Опубликовано director 9 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постанова ВС від 21 січня 2021 р. у справі № 824/62/20:
Як вбачається із поданого висновку, об`єктами дослідження були електрофотокопії, а не оригінали документів.
Відповідно до пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5, та пункту 1. 1. Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених цим же наказом Міністерства юстиції України, для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Цим же пунктом Інструкції передбачено проведення експертиза за фотознімками та іншими копіями об`єкта, коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, однак крім об`єктів почеркознавчих досліджень.
Отже, відхиляючи вказаний висновок експертизи з підстав проведення почеркознавчого дослідження за копіями, а не оригіналами документів, суд правильно виходив з того, що цим висновком достовірно не може бути підтверджено обставини непідписання ОСОБА_5 рішення про призначення голови складу арбітражного суду від 10 липня 2019 року.
Постанова ВС від 02 липня 2020 р. у справі №362/3912/18:
На підтвердження своїх вимог позивачем суду було надано висновок №10/17 експертного почеркознавчого дослідження від 10 лютого 2017 року.
Надаючи оцінку зазначеному висновку, судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що в порушення вимог пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (далі — Інструкції), таке експертне дослідження було проведено по копії об`єкта дослідження — заяви ОСОБА_1 від 28 грудня 2015 року.
При цьому, відповідно до пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Згідно пункту 3.5 Інструкції коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та іншими копіями об`єкта (крім об`єктів почеркознавчих досліджень), його описами та іншими матеріалами, доданими до справи в установленому законодавством порядку, якщо це не суперечить методичним підходам до проведення відповідних експертиз.
Постанова ВС від 27 травня 2020 р. у справі №350/1594/16-ц:
Прийнявши 08 червня 2017 року ухвалу про призначення експертизи суд першої інстанції мав врахувати, що для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів (Глава 1 розділу І Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08 жовтня 1998 року, в редакції на час прийняття ухвали від 08 червня 2017 року).
Разом із тим ні в ухвалі про призначення експертизи ні в подальшому після надходження клопотання експерта, суд не визначив у який спосіб та ким буде надано експерту оригінал заповіту, зважаючи на те, що той відсутній у ОСОБА_2 , який неодноразово заявляв клопотання про витребування заповіту саме з метою проведення почеркознавчої експертизи.
Постанова ВС від 26 лютого 2020 р. у справі № 757/63756/18:
Встановлено, що позивачем до суду першої та апеляційної інстанцій подавалися заяви про витребування оригіналу кредитного договору, які судами не були задоволені (а.с. 11-12, 33-35, 40-43, 70-73).
Таким чином, не витребувавши оригіналу кредитного договору, суди позбавили позивача можливості довести обґрунтованість його тверджень про непідписання ним такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, позивач, як він зазначав, мав намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів (а.с. 42).
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
З огляду на викладене, висновки судів про те, що ОСОБА_1 не довів, що він кредитний договір не підписував, є таким, що ґрунтується на припущеннях, оскільки лише експерт може надати відповідь на вказане питання і за наявності оригіналу кредитного договору.
Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази укладення позивачем саме кредитного договору, про що вже вказувалося вище, а без встановлення цих обставин, рішення не може вважатися законним та обґрунтованим.
Постанова ВС від 07 листопада 2018 р. у справі №183/3811/16-ц:
Застосовуючи до спірних правовідносин правила статті 1055 ЦК України, апеляційний суд зобов’язаний був керуватися тим, що єдиною можливою формою кредитного договору є письмова форма, доказом дотримання якої може бути виключно оригінал такого договору.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (далі — Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб’єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред’явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов’язків.
Верховний Суд під час перегляду оскаржуваного рішення керувався тим, що суд першої інстанції, дійшовши переконання про недопустимість поданих позивачем в обґрунтування позову як доказів копій документів, діяв у межах правила про обов’язковість подання в судовому засіданні письмових доказів в оригіналі (частина друга статті 64 ЦПК України 2004 року), а тому зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у позові.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина друга статті 11 ЦПК України 2004 року).
Виходячи із загальних засад цивільного судочинства, принципів змагальності та диспозитивності, банк на підтвердження вимог позову оригінал кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 на виконання вимог ухвали Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року не надав, всупереч вимогам положень статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не довів дотримання сторонами правочину правил статті 1055 ЦК України.
Ненадання банком оригіналу кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 одночасно позбавило відповідача можливості довести обґрунтованість заперечень щодо непідписання нею такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, відповідач, як вона зазначала, мала намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів.
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв’язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
На переконання Верховного Суду, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції щодо недоведеності банком пред’явлених до ОСОБА_3 позовних вимог.
Далее
Опубликовано director 8 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу №598/1708/18.
Суд установив, що Особа 1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями за Адресою 1, в якому проживає разом із дочкою-інвалідом Особою 5, Інформація 1.
Згідно з довідкою від 3.11.2017 №971 та акта обстеження земельної ділянки від 16.03.2017 №03-61/02-13, виданими Великокунинецькою сільською радою Збаразького району Тернопільської області, належний позивачу житловий будинок за Адресою 1 знаходиться на відстані 1,5 м від умовної межі (із живоплоту та сітки) з гр. Особа 6. Огорожа з метало-профілю висотою 2 м встановлена Особою 6 на земельній ділянці, що перебуває в користуванні останньої, на відстані 1,5 м від умовної межі земельної ділянки Особи 1.
Із протоколу проведення досліджень освітленості приміщення, складеного лікарем з комунальної гігієни відділення організації санітарно-гігієнічних досліджень від 14.06.2017 №4 убачається, що згідно з отриманими результатами досліджень приміщень житлового будинку за Адресою 1, що належить Особі 1, рівень освітлення в житловій кімнаті — спальня відповідає вимогам ДБН В.2.5-28-2006, а в
житловій кімнаті — дитяча, не відповідає вимогам ДБН В.2.5-28-2006 <…>.
Мотиви, з яких виходить ВC, та застосовані норми права
Нормами ст.41 Конституції, ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.293 Цивільного кодексу передбачено право особи на повагу до житла і приватного життя, на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка порушує ці права особи, є незаконною і може бути припинена за рішенням суду.
Стаття 8 конвенції захищає право людини до приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції. З урахуванням загальних принципів, передбачених практикою Європейського суду з прав людини, слід зауважити, якщо в конвенції прямо не визнається право на здорове та спокійне середовище для життя, то у випадках, коли людина безпосередньо і серйозно струбована незручностями, спричиненими іншими особами (поведінка сусідів, функціонування промислових об’єктів тощо), може виникнути питання щодо порушення ст.8 конвенції. Порушення права на повагу до житла не обмежується конкретними фізичними порушеннями, такими як несанкціоноване проникнення в будинок особи, а також включає такі посягання, які не є конкретними чи фізичними, наприклад, шум, запахи або інші форми втручання. Серйозне порушення може призвести до порушення права людини на повагу до житла, якщо це заважає користуватися зручностями свого житла. Такі порушення слід розглядати не лише в аспекті права особи на матеріальний об’єкт/простір, а і як право на отримання задоволення від користування таким об’єктом. З метою оцінки факту порушення права особи на повагу до житла слід визначити чи досягли незручності того мінімального рівня, необхідного для встановлення втручання у права особи на повагу до житла та приватного життя. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність та триваість незручностей, їх фізичні чи психічні наслідки.
Відповідно до ст.13 ЦК, при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені положеннями цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до ст.386 ЦК, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому шкоди.
Згідно зі ст.16 ЦК, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до ст.90 Земельного кодексу, власники ділянок мають право самостійно господарювати на землі. Порушені права власників ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Відповідно до положень ст.91 ЗК, власники земельних ділянок зобов’язані не порушувати прав власників суміжних ділянок та землекористувачів.
Згідно зі ст.103 ЗК власники та землекористувачі ділянок повинні обирати такі способи використання ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
Із положень ст.319 ЦК вбачається, що власник зобов’язаний дотримуватися вимог закону, моральних засад суспільства і не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Відповідно до положень ст.391 ЦК, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ст.81 Цивільного процесуального кодексу кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.
Факт низького рівня освітлення кімнати у належному позивачу будинку за Адресою 1, в якій постійно перебуває особа з інвалідністю — дочка позивачки, встановлений протоколом проведення дослідження освітлення приміщень №4, складеного лікарем з комунальної гігієни відділення організації санітарно-гігієнічних досліджень.
У зв’язку з доведеним затіненням кімнати внаслідок встановлення відповідачем огорожі з металопрофілю, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що відповідач такими діями порушив правила добросусідства, така огорожа порушує права позивача, яка повністю опікується дочкою, котра є особою з інвалідністю та постійно прикута до ліжка в кімнаті, на користування зручностями свого житла, в тому числі щодо належного освітлення кімнати, що у свою чергу є порушенням ст.8 конвенції.
ЄСПЛ указав: якщо такі незручності перевищують звичайні труднощі співмешкання з сусідами (рішення у справі «Apanasewich v. Poland», п.98), вони можуть перешкоджати мирному користуванню житлом, незалежно від того, спричинені вони приватними особами, промисловою діяльністю чи державними установами (рішення у справі «Martinez v. Spain», пп.42 і 51).
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково не задовольнили позовні вимоги Особи 1 про припинення порушення правил добросусідства.
Установлені судами обставини, а також наявні в матеріалах справи докази дають підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Відповідно до чч.1 та 4 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки необхідно скасувати, прийняти нову постанову про задоволення вказаних вимог.
Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.
Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 10.04.2019 та постанову Тернопільського апеляційного суду від 3.07.2019 скасувати.
Позов Особи 1 до Особи 3 задовольнити.
Зобов’язати Особу 3 змінити огорожу з металопрофілю на огорожу із металевої сітки висотою 2 м та довжиною 10,75 м, навпроти і по довжині житлового будинку за Адресою 1.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Далее
Опубликовано director 7 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/16800/20 зазначив, що такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.
Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову. Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, та такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що вжиті господарськими судами заходи забезпечення позову не мають правового зв’язку з предметом позовних вимог (розірвання договору купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі товариства; визнання недійсним акта приймання-передачі частини частки в статутному капіталі товариства; визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі товариства; визнання недійсним акта приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства; скасування реєстраційних дій; визнання права власності на частку), під час розгляду яких судами буде досліджуватися саме питання щодо наявності правових підстав для розірвання договору, визнання договору недійсним та скасування реєстраційних дій.
При цьому, ВС наголосив, ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції не наведено фактичних обставин, які б свідчили про реальну ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у разі задоволення позову та обставин, які б підтверджували, що невжиття відповідних заходів.
Далее
Опубликовано director 6 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Правительство установило механизм начисления размера алиментов, определенного судом в случае их взыскания государственным, частным исполнителем, в частности, проведения индексации со следующего года после определения размера алиментов.
Соответствующее постановление № 278 от 31 марта 2021 года вступило в силу 2 апреля.
Согласно документу в случае проведения государственным, частным исполнителем индексации размера алиментов, определенного судом в твердой денежной сумме, исчисление индекса потребительских цен осуществляется нарастающим итогом, начиная со следующего года с месяца, соответствующего месяцу установления размера алиментов.
Кроме того, уточнены отдельные положения Порядка проведения индексации денежных доходов населения, которыми предусматривается урегулировать вопрос начисления индексации:
— денежного обеспечения военнослужащих, полицейских, лиц рядового и начальствующего состава, должностных лиц таможенной службы;
— денежных доходов в случае их повышения не с 1 числа месяца, пропорционально времени, отработанному до и после повышения доходов. В частности, если повышение денежного дохода произошло не с 1 числа месяца, сумма индексации определяется из расчета полного рабочего времени / количества календарных дней в месяце, а выплачивается пропорционально отработанному/служебному времени с учетом положений Порядка проведения индексации денежных доходов населения.
В Минсоцполитики сообщили, что правительственное постановление № 278 разработано для приведения указанного Порядка в соответствие с Законом «О внесении изменений в статью 71 Закона Украины «Об исполнительном производстве» относительно обязанности исполнителя проводить индексацию размера алиментов, определенного судом в твердой денежной сумме».
Источник: https://jurliga.ligazakon.net/
Далее
Опубликовано director 6 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Позивачка просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 році зятеві, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Після укладення відповідних договорів позивачка залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, проживає в ній, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 році.
Позивачка вважала договір купівлі-продажу квартири фіктивним і недійсним, оскільки він укладений всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.
Районний суд, із рішенням якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов, оскільки оспорений договір укладено без реєстрації права власності та без передачі майна покупцеві.
Відповідач (покупець) у квартирі не проживав і не проживає, не був зареєстрований за її адресою. Всі ці обставини свідчать, що сторони на виконання договору не виконали свої зобов’язання, тобто, укладаючи договір, вони не мали наміру створювати юридичні правові наслідки.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення та відмовив у задоволенні позову, навівши таке правове обґрунтування.
Суд визнав оспорюваний договір недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, оскільки при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.
Водночас відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність, тому дії учасників цивільних правовідносин мають їй відповідати.
Верховний Суд зазначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін правочину. Позивачка не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.
Висновок суду про те, що оспорений договір не передбачав реального настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, не було вчинено дій, спрямованих на перехід права власності на нерухоме майно, спростовується кредитним договором із банком, за умовами якого позичальник зобов’язаний використати кредитні кошти на придбання квартири в позивачки.
Сторонами договору також погоджено передачу позичальником в іпотеку банку придбаного нерухомого майна. Позичальник зобов’язався у строк не пізніше 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу провести його державну реєстрацію.
Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору купівлі-продажу, що не спростовано.
Висновок суду про те, що договір купівлі-продажу вчинено без реєстрації права власності, не ґрунтується на законі, оскільки чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство пов’язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.
Постанова Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20) буде розміщена в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://reyestr.court.gov.ua/.
Далее
Опубликовано director 5 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Районний суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним заповіту, складеного у 2006 році, оскільки допущені при його складенні недоліки не є суттєвими та не свідчать про його нікчемність.
Апеляційний суд змінив це рішення в частині мотивів відмови у задоволенні позову, вказавши, що в силу положень ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт є нікчемним, оскільки має вади в його посвідченні, а саме попри те, що його складено машинописним текстом (друкарська машинка на завчасно підготовленому бланку), заповідачеві не було зачитано його заповідальне розпорядження вголос. Отже, такий заповіт не створює жодних правових наслідків, а тому визнання його недійсним є неефективним способом захисту порушених прав позивача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
Обов’язок посадових осіб органу місцевого самоврядування зазначати в заповіті перед його підписанням про прочитання заповіту заповідачем уголос (у випадку складення такого заповіту відповідною посадовою особою зі слів заповідача) введено з набранням 2 грудня 2011 року чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема, у п. 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог ЦК України і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.
Тобто вказаною Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, що особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які зверталися до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.
Оспорюваний заповіт, складений у письмовій формі із зазначенням дати та часу, особисто підписаний заповідачем, посвідчений секретарем сільської ради як уповноваженою на вчинення такої нотаріальної дії особою органу місцевого самоврядування.
Текст заповідального розпорядження складено від першої особи, що свідчить про складання заповіту особисто заповідачем. Заповіт власноручно підписано заповідачем у присутності секретаря сільської ради, який у свою чергу вчинив нотаріальну дію щодо посвідчення поданого йому заповіту, що не викликало необхідності зачитувати заповідачем вголос складений і підписаний ним заповіт, як передбачено ч. 2 ст. 1248 ЦК України.
Далее
