Опубликовано director 7 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/16800/20 зазначив, що такий спосіб забезпечення позову як накладення арешту на майно у корпоративному спорі може узгоджуватися, зокрема, з такою вимогою майнового характеру як стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.
Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову. Оскільки позовні вимоги, заявлені в цій справі, є вимогами немайнового характеру, та такий захід забезпечення позову як накладення арешту на майно не є співмірним з предметом спору в цій справі.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що вжиті господарськими судами заходи забезпечення позову не мають правового зв’язку з предметом позовних вимог (розірвання договору купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі товариства; визнання недійсним акта приймання-передачі частини частки в статутному капіталі товариства; визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі товариства; визнання недійсним акта приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства; скасування реєстраційних дій; визнання права власності на частку), під час розгляду яких судами буде досліджуватися саме питання щодо наявності правових підстав для розірвання договору, визнання договору недійсним та скасування реєстраційних дій.
При цьому, ВС наголосив, ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції не наведено фактичних обставин, які б свідчили про реальну ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у разі задоволення позову та обставин, які б підтверджували, що невжиття відповідних заходів.
Далее
Опубликовано director 6 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Правительство установило механизм начисления размера алиментов, определенного судом в случае их взыскания государственным, частным исполнителем, в частности, проведения индексации со следующего года после определения размера алиментов.
Соответствующее постановление № 278 от 31 марта 2021 года вступило в силу 2 апреля.
Согласно документу в случае проведения государственным, частным исполнителем индексации размера алиментов, определенного судом в твердой денежной сумме, исчисление индекса потребительских цен осуществляется нарастающим итогом, начиная со следующего года с месяца, соответствующего месяцу установления размера алиментов.
Кроме того, уточнены отдельные положения Порядка проведения индексации денежных доходов населения, которыми предусматривается урегулировать вопрос начисления индексации:
— денежного обеспечения военнослужащих, полицейских, лиц рядового и начальствующего состава, должностных лиц таможенной службы;
— денежных доходов в случае их повышения не с 1 числа месяца, пропорционально времени, отработанному до и после повышения доходов. В частности, если повышение денежного дохода произошло не с 1 числа месяца, сумма индексации определяется из расчета полного рабочего времени / количества календарных дней в месяце, а выплачивается пропорционально отработанному/служебному времени с учетом положений Порядка проведения индексации денежных доходов населения.
В Минсоцполитики сообщили, что правительственное постановление № 278 разработано для приведения указанного Порядка в соответствие с Законом «О внесении изменений в статью 71 Закона Украины «Об исполнительном производстве» относительно обязанности исполнителя проводить индексацию размера алиментов, определенного судом в твердой денежной сумме».
Источник: https://jurliga.ligazakon.net/
Далее
Опубликовано director 6 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Позивачка просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 році зятеві, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Після укладення відповідних договорів позивачка залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, проживає в ній, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 році.
Позивачка вважала договір купівлі-продажу квартири фіктивним і недійсним, оскільки він укладений всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.
Районний суд, із рішенням якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов, оскільки оспорений договір укладено без реєстрації права власності та без передачі майна покупцеві.
Відповідач (покупець) у квартирі не проживав і не проживає, не був зареєстрований за її адресою. Всі ці обставини свідчать, що сторони на виконання договору не виконали свої зобов’язання, тобто, укладаючи договір, вони не мали наміру створювати юридичні правові наслідки.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення та відмовив у задоволенні позову, навівши таке правове обґрунтування.
Суд визнав оспорюваний договір недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, оскільки при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.
Водночас відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність, тому дії учасників цивільних правовідносин мають їй відповідати.
Верховний Суд зазначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін правочину. Позивачка не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.
Висновок суду про те, що оспорений договір не передбачав реального настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, не було вчинено дій, спрямованих на перехід права власності на нерухоме майно, спростовується кредитним договором із банком, за умовами якого позичальник зобов’язаний використати кредитні кошти на придбання квартири в позивачки.
Сторонами договору також погоджено передачу позичальником в іпотеку банку придбаного нерухомого майна. Позичальник зобов’язався у строк не пізніше 30 календарних днів з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу провести його державну реєстрацію.
Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору купівлі-продажу, що не спростовано.
Висновок суду про те, що договір купівлі-продажу вчинено без реєстрації права власності, не ґрунтується на законі, оскільки чинне на момент виникнення спірних правовідносин законодавство пов’язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.
Постанова Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20) буде розміщена в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://reyestr.court.gov.ua/.
Далее
Опубликовано director 5 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Районний суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним заповіту, складеного у 2006 році, оскільки допущені при його складенні недоліки не є суттєвими та не свідчать про його нікчемність.
Апеляційний суд змінив це рішення в частині мотивів відмови у задоволенні позову, вказавши, що в силу положень ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт є нікчемним, оскільки має вади в його посвідченні, а саме попри те, що його складено машинописним текстом (друкарська машинка на завчасно підготовленому бланку), заповідачеві не було зачитано його заповідальне розпорядження вголос. Отже, такий заповіт не створює жодних правових наслідків, а тому визнання його недійсним є неефективним способом захисту порушених прав позивача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
Обов’язок посадових осіб органу місцевого самоврядування зазначати в заповіті перед його підписанням про прочитання заповіту заповідачем уголос (у випадку складення такого заповіту відповідною посадовою особою зі слів заповідача) введено з набранням 2 грудня 2011 року чинності Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, який не діяв станом на момент посвідчення заповіту.
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, у редакції, чинній на момент складання заповіту, зокрема, у п. 33 передбачала посвідчення посадовою особою виконавчого комітету заповітів дієздатних громадян, складених відповідно до вимог ЦК України і особисто поданих ними посадовій особі виконавчого комітету.
Тобто вказаною Інструкцією не передбачалось повноважень посадової особи органу місцевого самоврядування на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такі посадові особи лише посвідчували заповіти, що особисто подавались і складались дієздатними громадянами, які зверталися до виконавчого комітету за вчиненням відповідної нотаріальної дії.
Оспорюваний заповіт, складений у письмовій формі із зазначенням дати та часу, особисто підписаний заповідачем, посвідчений секретарем сільської ради як уповноваженою на вчинення такої нотаріальної дії особою органу місцевого самоврядування.
Текст заповідального розпорядження складено від першої особи, що свідчить про складання заповіту особисто заповідачем. Заповіт власноручно підписано заповідачем у присутності секретаря сільської ради, який у свою чергу вчинив нотаріальну дію щодо посвідчення поданого йому заповіту, що не викликало необхідності зачитувати заповідачем вголос складений і підписаний ним заповіт, як передбачено ч. 2 ст. 1248 ЦК України.
Далее
Опубликовано director 2 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Сумнів щодо збереження спроможності заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними сам по собі не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України
18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Войціховський А. В., про визнання недійсним заповіту.
Суд установив, що при зверненні до нотаріальної контори ОСОБА_1 стало відомо про те, що її батько склав заповіт на користь відповідача. Відповідно до висновку експерта комплексної посмертної судово—медичної та судово—психіатричної експертизи, варто піддати сумніву збереження спроможності заповідача до здатності повноцінного усвідомлювання значення своїх дій та керування ними, через наявність органічного ураження головного мозку протягом так званого «підекспертного періоду» (з моменту надходження на стаціонарне лікування і домоменту настання смерті), зокрема і в момент складання заповіту. Дати категоричну відповідь про наявність указаних вище психічних розладів у підекспертного та про ступінь і глибину їх вираженості у заповідача не було можливим, оскільки у наданій на дослідження медичній карті стаціонарного хворого детально описані зміни його неврологічного стану за період стаціонарного лікування, а у матеріалах цивільної справи відсутні дані щодо особливостей його психічного стану після виписки із стаціонару, що могло б слугувати об’єктивними клініко—діагностичними показниками його психічної діяльності у зазначений період часу.
Рішенням районного суду позов задоволено та визнано заповіт недійсним, оскільки станом на момент складання заповіту заповідач під впливом наявних у нього захворювань, які впливали на його здатність оцінювати свої дії та адекватно їх сприймати, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Постановою апеляційного суду рішення районного суду скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із презумпції психічного здоров’я заповідача, суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, поки наявність такого розладу небуде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного судуз огляду на таке.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначаєпосмертну судово—психіатричну експертизу. Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або)не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову, суд апеляційної інстанції, надавши належну оцінку наявним доказам, встановивши відсутність належних та допустимих доказів того, що під час складання заповіту заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, та ураховуючи те, що проведеною у справі експертизою не було встановлено абсолютної його неспроможності у момент складання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а посилання на те, що варто піддати сумніву збереження спроможності на здатність заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, саме по собі не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним. Розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово—психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Постановою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 січня 2019 року залишено без змін.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 18 лютого 2021року у справі No 727/9908/17—ц (провадження No 61-13574св19) можна ознайомитися за посиланнямhttps://reyestr.court.gov.ua/Review/95042185
Далее
Опубликовано director 30 Мар 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Який орган є належним дозвільним органом під час надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві та за яких умов унаслідок застосування принципу мовчазної згоди у суб’єкта господарювання виникає право на здійснення дозвільної господарської діяльності – ключові правові питання у справі, яку розглянув Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
Про це повідомляє прес-служба ВС.
Суть спору полягає в тому, що Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листами повідомив рекламне агентство (позивача) про прийняття наказу, яким йому відмовлено у встановленні пріоритету на місця розташування рекламних засобів через невідповідність поданих документів вимогам законодавства у сфері реклами.
Агентство звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов’язати виконавчий орган Київської міської ради (Київську міську державну адміністрацію) ухвалити рішення (розпорядження) про надання йому (позивачеві) дозволів на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв та отриманих описів за 27 адресами.
Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що належним дозвільним органом є виконавчий комітет Київської міської ради, а не Департамент містобудування та архітектури. Оскільки КМДА не ухвалювала рішення про відмову у видачі дозволу, то він (позивач) набув право на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв.
Судова палата КАС ВС дійшла висновку, що дозволи на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві надає Київська міська державна адміністрація і саме вона є належним дозвільним органом у розумінні ст. 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». КМДА не має права делегувати свої повноваження, визначені законом, іншим органам. Відповідно, рішення про надання дозволу або відмову у його наданні зобов’язана ухвалювати саме Київська міська державна адміністрація.
Отже, підписані заступником директора Департаменту містобудування та архітектури КМДА листи про відмову в наданні пріоритету і відповідний наказ не можуть вважатися рішеннями про надання чи відмову в наданні дозволу на розміщення реклами. Неприйняття рішення про відмову в наданні дозволу належним дозвільним органом (КМДА) свідчить про його протиправну бездіяльність.
Водночас сама лише бездіяльність (неприйняття рішення у встановлений строк) не є достатньою підставою для застосування принципу мовчазної згоди.
Колегія суддів нагадала, що Верховний Суд уже сформулював правовий висновок про те, що закріплені в законодавстві гарантії прав суб’єктів приватного права (зокрема, можливість застосування принципу мовчазної згоди), не повинні використовуватися для легалізації триваючого правопорушення або здійснення незаконної діяльності (справа № 826/2810/17).
Відповідач у справі зазначив, що позивачеві було відмовлено у встановленні строку дії пріоритетів із підстав невідповідності поданих документів вимогам законодавства у сфері розміщення реклами. Цей наказ позивач у справі не оспорював і, відповідно, його правомірність суди не перевіряли.
З огляду на те, що підстави відмови у встановленні пріоритету залишилися неспростованими, суд має підстави вважати, що подані документи не відповідали вимогам законодавства. Тож у позивача не виникло право на здійснення господарської діяльності із розміщення зовнішньої реклами внаслідок застосування принципу мовчазної згоди.
Постанова Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 826/9746/17 (адміністративне провадження № К/9901/63276/18) за посиланням.
Далее
