Вироком суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано винуватою у підробці офіційного документа, який посвідчується громадянином-підприємцем, і який надає права, з метою використання його підроблювачем, та використанні завідомо підробленого документу та засуджено за ч.1 ст. 358 КК та ч.4 ст. 358 КК.
Так, особа з метою отримання права на початок використання нежилого приміщення внесла завідомо неправдиві відомості до Декларації відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки та подала її на реєстрацію до управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
У касаційній скарзі захисник вказував на те, що Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки не є офіційним документом, а тому не може бути предметом злочину, передбаченого ст. 358 КК України. А подання вищевказаної Декларації до управління Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій містить склад адміністративного правопорушення.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, скасував судові рішення та кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю в діянні складів кримінальних правопорушень.
Суд касаційної інстанції не погодився з доводами захисника щодо невизнання Декларації офіційним документом.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи — докази у правозастосовній діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, юридичних осіб, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
При встановленні ознак офіційного документа слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер — підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов’язків.
У статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (в редакції Закону №5463-VI від 16.10.2012 року), міститься визначення терміну «Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки», у якій зазначено, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки — це документ, яким суб’єкт господарювання повідомляє адміністратора або представника відповідного дозвільного органу про відповідність своєї матеріально-технічної бази вимогам законодавства. У такий спосіб суб’єкт господарювання набуває права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання документу дозвільного характеру.
Тому суд дійшов висновку, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки є офіційним документом.
Разом з тим, відповідно до ч 3 статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення надання суб’єктом господарювання дозвільному органу або державному адміністратору недостовірної інформації щодо відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства — тягне за собою накладення штрафу від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Позивач оскаржив до суду звільнення за пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) через систематичне невиконання без поважних причин обов’язків покладених трудовим договором та правилами внутрішнього розпорядку.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що звільненню передувало притягнення до дисциплінарної відповідальності та підтверджені обставини порушення позивачем посадової Інструкції фельдшера з медицини невідкладних станів виїзної бригади. При застосуванні дисциплінарного стягнення у вигляді догани та звільненні позивача, роботодавець дотримав вимог чинного законодавства, та при обранні виду стягнення врахував ступінь тяжкості вчинених проступків і заподіяну шкоду, обставини, за яких вчинено проступки, та звільнення здійснено з дотриманням вимог статті 149 КЗпП України.
Апеляційний суд вирішив позов задовольнити частково. Суд дійшов висновку, що при звільненні працівника за пунктом 3 статті 40 КЗпП України, роботодавець не навів конкретних фактів допущеного працівником невиконання обов’язків після застосування до нього дисциплінарного стягнення, тобто діяв з порушенням вимог чинного законодавства та звільнив працівника за відсутності правових підстав.
Так, після застосування стягнення за проступок, що мав місце 20 березня 2017 року, особа інших проступків не вчиняв, оскільки звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України стало заходом стягнення за проступки, що мали місце в період часу з листопада 2016 року по березень 2017 року, останній з яких вчинено 12 березня 2017 року, тобто до моменту притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
При цьому, звільнення особи відбулось саме за наслідками службової перевірки згідно акту від 11 квітня 2017 року та під час розгляду справи апеляційним судом представники відповідача не підтвердили наявності інших порушень з боку працівника, які мали б місце після накладення попереднього дисциплінарного стягнення та були підставою для звільнення.
З постановою апеляційного суду погодився і суд касаційної інстанції
Верховний Суд, який погодився із судом апеляційної інстанції, нагадав, що для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов:
— порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку;
— невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності;
— невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків повинно бути систематичним;
— враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів;
Верховный Суд в составе объединенной палаты Кассационного гражданского суда определил, что поведением, противоречащим добросовестности и честной деловой практике, является поведение не отвечающее предыдущим заявлениям или поведению стороны.
В постановлении от 10 апреля 2019 года по делу № 390/34/17 содержится вывод относительно действий истца, унаследовавшего после смерти первичного арендодателя земельный участок и заключившего в 2013 году дополнительное соглашение к договору аренды земли от 2007 года. Однако впоследствии он предъявил иск о признании договора аренды земли от 2007 года незаключенным.
Суд первой инстанции удовлетворил иск, считая договор незаключенным, поскольку тот был зарегистрирован после смерти арендодателя (19 апреля 2010 года). Апелляционный суд отменил решение местного суда.
Верховный Суд поддержал позицию суда второй инстанции и пришел к таким выводам.
Согласно ГК, добросовестность — это определенный стандарт поведения, характеризующийся честностью, открытостью и уважением интересов другой стороны договора или соответствующего правоотношения.
КГС при рассмотрении дела применил доктрину «venire contra factum proprium» (запреты противоречивого поведения), базирующегося еще на римской максиме, — «non concedit venire contra factum proprium» (никто не может действовать вопреки своему предыдущему поведению), в основе которой — принцип добросовестности.
В соответствии с принципами, определениями и модельными правилами европейского частного права, поведением, противоречащим добросовестности и честной деловой практике, является не отвечающее предыдущим заявлениям или поведению стороны, если другая сторона разумно полагается на них.
Договор от 2007 заключен после достижения сторонами всех существенных условий при жизни арендодателя и за его подписью. Это подтверждает факт того, что договор является действительным.
Следовательно, действия истца противоречат его предыдущему поведению (заключению дополнительного соглашения и получению платы за пользование земельным участком) и являются недобросовестными.
Далее
Позивач звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання протиправним та скасування рішення Президії Федерації баскетболу України (Всеукраїнської громадської організації зі статусом юридичної особи, що діє на підставі статуту), яким його як суддю було довічно дискваліфіковано від будь-яких змагань, що проводяться під егідою ФБУ.
Окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України та зазначив, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін.
Розглянувши касаційну скаргу позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ФБУ відповідно до чинного законодавства не наділена повноваженнями на виконання окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень, а тому спірні правовідносини не мають публічно-правового характеру.
Крім того, згідно з п. 4 ч. 2 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів не поширюється, зокрема, на справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об’єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції.
Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позов про визнання протиправним і скасування рішення ФБУ не може бути розглянутий у судовому порядку адміністративним судом (у тому числі в судовому порядку будь-якої юрисдикції).
Водночас відповідно до «Положення про дисциплінарні санкції ФБУ» рішення, прийняте за результатом розгляду скарги про дисциплінарне правопорушення, може бути оскаржене зацікавленою стороною в Спортивному арбітражному суді в м. Лозанні.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 27 березня 2019 року у справі № 826/4734/16 (провадження № 11-1125апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81014006.
Відповідно до інструкції платіжне доручення оформлюється згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів. Так, одним із реквізитів є «призначення платежу». Платник заповнює його таким чином, аби надати повну інформацію про платіж і документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства. Він же відповідає за дані, зазначені в цьому реквізиті.
У платіжному дорученні, яке є документом про сплату судового збору, у розділі «Призначення платежу» мають бути вказані відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується збором.
Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги) або апеляційної скарги є номер справи, у межах якої подається апеляційна скарга, та дата ухвали суду, що оскаржується.
Згідно з ч.5 ст.296 Кодексу адміністративного судочинства до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.
Проте є випадки, коли сторони використовують квитанції про сплату судового збору, але це було зроблено задовго до винесення рішення (навіть за кілька місяців). Або у квитанції не видно реквізитів, що перешкоджає перевірці зарахування грошей. Також досить часто судовий збір помилково сплачують на інші рахунки.
Однак судовий збір, сплачений раніше дати винесення оскаржуваного рішення, не може вважатися належним доказом його сплати за подання апеляційної скарги.
Згідно з положеннями ст.74 КАС обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду доказів, які не стосуються предмета доказування. Останнім є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи й підлягають установленню під час ухвалення судового рішення (ст.76 КАС).
Отже, квитанція про сплату судового збору за подання апеляційної скарги має містити інформацію про номер справи, у межах якої вона подається, та дату прийняття акта, що оскаржується. В іншому випадку квитанція не є належним доказом сплати збору в установленому порядку та розмірі.
Такі правові позиції викладені в ухвалах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №922/496/17 та від 16.01.2019 №905/1057/18.
Вжиття заходів зустрічного забезпечення у розумінні ч. 3 ст. 154 Цивільного процесуального кодексу України є не диспозитивним правом суду, а його обов’язком.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи
№ 753/2380/18-ц у постанові від 10 квітня 2019 року (касаційне провадження № 61-38399св18).
У справі, що переглядалася, Дарницький районний суд
м. Києва ухвалою від 12 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2018 року, заяву позивача про забезпечення позову задовольнив. Крім того, апеляційний суд зазначив, що той факт, що суд першої інстанції не застосував зустрічного забезпечення, на правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, на майновий стан відповідачів не впливає. При цьому суд не позбавлений можливості вирішити вказане питання за відповідним клопотанням в окремій ухвалі про зустрічне забезпечення.
Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.
Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦПК України метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.
Реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов’язком, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 154 ЦПК України, в якій зазначено, що суд зобов’язаний застосовувати зустрічне забезпечення, зокрема, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суди зазначених імперативних вимог закону не врахували, не перевірили доводів відповідача про те, що позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України, проживає на території Російської Федерації, або майна, що знаходиться на території України, що є обов′язковою підставою для застосування зустрічного забезпечення; не встановили, чи є співмірними заходи забезпечення позову заявленим позовним вимогам, і дійшли передчасного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.
Посилання апеляційного суду на те, що невжиття заходів зустрічного забезпечення не порушить майнових прав відповідачів, є безпідставними, оскільки з урахуванням вимог ч. 3 ст. 154 ЦПК України вжиття заходів зустрічного забезпечення є не диспозитивним правом суду, а його обов′язком незалежно від майнового стану відповідачів.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81288258.
