.05.2015, тобто у період, коли діяла Постанова Національного банку України №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення ПАТ «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку», відповідно до якої в діяльності банку діяло обмеження щодо недопущення проведення будь-яких операцій, за результатами яких збільшується гарантована сума відшкодування за вкладами фізичних осіб Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.
✔️Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-VI; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
✔️Пунктом 3 та 4 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI визначено, що вклад — кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти;
вкладник — фізична особа (крім фізичних осіб — суб`єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
✔️Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VI встановлено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
✔️Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
✔️Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.
✔️Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
✔️Суд зауважує, що підставою для поширення на особу гарантій, передбачених Законом №4452-VI щодо відшкодування вкладу, є наявність у такої особи залишку коштів на банківському рахунку, що відкритий на її ім`я, тобто наявність вкладу та статусу вкладника у особи. При цьому вкладниками є особи, які уклали або на користь яких укладено або договір банківського вкладу (депозиту), або банківського рахунку, або які є власниками іменного депозитного сертифіката.
✔️Слід зазначити, що положення чинного законодавства не пов`язують визначення статусу вкладника банку та виникнення у нього права на отримання гарантованої суми відшкодування вкладу із походженням на відповідному вкладному (депозитному, поточному) рахунку коштів.
✔️Отже, під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом на підставі статті 26 Закону №4452-VI підпадають особи, які є вкладниками у розумінні приписів статті 2 Закону №4452-VI, вклади яких розміщено на рахунку у відповідному банку до запровадження у ньому тимчасової адміністрації.
✔️Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 802/351/16-а.
Відповідно до положень статей 37, 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення факту нікчемності правочинів, тобто мають право здійснити перевірку таких правочинів стосовно їх нікчемності, прийняти відповідне рішення про виявлення факту нікчемності правочину і повідомити про це сторін правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.
✔️Частина третя статті 38 Закону № 4452-VI, в редакції, станом на дату укладення договору банківського вкладу, визначає, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:
1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;
2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;
3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;
4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;
5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;
6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.
Відповідно до частини четвертої статті 38 Закону № 4452-VI Фонд, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
✔️З аналізу вищенаведеного слідує, що Уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом тягнуть за собою застосування певних наслідків, зокрема щодо не включення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.
✔️Уповноважена особа вважала нікчемним договір банківського вкладу, укладеного між банком і позивачем з підстав, передбачених статтею 38 Закону №4452-VI та ст.228 ЦК України.
✔️Разом з тим, Уповноваженою особою не наведено конкретного пункту та частини зазначеної статті.
✔️Крім того, відповідно до статті 1062 ЦК України на рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім`я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом.
✔️Отже, законодавство не передбачає обмежень для визнання особи вкладником банку у випадках перерахування коштів на її користь іншим клієнтом.
✔️Колегія суддів вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції, що при вчиненні спірного правочину були порушенні норми постанови Правління Національного банку України «Про порядок надходження коштів в іноземній валюті на поточні рахунки фізичних осіб в межах України» від 16 вересня 2013 року № 365, оскільки вказаним порядком регулюється надходження коштів в іноземній валюті на поточні рахунки в іноземній валюті фізичних осіб, в той час, як за договором від 28 травня 2015 року позивачу було відкрито не поточний рахунок в іноземній валюті, а депозитний рахунок, на який і було здійснено перерахування коштів.
✔️При цьому, суд касаційної інстанції зауважує, що постановою Національного банку України від 12 листопада 2003 року №492 затверджено Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, згідно п.1.8 якої поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.
✔️Таким чином, законодавством, що регулюють спірні правовідносини розмежовуються поняття вкладного та поточного рахунку, а тому посилання відповідача та апеляційного суду на Порядок надходження коштів в іноземній валюті на поточні рахунки фізичних осіб в межах України — є помилковими.
✔️Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що постанова Правління Національного банку України від 30.04.2015 № 293/БТ «Про віднесення ПАТ «Український професійний банк» до категорії проблемних» відповідно до положень статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є банківською таємницею, доказів обізнаності позивача про встановлені для Банку обмеження відповідачем не надано.
✔️При цьому слід зауважити, що невиконання посадовими особами Банку приписів постанови НБУ про віднесення банку до категорії проблемних не може бути саме по собі підставою для висновку про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту).
✔️Як встановили суди, позивач уклав з ПАТ «Український професійний банк» договір банківського вкладу (депозиту) 28 травня 2015 року, тобто до запровадження тимчасової адміністрації у банку (29 травня 2015 року), а тому позивач підпадає під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом на підставі статті 26 Закону № 4452-VI.
✔️Водночас, відповідачем не наведено правових підстав для невключення позивача до переліку вкладників ПАТ «Український професійний банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, відповідно до приписів Закону № 4452-VI, а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для зобов`язання Уповноваженої особи Фонду надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію стосовно вкладника, якому необхідно здійснити відшкодування коштів згідно договору банківського вкладу за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
✔️Суд касаційної інстанції також зазначає, що Фонд або його уповноважена особа, за загальним правилом, не може посилатися на неправомірні або оспорювані дії працівників банку чи інших осіб під час оформлення договірних відносин з клієнтами та виконання такими працівниками умов цих договорів для обґрунтування наявності підстав для застосування положень частини третьої статті 38 Закону 4452-VI.
✔️Такі неправомірні або оспорювані дії повинні доводитися в порядку, зокрема, кримінального провадження, рішення в якому відповідно до статті 78 КАС України є обов`язковими для адміністративних судів.
✔️Разом з тим, жодних вироків, якими б було встановлено наявність протиправних дій з боку позивача чи працівників банку під час укладення договору банківського вкладу ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції відповідачами надано не було.
✔️За наведених вище обставин, правильним є висновок суду першої інстанції, що позивач є вкладником у розумінні приписів статті 2 Закону №4452-VI, оскільки вклад розміщено на рахунку в Банку до запровадження тимчасової адміністрації, а тому ОСОБА_1 підпадає під дію гарантій щодо відшкодування коштів за вкладом на підставі статті 26 Закону №4452-VI.
Заявник просив суд визнати незаконною та скасувати постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, оскільки резолютивна частина виконавчого документа в постанові викладена не у точній відповідності із виконавчим документом, зокрема, скорочено ім`я та по-батькові стягувача та боржника; постанова не містить мотивів, з яких прийнята, а містить лише посилання на норму закону, на підставі якої її винесено; державним виконавцем не зазначено ідентифікатор для доступу, що ставить під сумнів її дійсність. А також постанова не підписана державним виконавцем.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні скарги, проте з різних мотивів.
Суди встановили, що державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, яка ним не підписана та не містить ідентифікатора для доступу. Вказана постанова направлена боржнику.
Після отримання постанови боржник направив заяву на адресу відділу державної виконавчої служби, у якій вказав на ці недоліки постанови.
Державним виконавцем повторно направлено боржнику підписану постанову про відкриття виконавчого провадження, яка містить ідентифікатор доступу, а також має повне найменування стягувача та боржника, зміст резолютивної частини постанови відповідає змісту виконавчого листа.
Суд першої інстанції зазначив, що, оскільки державним виконавцем усунуто недоліки постанови, вказані у заяві боржника, підстави для задоволення скарги та визнання незаконною постанови про відкриття виконавчого провадження.
Апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні скарги з інших мотивів.
Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у матеріалах виконавчого провадження міститься дві постанови: одна із вказаними боржником недоліками, інша — належним чином оформлена і підписана.
Представник заявника пояснив, що боржником оскаржується саме постанова, яка не підписана державним виконавцем. Інша постанова, яка також міститься у матеріалах виконавчого провадження, ним не оскаржується.
Апеляційний суд виходив з того, що оскільки наявна у виконавчому провадженні неналежно оформлена постанова про відкриття виконавчого провадження не створює для боржника юридичних наслідків, тому його права нею не порушені, а підстави для її скасування відсутні.
Верховний Суд погодився з позицією суду апеляційної інстанції та зазначив, що, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Оскільки постанова про відкриття виконавчого провадження, яка не містить підпису державного виконавця, не створює для боржника юридичних наслідків, отже не порушує його права чи свободи, а інша постанова боржником не оскаржується, ВС визнав обґрунтованим висновок апеляційного суду (постанова від 05.06.2019 у справі № 235/4897/14-ц).
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 22 червня розглянула справу про визнання права власності на майно в порядку спадкування.
Зокрема, позивач після смерті батька звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Крім того, із заявами про прийняття спадщини після смерті свого діда звернулися онуки, які є дітьми померлого брата.
Державний нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все майно померлого. При цьому нотаріус зазначив, що 1/2 частини спадкового майна не охоплено заповітом, а тому спадкування цього майна здійснюється за законом.
Вважаючи, що спадкування майна після смерті його батька відбувається за заповітом, а брат, на користь якого також складено заповіт, помер до відкриття спадщини, то згідно з положенням частини першої статті 1275 Цивільного кодексу України частка у спадщині, яку мав прийняти його брат за заповітом, переходить до позивача.
Тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати за ним у порядку спадкування за заповітом право власності на 1/2 частину спірного будинку; визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на 1/4 частину цього будинку.
Суди необноразово розглядали подібні справи, однак виносили різні рішення. Тому Верховний Суд України при розгляді цієї справи висловив таку правову позицію.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини (частина друга статті 1236 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Згідно із частиною другою статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 – 1265 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1276 ЦК України якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 1276 ЦК України, не врахувавши, що спадкоємець помер до дня відкриття спадщини.
До спірних правовідносин не підлягає застосуванню і норма частини першої статті 1275 ЦК України, відповідно до якої, якщо від прийняття спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну, оскільки спадкоємець, який помер до дня відкриття спадщини, не може вважатись таким, що не прийняв спадщину або відмовився від неї. Згідно з положенням статті 1222 ЦК України спадкоємцями можуть бути, зокрема, фізичні особи, які є живими на день смерті спадкодавця.
Відповідно до статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
Врахувавши викладене та проаналізувавши положення статей 1222, 1223, 1245 ЦК України, слід дійти висновку про те, що 1/2 частину будинку, яку спадкодавець заповідав брату позивача, який помер до дня відкриття спадщини, слід вважати такою, що не охоплена заповітом, а тому право на спадкування цієї частки майна одержують спадкоємці за законом (статті 1261 – 1265 цього Кодексу).
Так, статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Крім того, згідно з вимогами частин першої, п’ятої статті 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.
Таким чином, право на спадкування за законом 1/2 частину будинку, що не охоплена заповітом, має син спадкодавця, а оскільки інший син спадкодавця на час відкриття спадщини помер, то його діти спадкують порівну ту частину спадщини, яка належала б за законом їх батькові, якби він був живим на час відкриття спадщини (право представлення).
Отже, у справі, яка переглядається апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин норма статті 1266 ЦК України не підлягає застосуванню, оскільки право представлення відбувається за умови наявності заповіту, у якому б визначалась доля спадкового майна. Суди не врахували, що 1/2 частина будинку не охоплена заповітом, оскільки на час відкриття спадщини один зі спадкоємців за заповітом помер, а тому внуки спадкодавця мають право спадкувати ту частину спадщини, яка належала б за законом їхньому батькові. Суди безпідставно не застосували норму статті 1245 ЦК України, за якою частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах, до числа яких входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
З постановою Верховного Суду України можна ознайомитись за посиланням.
?Постанова ВП ВС від 29.05.2019 № 2-1409/11 (14-137цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82316154
⚡Ключові висновки ВП:
✔️У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною скаргою, у якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн; зняти арешт із земельної ділянки площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, з кадастровим номером НОМЕР_1 та цільовим призначенням — для житлової забудови та громадського призначення, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 17 грудня 2007 року, накладений у межах виконавчого провадження № 37487871 постановою від 03 червня 2014 року.
✔️Скаргу мотивовано тим, що заочним рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11 на задоволення вимог ТОВ «Укрпромбанк» про стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № 03/КВ-07 у розмірі 43 768 375,23 грн звернуто стягнення предмет іпотеки — належну їй на праві власності земельну ділянку площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області.
✔️Постановою державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 квітня 2013 року відкрито виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі зазначеного рішення суду, а постановою від 03 червня 2014 року накладено арешт на вказану земельну ділянку.
✔️ОСОБА_1 зазначила, що ТОВ «Укрпромбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд». При цьому ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2015 року замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2 від якого ухвалою цього ж суду від 27 квітня 2017 року прийнято відмову від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду від 30 березня 2012 року у справі № 2-1409/11.
Скаржниця зауважила, що постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року виконавче провадження № 37487871 закінчено. Однак арешт, накладений на належну їй земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, не знято та прийнято постанову про стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 4 377 019,52 грн.
ОСОБА_1 вважала, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору та дії державного виконавця щодо незняття арешту з належного їй нерухомого майна є неправомірними, у зв`язку із чим скаргу просила задовольнити.
✔️Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року провадження у справі в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору з боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 37487871 у розмірі 4 377 019,52 грн закрито. У задоволені вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту із земельної ділянки площею 2,4261 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, відмовлено.
✔️Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що вказана справа в частині оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору належить до юрисдикції адміністративних судів.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що правові підстави для зняття арешту з указаної земельної ділянки відсутні, оскільки ОСОБА_1 не сплатила стягнутий постановою виконавця виконавчий збір, отже, дії державного виконавця є законними.
✔️Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 31 січня 2018 року залишено без змін.
✔️Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
✔️Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція).
✔️05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.
✔️Тобто постанову від 09 червня 2017 року головний державний виконавець прийняв після набрання чинності зазначеним Законом.
На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
✔️За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
✔️Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
✔️Отже, імперативною нормою — частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
✔️До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
✔️Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18) та від 10 квітня 2019 року у справі № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18).
✔️Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що справа в частині оскарження ОСОБА_1 постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і не належить компетенції загального суду.
✔️Що стосується висновків судів за наслідками розгляду вимог скарги ОСОБА_1 про зняття арешту, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
✔️Суди встановили, що 03 червня 2014 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту накладено арешт на належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,4261 га з кадастровим номером НОМЕР_3 та цільовим призначення для житлової забудови та громадського призначення, що розташована у с. Зарванці Вінницького району Вінницької області, в межах виконавчого провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області.
✔️Після відступлення ТОВ «Укрпромбанк» права вимоги за кредитним договором № 03/КВ-07 від 26 лютого 2007 року ТОВ «ПГ «Вінниця-Буд» 11 грудня 2015 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області замінено стягувача у виконавчому провадженні № 37487871 з ТОВ «Укрпромбанк» на ОСОБА_2
✔️27 квітня 2017 року ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області прийнято відмову ОСОБА_2 від примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мінюсту.
✔️09 червня 2017 року постановою головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту закінчено виконавче провадження № 37487871 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1409/11, виданого 28 лютого 2013 року Вінницьким районним судом Вінницької області на підставі пункту 1 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII у зв`язку з постановленням 27 квітня 2017 року ухвали цього ж суду про прийняття відмови стягувача ОСОБА_2 від примусового виконання заочного рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 30 березня 2012 року у цивільній справі № 2-1409/11.
✔️За змістом статті 57 Закону України від21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на момент накладення арешту на майно ОСОБА_1, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, в тому числі й винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження виноситься державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не виносилася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна.
✔️Частинами першою, другою статті 40 Закону № 1404-VIII визначено, що в разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.
Разом з тим, необхідно врахувати, що згідно із частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема, надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника.
✔️Тобто, якщо на виконанні перебуває постанова про стягнення виконавчого збору, вона є таким же самостійним виконавчим документом, що підлягає примусовому виконанню.
✔️Зазначена скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення щодо виконавчого збору, усі питання по виконанню якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку площею 2,4261 га, що розташована у с . Зарванці Вінницького району Вінницької області, кадастровий номер НОМЕР_1 залежить від наявності підстав для стягнення із ОСОБА_1 виконавчого збору, так як арешт після закінчення виконавчого провадження не знято саме з метою забезпечення стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 4 377 019,52 грн на користь Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту виконавчого збору.
✔️Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про зняття арешту із вказаного нерухомого майна є пов`язаними з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині вимог скарги підлягає закриттю. Ці вимоги повинні розглядатися разом із вимогами скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови головного державного виконавця Відділу ПВР Департаменту ДВС Мінюсту від 09 червня 2017 року про стягнення виконавчого збору у порядку адміністративного судочинства.
✔️З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані ухвала та постанова судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про скасування арешту із закриттям провадження у справі в цій частині відповідно до положень статті 414 ЦПК України та зазначає, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції відповідного адміністративного суду разом із вирішенням цим судом питання щодо законності стягнутої зі ОСОБА_1 суми виконавчого збору, з метою забезпечення стягнення якої оспорюваний арешт державним виконавцем не було знято.
З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу (надалі за текстом ЦПК України), з’явилися нові вимоги до учасників процесу. Однією з таких вимог є неприпустимість зловживання процесуальними правами учасниками судового процесу.
Вказані зловживання сторони використовують з метою затягування розгляду справи, використовуючи законні способи не зовсім законних дій.
Отже, цивільний процесуальний кодекс України передбачає наступні підстави для того, щоб суддя наклав відповідний штраф на осіб, які беруть участь у справі (включно із представниками сторін):
невиконання процесуальних обов’язків, що передбачені кодексом або визначенні суддею;
ухилення від дій, покладених судом на учасника судового процесу;
зловживання процесуальними правами (наприклад безпідставне заявлений повторно відвід…);
вчинення дій з метою перешкоджання судовому процесу;
неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;
невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк;
порушення заборон, встановлених кодексом або передбачених суддею.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
Окрім того, суд вправі застосувати штрафних санкції які передбачені статтею 148 ЦПК України.
У дохід держави стягується з винної особи штраф розміром від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що з першого січня цього року вже складає 1 762 грн.
Але якщо учасник судового процесу буде продовжувати зловживати своїми процесуальними правами, суд може збільшити такій штраф до десяти розмірів — 16 840 грн.
І навпаки, суд може скасувати ухвалу про стягнення штрафу, якщо особа, щодо якої її постановлено, виправила допущене порушення.
Також, слід відзначити що суд може штрафувати не тільки сторону, а також її представника, більш того обох — за одне й теж зловживання.
Інший інструмент запобігання, який буде мати право застосовувати суд, має відношення до адвокатів та прокурорів.
Варто зазначити, що відповідно до статті 262 ЦПК України, суд зможе постановити окрему ухвалу відносно адвоката чи прокурора, який зловживає процесуальними правами, порушує процесуальні обов’язки та неналежно виконує свої професійні зобов’язання. Навіть за подачу позову з суттєвими недоліками.
Та хочемо наголосити, що таку ухвалу надсилатимуть відповідному органу для вирішення питання про притягнення адвоката чи прокурора до дисциплінарної відповідальності.
Варто зауважити, що категорія зловживання правами, відома не тільки українській судовій практиці, а і міжнародному законодавству і практиці Європейського суду з прав людини.
Так, у ст.17 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 04.11.1950р. № ETS N 005 «Заборона зловживання правами» передбачено, що «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.»
Далее
