Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконними дії в частині ухилення від виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу через ухилення від укладання трудового договору в порядку переведення із Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на підставі пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Суд першої інстанції закрив провадження у справі у зв’язку з тим, що є таке, що набрало законної сили, рішення у справі у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
З таким висновком погодився і суд апеляційної інстанції.
Суди виходили з того, що є рішення, яке набрало законної сили у справі про визнання дій незаконними та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, у якій позивач просив суд стягнути з Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області заробітну плату за час вимушеного прогулу; визнати незаконними дії Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області в частині ухилення від укладання трудового договору з особою, запрошеною за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на роботу в Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві.
А також є постанова Верховного Суду у цивільній справі за позовом особи до Головного управління Держпраці у Харківській області про відшкодування моральної шкоди через ухилення відповідача від укладання з ним трудового договору за погодженням між начальниками про прийняття на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальній державній інспекції з питань праці у м. Києві у зв`язку із переведенням на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України.
Верховний Суд визнав помилковими висновки судів попередніх інстанцій, скасував їх рішення та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанцій зазначив, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.
Касаційний цивільний суд роз’яснив, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.
ВС зауважив, що, визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Суд касаційної інстанції зазначив, що підстави позову у вже розглянутій цивільній справі та у цій справі не є ідентичними, оскільки спір між сторонами у справах виник з різних підстав, тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є помилковими (постанова від 22.05.2019 у справі № 640/7778/18).
Далее
??Постанова ВП ВС від 15.05.2019 № 817/649/16 (11-1032апп18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82157245
⚡Ключові висновки ВП:
✔️Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов`язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.
✔️Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон № 1023-ХІІ, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
✔️Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
✔️Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
✔️Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі — Закон № 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
✔️Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
✔️За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).
✔️За змістом статті 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція — це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець — це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
✔️З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII.
✔️Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.
✔️Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону № 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
✔️Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII.
✔️Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-VI).
✔️Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у звязку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
??Постанова ВП ВС від 29.05.2019 № 398/4017/18 (14-215цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82188573
⚡Ключові висновки ВП:
✔️У жовтні 2018 року ОСОБА_10 звернулась до суду із зазначеною заявою, в якій просила:
— встановити юридичні факти про те, що вона — ОСОБА_10 , її мати — ОСОБА_13 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , її баба — ОСОБА_14 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , її тітка — ОСОБА_15 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , належать до єврейської національності;
— встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження ОСОБА_10 від 15 липня 1949 року № 99 в частині вказівки національності її матері ОСОБА_13 «українка» замість «єврейка» та зобов`язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі «національність» ОСОБА_13 «єврейка» замість «українка»;
— встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження ОСОБА_13 (матері заявниці) від 18 травня 1951 року № 238 в частині вказівки національності ОСОБА_14 (баби заявниці) «українка» замість «єврейка» та зобов`язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі «національність» ОСОБА_14 «єврейка» замість «українка»;
— становити порядок виконання ухваленого у цій справі судового рішення, відповідно до якого воно є підставою для внесення змін до зазначених актових записів щодо національності ОСОБА_13 та ОСОБА_14 шляхом зміни зазначеної національності «українка» на «єврейка».
✔️Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 7 листопада 2018 року у відкритті провадження за цією заявою відмовлено.
✔️Постановою Кропивницького апеляційного суду від 11 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_10 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
✔️У цій справі ОСОБА_10 звернулася із заявою про встановлення факту належності заявниці, її матері, баби та тітки до певної національності, посилаючись на помилковість таких відомостей, зазначених в актових записах про народження заявниці та її матері, що є, на думку ОСОБА_10 , підставою для внесення змін до цих актових записів щодо національності матері та баби. Обґрунтовуючи заяву, ОСОБА_10 вказала на відсутність первинних документів для внесення змін до актових записів цивільного стану і необхідність установлення обставин, що підтверджують її вимоги. При цьому рішення, дії чи бездіяльність органу ДРАЦС щодо внесення змін до актових записів цивільного стану заявниця не оскаржує.
✔️З огляду на викладене справа не містить ознак публічно-правового спору, а вимоги про зобов`язання органу ДРАЦС внести зміни до актових записів щодо національності матері та баби заявниці є похідними від її вимог установити певні обставини і неправильність відомостей, що містяться у таких записах.
✔️Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 807/45/17 (провадження № 11?927апп18) за позовом фізичної особи до органу ДРАЦС про зобов`язання внести зміни до актового запису про його народження, зазначивши в графі національності його батька «поляк» замість «українець».
✔️Разом з тим актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов`язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб`єктом цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 49 Цивільного кодексу України; далі — ЦК України). Актом цивільного стану є, зокрема, народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо (частина друга статті 49 ЦК України).
✔️Аналогічні за змістом приписи закріплені у статті 2 Закону України від 1 липня 2010 року № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» (далі — Закон № 2398-VI).
✔️Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом ДРАЦС за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган ДРАЦС складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку (частина перша статті 22 Закону № 2398-VI).
✔️Наказом Міністерства юстиції України 12 січня 2011 року № 96/5 затверджено Правила внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання (далі — Правила), за змістом пунктів 1.1, 1.5 яких внесення змін до актових записів цивільного стану, які складено органами ДРАЦС України, проводиться за заявами громадян відділами ДРАЦС у випадках, передбачених чинним законодавством.
✔️Підставами для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану та рішення, у яких зазначено про внесення конкретних змін в актові записи цивільного стану; постанова адміністративного суду (підпункти 2.13.1, 2.13.2 пункту 2.13 Правил).
✔️Таким чином, органи ДРАЦС за заявою громадян можуть вносити зміни до актових записів на підставі рішень суду, якими встановлено неправильність таких записів та зазначено про внесення до них конкретних змін.
✔️Відповідно до частин першої та другої статті 293 ЦПК України окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
✔️У частині першій статті 315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення).
✔️Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України 31 грудня 1991 року № 24 «Про порядок зміни громадянами України національності» від, відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99.
✔️Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.
✔️Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.
✔️Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні.
✔️Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.
✔️Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону «Про національні меншини в Україні». ✔️Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.
✔️За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності.
✔️Щодо посилань у заяві ОСОБА_10 на роз`яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 № 12 «Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану», відповідно до яких питання щодо встановлення неправильності в актовому записі про народження, зокрема щодо доповнення відомостей про національність та громадянство батьків, суд вирішує на підставі письмових (архівних матеріалів, відомостей, які містяться в паспорті, інших посвідчень тощо) та інших доказів, що з достовірністю підтверджують заявлену вимогу, слід зазначити таке. Вимоги пункту 7 цієї постанови, за якими при розгляді справ про встановлення неправильності в актовому записі про народження суди мають враховувати, що він, зокрема, повинен містити відомості про національність і громадянство батьків, а якщо їх не було внесено — актовий запис має бути доповнено, — відповідали законодавству України станом на час прийняття зазначеної постанови. Проте ці роз`яснення не відповідають чинному законодавству України, яким зазначення національності особи в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС не передбачено. Оскільки зазначена постанова була прийнята понад 20 років тому, тобто до прийняття Конституції України та чинних ЦК України, Сімейного кодексу України, ЦПК та КАС України, то надані в ній роз`яснення не відповідають чинному законодавству України і не можуть братися до уваги.
Фабула судового акта: Рішенням сільської ради затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі та передано у власність відповідача земельні ділянки загальною площею 0,2829 га.
Ці обставини, а також той факт, що померлому батькові позивача, «належали земельні ділянки площею 0,7 га (0,25 га — для обслуговування житлового будинку, 0,45 га — для ведення особистого селянського господарства) на території … сільської ради …, батько позивача заповів все своє майно» позивачеві і стали підставою для подання позову про визнання недійсними і скасування вказаного рішення сільської ради та свідоцтв про право власності на земельні ділянки. Як видно з матеріалів справи, в якості доказів порушення своїх прав позивач зазначає, зокрема, наявність рішенням сільської ради про надання спадкодавцю у постійне користування 0,1 га, а також факт сплати позивачем земельного податку за спірні земельні ділянки.
Незважаючи на наведену мотивацію, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з чим погодились як апеляційний суд, так і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.
Постанова ВС/КЦС мотивована тим, що умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об’єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку.
Адже, відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Таким чином за висновком ВС/КЦС, — якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.
Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності відповідних юридичних фактів у їх сукупності, зокрема, ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; реєстрація права власності на земельну ділянку.
Суд також зауважив, що факт сплати позивачем земельного податку за спірні земельні ділянки, який на думку позивача підтверджує отримання ним у спадок цього майна, не заслуговує на увагу, оскільки сплата податку не свідчить про набуття права власності на майно, зокрема на земельну ділянку.
?Постанова КЦС ВС від 03.06.2019 № 369/3689/16-ц (61-14066св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/82217826
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів, посилаючись на те, що 30 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленості про виконання підрядних робіт з будівництва дачного будинку по АДРЕСА_1 . Через неналежне виконання цих робіт в червні 2015 року дружина ОСОБА_2 — ОСОБА_3 взяла на себе додаткові зобов`язання за договором підряду щодо закупівлі будівельних матеріалів та здійснення будівництва. В жовтні 2015 року відповідачі почали ігнорувати його дзвінки, у зв`язку з чим він направив на їм повідомлення про відмову від договору з проханням повернути невикористані грошові кошти в розмірі 261 102 грн. Однак вказана вимога не була виконана.
✔️Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь 261 102 грн, а також — понесені ним судові витрати.
✔️Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
✔️Рішення місцевого суду мотивоване тим, щопозивачем не доведено факту укладення між ним та ОСОБА_2 договору підряду. Також в матеріалах справи відсутні докази того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існували будь-які договірні відносини, які б передбачали солідарну відповідальність за невиконання відповідачами своїх зобов`язань.
✔️Постановою Апеляційного суду Київської області від 14 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 листопада 2017 року залишено без змін.
✔️Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, як розташована по АДРЕСА_1 .
30 грудня 2012 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 52 000 грн на закупівлю будівельних матеріалів. 10 жовтня 2013 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 3 800 доларів США на закупівлю будівельних матеріалів для будівництва даху, а саме на придбання: бітумної черепиці, підкладочного коврика, дахових вікон, мінеральної вати. 28 березня 2014 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 32 400 грн як авансу на виконання будівельних робіт. 24 квітня 2014 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 6 500 грн для оплати перевезення брусу і дошок. ✔️01 листопада 2014 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 14 700 грн на першочергові витрати на етапі запуску виконання замовлення, а також — 15 000 грн на проведення електрики. 14 та 17 січня 2015 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 13 000 грн та 5 000 грн відповідно на виготовлення вікон. 06 вересня 2015 року ОСОБА_2 надав розписку про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 15 000 грн на будівництво першого поверху будинку.
✔️Також позивачем надано копії квитанцій про поповнення карткового рахунку ОСОБА_2 на різні суми, в різний час.
✔️Згідно з висновком експерта Лісниченко С. В. від 12 квітня 2016 року № 16139 станом на 10 жовтня 2013 року вартість будівельних робіт (в тому числі будівельних матеріалів) із влаштування дерев`яних конструкцій першого поверху будинку, відповідно до наданих фотознімків, з врахуванням візуально-інструментального обстеження, становить 91 547 грн (76 289 грн без податку на додану вартість).
✔️Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі — ЦК країни) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.
✔️Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
✔️Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
✔️Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
✔️Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
✔️Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
✔️У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.
✔️Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.
✔️Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника, на який спрямована узгоджена воля сторін.
✔️Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт.
✔️Ціна договору підряду — це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід`ємною частиною.
✔️За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
✔️Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту.
✔️Відповідно до статті 846 ЦК України строки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
✔️При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору.
✔️Згідно із статтею 875 ЦК України за договором будівельного підряду підрядник зобов`язується збудувати і здати у встановлений строк об`єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов`язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов`язок не покладається на підрядника, прийняти об`єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов`язаних з місцезнаходженням об`єкта. До договору будівельного підряду застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
✔️Судами встановлено, що договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався. Крім того, обов`язковою умовою виконання робіт з нового будівництва є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України. В матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами, з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати ОСОБА_2 як підрядник під час будівництва дачного будинку.
✔️Дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивачем не надано жодних доказів щодо укладення між сторонами у належній письмовій формі договору підряду на проведення будівельних робіт і погодження проектно-кошторисної документації, у зв`язку з чим неможливо встановити дійсні правовідносини між сторонами та наявність або відсутність між ними домовленості щодо істотних умов договору підряду. Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що позивач неодноразово надавав відповідачам грошові кошти на закупівлю необхідних матеріалів для будівництва будинку, що підтверджує факт укладення договору підряду, не заслуговують на увагу, оскільки наявність розписок про отримання грошових коштів на закупівлю матеріалу і авансу на виконання робіт не є доказами існування договору підряду і його істотних умов, а тому не може бути підставою для задоволення позову. Позивачем не доведено порушення відповідачем умов такого договору або наявності недоліків у виконаній роботі.
✔️При цьому, якщо виходити з твердження позивача про те, що зазначені розписки визначають вартість спірних робіт за усним договором підряду, укладеним між ним та відповідачем, то такий договір не відповідає вимогам частини четвертої статті 203 та пункту 3 частини першої статті 208 (письмова форма правочину) ЦК України, оскільки згідно з пунктом 5 підрозділу 1 розділу ХХ Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн, а відтак, 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян дорівнюють сумі в 340 грн, що суттєво менше за суми грошових коштів, зазначених у вказаних розписках. Тому договір підряду, на який посилається позивач, має вчинятися у письмовій формі.
